Мрії можуть здійснюватись і в час війни. Як ми змогли у Самборі створити театр поміж повітряних тривог, — Ростислав Бережницький

​Якби це дивно не звучало, але у період воєнного стану у мене здійснилась мрія. До початку повномасштабного вторгнення я навчався в університеті в Києві на актора театру та кіно. Я дуже хотів, щоб мої одногрупники і викладачі познайомилися з моїм рідним містом  Самбором. Однак ніхто нічого не планував, все залишалося на рівні розмов і обіцянок: «Може, колись, в майбутньому, як буде більше вільного часу»!

У мене, звісно, не було аж якоїсь надмети –  привезти і показати всім славетний Самбір, я розумів, що цього може й, взагалі, ніколи не бути, але, все одно, в душі це бажання визрівало дуже сильно…

24 лютого всі почали роз’їжджатися, ховатися, тікати. Я також повернувся в свою рідну гавань. Звісно, у мене, як і в багатьох моїх друзів, була думка, що покидаємо Київ максимум на тиждень-другий, але не так сталося, як гадалося. Вдома я почав депресувати і переживати, бо зрозумів, що можна забути за театр, вистави, вир шалених і неймовірних емоцій і так далі. 

І, поки мій організм відчував сум і ностальгію, вирішила втрутитися доля і здійснити моє маленьке бажання. Сталося так, що мій викладач і декілька одногрупників шукали безпечнішого місця на час інтенсивних бойових дій на Київщині. Я не міг залишитись осторонь і не запропонувати їм Самбір. Лише згодом дійшло, що у такий невідповідний начебто час здійснилося моє бажання.

Тут, звісно, всім нам не вистачало того, що ми робили до 24 лютого. Актор – це практична професія, тому нам терміново була потрібна доза цієї практики. Ми з моїм другом Данилом, допомогали новоприбулим у всьому. А, коли вже всі більш-менш, адаптувалися до нового для себе міста,  у нас зародилась нова мрія – зробити свій театр в Самборі. 

Спочатку ми почали думати над репертуаром. Людей, в нас було не багато. Вирішили виходити з того, що маємо. В університеті, по програмі, на 2 курсі, ми ставили уривки з прозових творів, і от ми вирішили почати нашу кар’єру в Самборі, також, з уривків. Почали репетирувати. Спочатку збиралися один в одного вдома, а потім перенесли наш процес репетицій в Самбірський Народний Дім. 

На жаль, за законами воєнного часу, ми не могли працювати на великій сцені, бо дозволено збирати лише певну кількість людей. Тому, ми вирішили не занепадати духом, а почали робити свою власну камерну сцену, в холі Народного Дому. Палет до палета, гвинтик до гвинтика, ниточка до ниточки і от, наша сцена готова! 

З великого залу в менший перетягнули сидіння для глядачів, все гарно облаштували, почистили і були готові приймати гостей. Ми відчували, що самбірський глядач «голодний» на всілякі події, а на театр й поготів. І ми стартували як Київський Студентський театр. Ми почали приваблювати своєю роботою самбірчан, так що, на деяких виступах «мусі не було де впасти». 

Спершу, декілька разів, показали наші уривки з творів, потім почали працювати над виставою «Імітація», з якою ми декілька разів виступили в Самборі і поїхали на гастролі. Ми з’їздили в Ужгород, Мукачево, Хуст, Виноградів, Тернопіль, Львів і всюди нас приймали як своїх, як рідних. 

Згодом поставили виставу за мотивами роману Володимира Винниченка «Втрачений Рай», з якою також успішно виступили перед самбірчанами. І не збираємося зупинятися. Вже 19 серпня в 19:00 запрошуємо самбірчан на нашу прем’єру «Червоне – то…». 

Так от. Це я все до чого? Можна впасти у відчай і чекати ідеального моменту, щоб втілити свої плани. А можна просто брати момент і ситуацію, яка є, і намагатись взяти з неї максимум. Як вийшло у нас. Війна – не привід закинути те, про що мрієш і те, що вмієш. Сильна держава – самодостатня держава. Нам потрібна культура, потрібен спорт, потрібна музика. Пам’ятаймо про допомогу ЗСУ, але продовжуймо займатись тим, що додає сили і нам, і іншим. Щоб після війни наша країна була в рази потужнішою, ніж до 24 лютого.