Безсоння. Знову вилазять притлумлені днем думки.
Чому ми належно не готуємось? Чому живемо наче у вакуумі, вперто напускаючи туман самооблуди? Спокій оманливий. Жодних гарантій «на завтра» ніхто не давав. Час спливає невпинно.
Я бачу юрби заклопотаних людей на вулицях. Я читаю їхні думки на «фейсбуках». Я чую їхні розмови в закутках тролейбусів. Але найбільш промовисте їхнє мовчання. І очі, що видають страх і збентеженість.
Вони наче змовились, зумисне витісняють реальність зі своїх мізків. Справжню реальність, ту що обпікає непідготованих. Але чи врятує їхню «зону комфорту» психологічний прийом – витіснення та втеча? Можливо, нині ще так.
Та чим далі вони відтягують зустріч із реальністю загроз, тим більшим буде потрясіння.
Коли випробування здірявлять стіни їхніх будинків тисячами осколків металу. Коли постукають домовинами і милицями до порогів їхніх будинків. Коли скажуть «Вихаді! Паєхалі!». Тоді, звісно, не буде часу на адаптацію і підготовку до справжньої реальності.
Ми проходили подібний цикл рівно 100 літ тому. Тодішні «ми» замикались у своїх світах і самоусувались від проблем. Ми затуляли вікна ставнями, сподіваючись вберегтись від пекельної зірки.
Через нехіть і страх ми тодішні втратили усе. На покоління вперед. За кілька історичних митей.
Нехіть і страх – головні вороги нас теперішніх. Нехіть готуватись і готувати інших. Страх заглянути у вічі безодні і бодай спробувати зупинити її. Нічого більш руйнівного немає, аніж нехіть змін та страх помилитись.
Усі не втечуть абикуди, не сховаються в фальшивій мушлі, не пристосуються вчасно. Коли ж безодня справжньої реальності прорветься до всіх водночас, то мусимо бути вже готові.
Тисяча готових не врятує мільйон знеохочених. Нам не вистояти пожертвою одиниць. Це довела історія. Нічого лицемірити – «герої» таки вмирають.
Мільйони також мусять затямити пісню, що її виконували у Скандинавії:
