Сьогодні дуже неполіткоректна неділя – сліпородженого. Є таке прислів’я: «Застав дурня Богу молитися – він і лоба розіб’є».
У традиційному суспільстві каліки були особливою кастою – погорджуваною, зневаженою, своєрідні недо-люди, на повному дні соціальної ієрархії.
Нам зараз дивно уявити такий стан речей, таке звірине відношення. Адже ми знаємо, що людська гідність нам дарується Богом, це є щось, що невід’ємне від нашої особи, незалежно від фізичних чи ментальних порушень.
Ми є різні, але маємо однакову людську гідність. Власне, це відображається і в суті більшості сучасних демократичних режимів, коли на виборах голоси всіх людей, незалежно від їхнього походження, соціального становища, аналітичних здібностей чи здоров’я, при підрахунку важать однаково.
Більше того, сама наявність фізичних порушень зовсім не є вироком. Особливо, коли суспільство побудоване так, щоб допомагати справлятися з цими перешкодами в побутовому чи робочому житті (і це не тільки повсюдні пандуси, спеціальні комп’ютерні програми, технологічні пристосування в громадському транспорті тощо).
І тут на арену виходить філософська система, яку прекрасно характеризує оте прислів’я. Вона використовує оце наше природне прагнення створити інклюзивне суспільство, але в якийсь дуже збочений спосіб.
Нам забороняють називати речі своїми іменами. Замість того, щоб докопуватися до ПРИЧИНИ проблеми (а вона зачасту криється в моделях поведінки самої вразливої групи), замість того, щоб викорінювати зневажливе й насмішливе СТАВЛЕННЯ до цих вразливих груп, нам забороняють КОНСТАНТУВАТИ очевидні факти (навіть якщо це беземоційне і безоціночне спостереження).
Думають, якщо змінити назву (а ще краще – замінити набором незрозумілих і неочевидних слів), то проблема сама собою розсмокчеться. Що я маю на увазі? Ну, наприклад, коли ви востаннє чули слово «каліка»? Ми знаємо «інвалід». Чому? Бо свого часу «інвалід», як іноземне слово, було зовсім чуже для вуха наших батьків, тож вирішили витіснити ним питомо українське поняття.
Думали, таким чином виправлять ВІДНОШЕННЯ до людей з вадами. Замінивши назву… Ага…
Пройшов час, і сьогодні не дай Бог когось назвати «інвалідом» – неполіткоректно! Слід говорити «людина з інвалідністю».
Неполіткоректно вживати навіть термін «інвалідне крісло»! Я серйозно… Не дай Бог кого назвати «сліпим», «глухим», «жидом», «циганом», «негром»…
Я зустрічала дівчинку, адептку гендерної ідеології, яка глибоко образилася, коли один хлопець її похвалив: «Єва найменша, але найперша» [у значенні, що вона найшвидше від усіх нас впоралася із поставленим завданням].
Як посмів цей білий чоловік назвати її «найменшою»? Як він посмів акцентувати на її зрості і віку?! «Діти з особливими освітніми потребами» – це про що? «Неблагополучні сім’ї» – аяяй! Не можна! «Сім’ї у складних життєвих обставинах» – через десять років і ця абракадабра стане глибоко неполіткоректною і її слід буде замінити на щось незрозуміле, максимально розмите і ще довше за звучанням.
Чим це небезпечно? Назву 2 фактори.
1) Із психології відомо, що для того, щоб якусь проблему вирішити, спершу слід перед самим собою визнати, що вона в тебе існує. Тоді її прийняти. І лише аж опісля можна працювати над зміною. Що пропонує ця ідеологія? Вона встановляє «залізну завісу» з евфемізмів між суспільством і самою проблемою. Виколює очі, осліплює суспільство, забороняє навіть називати проблему. До людини з вадами вона каже: «Все гаразд, ти повністю нормальний, ти повністю здоровий, нагнемо весь світ, аби він визнав це за норму, а якщо хтось засумнівається в цій нормі, того чекає доля, як в Івана Богдана, СЕО Якабу».
2) І тут криється друга проблема – неможливість прийняття: оскільки, слідкуйте уважно за логікою, якщо не можна називати сліпого «сліпим» через те, щоб його не образити, то цим самим ми визнаємо, що СЛІПОТА як ЯВИЩЕ є чимось, що принижує людську гідність.
