Зараз багато хто захоплено спостерігає за ударами України по російській логістиці, нафтопереробних заводах та об’єктах у Криму. І це справді важлива робота. Ми намацали болюче місце для противника, і цей напрямок потрібно розвивати. Але водночас я не поділяю надмірного захоплення окремими успіхами.
На лінії бойового зіткнення ці результати поки що не відчуваються настільки, щоб говорити про перелом. Причина проста – ресурси у ворога ще є, а причинно-наслідкові ланцюги у війні спрацьовують із запізненням. Від удару по нафтопереробному заводу до реальних проблем конкретного підрозділу на фронті проходить час.
Саме тому я обережно ставлюся до заголовків про те, що Україна вже перехопила ініціативу чи знайшла ключ до перемоги. Ми, українці, часто хочемо знайти якусь технологію, яка раптом змінить усе. Але війна не працює таким чином.
Війна це величезний комплекс процесів. Це робота піхоти на передовій. Це удари по тилу противника. Це функціонування економіки. Це підтримка суспільства. Це міжнародна дипломатія. Це боротьба в інформаційному просторі. Це виробництво зброї та боєприпасів. Лише поєднання всіх цих складових може привести до результату.
Сьогодні ми бачимо успішні удари по російських підприємствах, які забезпечують функціонування воєнної машини. І це потрібно продовжувати. Якщо є можливість вражати об’єкти, які працюють на війну, їх треба вражати. Російська економіка повинна відчувати наслідки своєї агресії.
Разом із тим не варто недооцінювати противника. Російська армія також адаптується. Там працюють військові фахівці, які аналізують наші дії та шукають протидію. Саме тому будь-який успіх необхідно одразу масштабувати та модернізувати, поки ворог не навчився йому протистояти.
Особливо це видно на прикладі безпілотних систем. Україна фактично стала одним із піонерів застосування FPV-дронів у таких масштабах. Нам вдалося компенсувати частину переваги ворога в живій силі та техніці. Але дуже швидко росіяни почали переймати наш досвід.
Сьогодні війна технологій нагадує безперервну гонитву. Ми переходимо на нові частоти управління дронами, вони створюють нові засоби радіоелектронної боротьби. Ми вигадуємо способи обходу їхнього захисту, вони шукають нові методи протидії. Цей процес не зупиняється ні на день.
Як командир піхотного батальйону я маю можливість бачити результат усіх цих процесів безпосередньо на полі бою. І саме тому можу сказати: не існує зброї, яка сама по собі виграє війну.
Колись ми покладали великі надії на «Байрактари». Потім були HIMARS. Потім інші системи озброєння. Кожна з них відіграла важливу роль, але жодна не стала вирішальним фактором. Вирішальним фактором залишається здатність держави та суспільства системно вести боротьбу.
Окрема тема – артилерія. Багато хто сьогодні вже забув, якою була ситуація у 2022 році. Тоді росіяни буквально засипали наші позиції снарядами. Їхня тактика полягала у створенні суцільного вогневого валу. Вони могли знищувати цілі квартали, стирати будівлі та укріплення з лиця землі.
Я пам’ятаю бої на Луганщині. Бували випадки, коли за кілька годин масованого обстрілу від багатоповерхової будівлі залишалася лише купа бетону та цегли. Ми були змушені постійно змінювати позиції, тому що противник просто руйнував усе навколо.
Сьогодні таких можливостей у них уже немає. Значною мірою завдяки тому, що Україна системно працювала по складах боєприпасів, логістичних маршрутах та артилерійських системах противника. Росіяни вже не можуть дозволити собі ті масштаби вогню, які мали на початку вторгнення.
Але це не означає, що проблема вирішена. Їхня артилерія продовжує працювати. Їхніх гармат досі більше. Їхніх снарядів досі більше. І саме тому розвиток української артилерії та ракетних військ залишається одним із ключових завдань.
На фронті дуже добре видно, наскільки багато залежить від наявності боєкомплекту, контрбатарейної боротьби, радарів та сучасних систем управління вогнем. Коли всього цього достатньо, втрати противника зростають у рази, а можливості наступати різко скорочуються.
Я переконаний, що коли Україна досягне хоча б розумного паритету з росією в артилерії та боєприпасах, ворог дуже швидко втратить бажання продовжувати наступальні дії. Тоді ціна війни для нього стане занадто високою.
Але головний висновок залишається незмінним. Перемогу не принесе окрема операція, окремий дрон чи окрема ракета. Перемогу принесе системне виснаження росії на всіх напрямках одночасно. На фронті, в економіці, в логістиці, у військовому виробництві та в політичній площині.
Саме тому сьогодні нам потрібна не віра в диво-зброю, а тверезе розуміння реальності. Потрібно максимально використовувати кожен успіх, який ми отримуємо. Потрібно масштабувати те, що працює. Потрібно шукати нові рішення раніше, ніж ворог знайде протидію старим.
І найголовніше – потрібно зберігати стійкість. Тому що ця війна виграється не одним ударом. Вона виграється щоденною важкою роботою українського війська, українського народу та української держави.
