Про вибори, відповідальність і майбутнє.
Я довго мовчав і слухав. Доки стало нестерпно мовчати. Пишу, бо маю обов’язок. Перед совістю і людьми, яких поважаю.
Останні 5 років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь в самоврядуванні і аж до теперішньої служби в ЗСУ. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар‘єру і навіть давні мрії.
Бо не міг по-іншому. Як не могли й тисячі інших, що були поруч. Ми покірно прийняли виклики часу і вийшли далеко за межі «зони комфорту». Ми стали нагадувати кочівників, що рвонули з осілих місць у безкраї степи не маючи уявлення, що чекає за горизонтом. Такий стиль життя підходить далеко не для всіх.
Пісок в берцах і на губах, перша сивина на скронях і вічні синці від недосипу – це все не мало значення. Навіть коли наші ряди рідшали, бо когось забирала куля, а іншого еміграція чи емоційне вигорання, ми продовжували йти. Аж донині.
Вперше від 2014 року я похитнувся. Досі жодного разу мені не доводилось сумніватися в доцільності свого вибору. Як на мене, у час великих змін злочинно стояти осторонь. Тому робив що міг, хоч не завжди успішно чи завершено.
Впевненість у кінцевій меті давала снагу продовжувати рух до цілі. Якщо узагальнити – це повноцінна країна можливостей зі здоровою «гуманітарною аурою нації». Мрія Ліни Костенко, яку українці поволі почали втілювати. Тут кожен мав би згідно свого внеску і напруги творчих сил.
Але це складний шлях. Який вимагає значної праці більшості елементів суспільства. І потребує хай не повної одностайності, але ж, принаймні, спорідненості поглядів у ключових питаннях.
Щонайменше визнання очевидного – чіткої культурної і політичної самоідентифікації громадян держави. Тільки тоді можна перемогти «на фронті ООС», збудувати направду «сильну і незалежну», побороти «корупцію свинарчуків», забезпечити «рівність для всіх» тощо. Без цього стрижня – подібні гасла не мають сенсу.
Дивовижно, але навіть війна й революція, що підняли потужну хвилю остаточно не зрушили брилу «багатовекторної» самоідентифікації. Зусиль пасіонарної меншості виявилось замало, аби переконати більшість в перспективах «української» України.
Виявилось, що величезна кількість моїх співвітчизників досі не вирвались із малоросійської та радянської парадигми світосприйняття. Таких було завше багато. Втім тепер ця частина суспільства свідомо чи ні ставить під загрозу усі потуги молодої країни останніх років.
Тому сьогодні ми обираємо не прізвище, але візії майбутнього держави. Жоден із кандидатів не заслуговує повної довіри. Жоден з них не є еталоном політика і особистості.
Але вже точно один – це повернення в недалеке минуле з усіма наслідками, хоч і в яскравій оновленій обгортці. Інший волею історичної миті та під тиском зовнішніх обставин – це спроба здобути власне майбутнє.
Громада має не лише свободу вибору, а ще й обов‘язок нести відповідальність за цей вибір. Розгрібати наслідки доведеться нам усім.
…Я похитнувся, але не впав. Все ще в запилюжених берцях і при справі. До останнього сподіваюсь, що українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки. Dum spiro spero, товариство!
