Ми пережили цих кілька днів до і після, тепер можемо видихнути. Україна залишається на своїх позиціях. Червоні лінії не перейдено.
Я не є «зеленоботом», як і «порохоботом». Перші рік Порошенка добряче критикував, допоки він не почав робити правильні кроки. Щодо Зеленського, думаю, йому треба постійно давати ці «червоні лінії», за які він не повинен заходити. І з малороса зробити не просто українця, а такого ярого націоналіста, щоб тепер постійно хотів відстоювати позиції України.
Йому цього разу було складно. Адже всім зрозуміло, що сідати з Путіним і про щось говорити – точно програєш. Шуллер завжди обведе довкола пальця. Окрім того Франція і Німеччина вже не зовсім є нашими союзниками. Видно, що спонукають нас здатись, аби нарешті могти собі робити в Росії бізнес. Поки лише тримають лице. У 2014 -2015 роках про такі чотиристоронні зустрічі казали: «три плюс один»: Оланд, Меркель, Порошенко і окремо Путін. Трійка була за одне, агресора просили заспокоїтись. Тепер ситуація змінилася у трійці: Макрон, Меркель, Путін, а вже з іншого боку – Зеленський. Наш президент, як новачок у цій компанії – молодий, необтесаний.
Напевне, всі зауважили, як Макрон зустрічав гостей. Путіна – обіймами, Меркель – поцілунком, а Зеленського простим потиском руки, мовляв, – ти мені нецікавий. І Німеччина, і Франція хочуть перетягнути Путіна на свою сторону. Вважають, хто дружитиме з ним, матиме силу, і з цим не посперечаєшся. Тому Україна у боротьбі із цим агресором може розраховувати лише на себе. З невеликим сподіванням на США: поки Вашингтон твердий у своїй позиції. Чекаємо, що до Нового року ще якісь санкції введе щодо Росії. Він наразі і стримує європейців, які по-великому рахунку вже давно готові були віддати та продати Україну.
Відчувалися хвилювання та розгубленість Зеленського. Але виглядав він достойно, викликав велику повагу. Особливо за це влучне підсмикування Путіна. Гарно сказав: «Ми домовилися у вересні, поміняли «35 на 35». Повернули українські кораблі, правда, там дещо росіянам знадобилося…але я сподіваюсь, що вони все повернуть…». Ця публічна насмішка над кремлівським диктатором буде в майбутньому добряче коштувати нашому президенту. Путін це запам’ятає. Наступних чотири місяці буде бити українського президента. Але від того, що ворог його щемитиме, Зеленський стане лише сильнішим.
Я дуже хотів, аби ця зустріч не відбулась, хай би її перенесли на якомога пізніше. Хвилювало питання газу. Боявся, аби знову не заселили собі цього зашморгу на шию. Бо за каденції попередніх президентів це питання завжди було болючим. Ціною на газ кремль отримував політичні поступки від керівництва України. Цього разу нас знову могли підвести до тих умов, де за газ можна було б пожертвувати Україною. Федералізація, а натомість безплатне паливо. Умови вигідні для Росії, бо вже має досвід як потім використати ці умови на свою користь. Зеленського не вдалось спокусити – це дуже добре. Кабали не буде!
Позитивний момент – у ході зустрічі домовились про обмін «всіх на всіх». Це дуже добре. Хоча до наступної зустрічі, за цих чотири місяці, московити ще не раз візьмуть у полон наших наївняків, які їхатимуть до Росії у «пошуках пригод». А тоді на обміні їх знову будемо витягувати, віддаючи ворогові бойовиків та терористів.
І нарешті почули чітку позицію Зеленського: жодних виборів до контролю над кордонами та виведення ворожих військових угрупувань – не буде. Так, може наш президент ще не має того духу, аби назвати ворожі сили «російськими військовими», москаля – «ворогом». Але потроху, даючи йому ці меседжі, навчаючи його нашої історії, Зеленського, схоже, виховати можна. Треба йому навчитися вірити. За інших умов, через особисте не сприйняття чинного Президента та бажання повернути попереднього, ми просто можемо втратити Україну.
