Мені теж не всі скульптури у Львові подобаються. Важливо. Цей текст — про культуру та мистецтво у місті. Він не має на меті відсунути на другий план те, що відбувається в Україні: війна триває, ми пам’ятаємо про втрати й працюємо заради безпеки та відбудови. Мистецтво — не відмова від реальності, а один із способів її осмислити й пронести через лихо.
У Львові зараз триває Тиждень скульптури «Діалоги». Понад двадцять митців із України та інших країн створюють роботи, які з’являються у різних частинах міста — від Федоровича до вокзалу, від площі Коліївщини до собору Святого Юра. Не всі ці скульптури зрозумілі одразу. І це нормально.
Ось, наприклад, «Бульбашка» Володимира Семківа біля Оперного театру. Вона здається простою — велика рожева куля. Але за нею — історія цілої площі, де колись стояли монументи різних режимів: від польського короля до радянського леніна. Кожен із них мав бути «вічним», але всі вони зникли. І сьогодні там лише фонтан влітку і ялинка взимку. Бо всі ті пам’ятники були лише бульбашками. Вони луснули.
Сучасні митці часто не ставлять біля своїх робіт таблички чи пояснення.
Кажуть: мистецтво має говорити саме — не текстом, а емоцією. Бо щойно ми прочитаємо «правильну відповідь», перестанемо фантазувати, досліджувати, думати.
Може, саме тому деякі роботи нас дратують — бо ми звикли, що все треба пояснити. Усе, крім леніна, звичайно.
І ще одне спостереження. Чим ближче скульптура до центру міста, тим більше дискусій навколо неї. «Давид» біля Лялькового театру був непомітним. Може, справа не в мистецтві, а в нашій готовності його бачити?
Адже це не завжди про звичну красу чи зручність.
Сучасне мистецтво — це теж діалог. І добре, що він у нас триває. Час усе розставить по місцях. Як завжди. До речі, вітаю з Днем працівників культури. Дякую за вашу працю!
