регіональні новини
Написати нам
Сергій Чепара: “Не пора валити з країни”
30 Липень, 11:49

Сергій Чепара: “Не пора валити з країни”

Напевно, важко знайти українця, який би хоч раз не чув фразу “пора валити”. Зазвичай ця фраза означає тільки одне – “все погано, треба переїжджати кудись на Захід”.

Одного разу я забіг в продуктовий магазин щось купити. За мною в черзі до каси стояв чоловік, років 40. Він доволі голосно розмовляв по телефону, тож я чув велику частину його розмови. Чоловік цей дуже емоційно пояснював співрозмовнику, що пора виїжджати з цієї країни. На дворі було літо 2018-го, Президентом був Петро Порошенко, і саме останнє сильно засмучувало мого випадкового знайомого. Він сильно розчарувався у всьому і планував покинути Батьківщину у пошуках свого добра.

Якби мені давали 1 гривню за кожного, хто розчарувався в українській владі, я б доволі добре заробляв. Розчаровуватися це те, що ми давно вміємо і робимо дуже регулярно. Зачаровуємося і розчаровуємося. Я добре пам’ятаю, які очікування були від Ющенка — його мало не обожнювали. Здається, навіть ікони малювали — я не жартую. Але пройшов рік, другий, третій, і незадоволені широкі маси були розгнівані на Віктора Андрійовича без меж. Він був слабаком і зрадником, якого не терпіли мільйони наших співвітчизників. І навіть зараз Ющенко є символом мрій, що не збулися.

Десь в кінці року 2018-го я жартома написав пост – “Якщо вибори виграє Юлія Володимирівна, то нехай їде з країни, бо я не зможу з нею жити”. Насправді так жартома я хотів натякнути — якщо ті чи інші вибори виграє не “мій” кандидат — це не трегедія, я буду тут жити. Галядачу чудового радянського серілу про війну “Сімнадцять миттєвостей весни” знайомий російський термін параженьчество. Це песимістичні настрої серед солдатів та офіцерів Вермахту. Мовляв, Німеччина війну програла, нема сенсу далі боротися. Такі горе-вояки сіяли паніку і нічого доброго німецькій армії дати не могли. Тому за такі розмови “все пропало” можна було втратити або звання, або і життя.

Щось подібне я бачу час від часу в Україні. Суцільна поразкоманія. Зрадоманія, якщо хочете. Спочатку якісь неадекватні очікування і фантазії, потім зрада-зрадонька підкралася непомітно. Особисто я не розчарувався у Порошенку, оскільки він не був моїм героєм. В Зеленському не розчаруюся й поготів — від нього конструктиву не дуже і чекаю, але хочу помилитися.

Але повернімося до “їхати з країни”. Це є серйозне рішення — покинути землю твоїх батьків. Тут, в Україні, народилися мої батьки, їхні батьки і т.д. Звісно, це не означає, що я маю все життя тут жити. Люди переїжджають з прадавніх часів в інші краї — хтось шукає роботу, кращу долю, втікає від політичного режиму чи шукає свободу. Все це нормально. Але не нормально, коли люди не можуть затямити — Україна буде саме такою, якою ми її збудуємо. Виїхати найлегше. Найлегше махнути рукою, звинуватити у всіх бідах злу, підступну (але обрану нами) владу і чкурнути десь у США. Але чи найкраще це рішення? А, може, щоб збудувати якісну демократію, треба напрягтися? Або навіть довго напрягатися — років так 20? Чи 50?

Ми часто ведемо себе як діти — не вдається з першого разу, все кину і втечу. А куди тікати? І від кого? Хіба моя доля у руках політиків? Чому я маю жити десь там далеко від мого рідного краю? Тому, що вибори виграв Зеленський? “Чи одні приходили, чи одні ще прийдуть” – казала моя бабця, яка народилася у міжвоєнній Польщі, жила і при німцях, і при совітах, і в незалежній Україні. Народ тут має бути господарем, а кожна людина це частина народу.

Колись давно у “Високому Замку” на останній сторінці була така жартівлива історія. На острові жила черепаха і персонажі — Ющ, Юлька і ще з десяток. Так жартома автор розповідав про українських політиків. І мораль була така — політики, звісно, ще ті редиски, але черепаха має прожити 300 років незалежно ні від чого.

Ми маємо стати суспільством переконань, а не підлітками, яких хилить від найслабшого вітру. Перемогли чорні, білі, сірі, бурі чи зелені — ми залишаємося і будуємо країну. Тому що ми тут надовго, а вони скоро підуть в небуття.

  • 0
  • 153
Схожі публікації