регіональні новини
Написати нам
Сергій Чепара: “Україна у війні престолів”
16 Листопада, 10:42

Сергій Чепара: “Україна у війні престолів”

Тема “держава і церква” не була і не може бути простою. Причин для цього кілька, одна з яких — Церква  – це спільнота людей, які вірять у трансцендентного Бога, який втілився у Христі. Бог Біблії — дивний Бог, Він навчає, що Саме Він, Бог є суттю, сенсом усього і головною цінністю. Христос казав, що він — шлях, істина і життя, і що Він скарб, знайшовши який людина природно захоче покинути все інше заради цього скарбу. З державою все інакше — адже вона на релігію дивиться “зверху”, для неї релігія це лише сфера життя людини, при тому дуже другорядна. Для державних мужів релігія ще й додатковий привід заробити балів перед виборами. І так є не лише у нас. Наприклад, у США майже всі Президенти виставляли на показ свою релігійність. Для деяких це було серйозно і по-справжньому, для інших — лише частиною великої політичної гри, елементом боротьби за владу.

Якими ж мають бути правильні стосунки держави і церкви (або релігійної організації)? Це фундаментальне питання, на яке нам треба знайти відповідь. У Радянському Союзі атеїзм був офіційною політичною доктриною, а Церква — ворогом народу. Щоправда, навіть тут ставлення до конкретних церков було диференційоване. Російська Православна Церква була у відносно привілейованому статусі, а УГКЦ — заборонена чи насильно приєднана до РПЦ. Сталін вважав, що в його країні не може бути організації, голова якої непідконтрольний йому і живе десь у Європі.

Повернімося до України сьогодення. У 1991 році ми нібито стали на шлях демократичного розвитку. У 1996 році написали Конституцію, яка в західних цивілізованих країнах називається Основний Закон та регулює правовідносини і між державою і громадянином, і між громадянами. У статті 35-ій записали “Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви”. Хороші слова, я гадаю, але що вони означають? Кожен вкладає у слово “відокремлені” щось своє. Для когось це “між ними залізо-бетонна стіна”, а для когось — співпраця між цими інституціями не лише можлива, а й бажана. Єдине, що можна сказати точно — держава не може втручатися у справи церкви, а церква у справи держави.

Отже, у 1990-их роках ми опинилися у ситуації, коли в нас фактично було 3 православні церкви — і абсолютна більшість служителів кожної були українцями. Слід додати, що в Україні були і досі є греко-католицька церква, низка протестантських громад. УГКЦ, наприклад, є частиною Римської церкви та в Україні домінує принаймні у трьох галицьких областях.

Іншою особливістю України є те, що вона крок за кроком і рік за роком секуляризується. У ті чи інші храми люди ходять все рідше і рідше. З одного боку у нас десятки тисяч православних громад, мільйони православних християн, з іншого — для більшості це лише формальність. Щотижня храми відвідують лише кілька процентів вірян.

Тепер про канон. Тема дуже складна. У православному світі прийнято дуже сильно цінувати передання та правила Вселенських і місцевих соборів. Православ’я навчає, що зараз є 14 незалежних (автокефальних) церков, кожна з яких має найвищий ступінь автономії у своїх внутрішньоцерковних справах. Вище — лише всеправославний собор, який не скликався вже багато століть.

Константинополь, як столиця східної Візантійської імперії, завжди мав особливий статус. Але і Москва претендувала на роль, якщо не головного православного міста, то і не другорядного точно. Російська церква включала російські, українські та білоруські землі. Україна та Білорусь, як великі православні країни, здобули політичну незалежність лише 1991-го. Здавалося б — то нехай і церкви їхні одразу стануть незалежні. Але не так все у православному світі. Є канон, є порядок і традиція. Не можна церкві стати незалежною за один день чи рік.

1990-і роки мені запам’яталися відносним релігійним і мовним миром. Погодьтеся, всередині країни всі, хто міг, тихенько грабував країну, але до віри і мови серйозні дискусії якось не доходили. Одні розмовляли російською, інші українською, одні ходили до одних храмів, інші до інших, а треті нікуди не ходили. Але в цілому був певний мир.

Все змінилося у 2014, коли Україна стала дуже вразливою. Майдан. Небесна Сотня. Президент утік. Армії нема. В країні хаос. А північно-східний сусід скористався цим і прикишенив кусок української землі, який колись був російським, ще раніше — турецьким, ще раніше, в античні часи, грецьким. Заворушка на Донбасі. Миттєве зростання антиросійських настроїв. Російська пропаганда зранку до ночі переконує, що в Києві сидять фашисти і бандерівці. “Розп’яті хлопчики” і “Американці і поляки воюють на сході”. Деякі українські телеканали теж ведуть свою інформаційну війну. Один такий створив цілий сюжет, де розповідалося, що Росія — це країна алкоголіків і наркоманів.

Отож, на тлі цих подій чимало українців відчули неймовірне натхнення ненавидіти все російське. Деякі навіть вимагали заборонити взагалі все російське. Мовляв, з Росії в принципі ніколи нічого доброго не було і бути не може. В Фейсбуці поширювалися дописи, які українці європейські, мудрі і талановиті, а росіяни — відстій відстійний, азіати, що з них взяти. Сотні блогерів, комуністів, громадських активістів, журналістів та всіх-всіх-всіх почали писати свою експертну думку про церкву. Про те, мав чи не мав відспівати хлопчика “московській піп”. Церква немов прирівнювалася до супермаркета, який просто повинен надати послуги — був чи не був той хлопчик чи його батьки членами релігійної громади.

В той же час адміністрація Президента готувалася до виборів. Оскільки здобутків чинного глави держави не було багато, вирішили розганяти тему мови та віри. Така собі права риторика. Насправді я ставлюся до Петра Олексійовича з помірною симпатією та вважаю його кандидатуру на найвищий пост у державі ще відносно непоганою. Але в цьому питанні має діяти чітке правило — держава не може втручатися у справи церковні (а церква у державні). На жаль, вирішили набрати балів саме на церковному ґрунті. Було здійснено цілу інформаційну кампанію, щоб показати яким ворогом є УПЦ. Вони — агенти Кремля, всі 10 000 священиків. Московські попи. А церква у нас має бути українська, з центром у Києві. Як тут не згадати Сталіна, який щось подібне робив (не може церква мати центр на заході) або Януковича (не може ГО фінансуватися з-заходу). Тільки тепер вітер подув у інший бік.

Час мені сказати, що я не маю особливих симпатій ані до православ’я, ані до російської мови чи культури. Але що мене дуже непокоїть — коли країна, яка декларує свій поступ у ліберально-демократичний ЄС, намагається діяти методами, дуже далекими від ліберальної демократії. Якщо ми хочемо побудувати дійсно сильну країну — нам треба раз і назавжди вирішити для себе — авторитетна для нас Конституція чи ні. А якщо авторитетна, то виконувати — і статтю про мови (єдина державна українська, захист російської) і про церкву (відокремлена від держави). Якщо не авторитетна — написати нову, але все-таки виконувати ту нову. Не можна жити подвійними стандартами. Якщо якась релігійна організація порушує закон, підтримує тероризм, сепаратизм чи інші огидні речі — має чітко працювати СБУ, суди і закон. Якщо є конкретні священики, які винні у злочинах — мають відповідати. Але чи правильно влаштовувати гоніння громади, яка налічує кілька мільйонів вірян? Чи справа це держави, гратися у автокефалії, томоси і собори?

Таку позицію має мати будь-яка людина стосовно будь-якої релігійної громади. Перейменувати УПЦ в РПЦ означає перейменувати і всі інші релігійні громади залежно від того, де їхні центри — Ватиканська церква в Україні, Угорська церква в Україні, зрештою, Турецька церква в Україні. Чи не абсурд?

Ще одне. Коли на сході триває справжня війна, розгойдувати країну може лише дурень або ворог. За останні 4 роки у нас почастішали випадки збройних сутичок, замовних убивств, підпалів і підривів. Навіщо до цього коктелю доливати ще і релігію? Невже зараз час на це? Між Константинополем і Москвою є тертя, така собі “війна престолів” — але чи Україна має туди влазити? Чи наша це справа тлумачити церковні документи, написані грецькою у XVII столітті?

Я дуже сподіваюся, що наша країна стане міцною і успішною. Але для цього треба не ворогів вишукувати, а сильно триматися за універсальні цінності — правду, мир, добро, справедливість, рівність і здоровий глузд. Вони і мають бути мірилами, коли мислимо про ті чи інші речі.

  • 0
  • 862
Схожі публікації