Не зламатись в армії може тільки той, хто має стержень. Кого пече внутрішній вогонь. Бо ж важко втримувати внутрішній баланс у розбалансованому середовищі сьогочасного війська. Обов’язок, професійна честь, ідеологічні переконання – то світлі види мотивації. Помста ворогам, зверхність, гнів через втрачених побратимів – темна мотивація.
Втім, врешті-решт відтінки втрачають значення. Коли вкотре бачиш скляні очі “аватара” чи “планокура”. Коли бачиш пустку в очах заробітчанина, якого замучила чергова позика. Або куди гірше: вдивлятись і бачити “ніщо”, всепроникну апатію в очах середнього армійця, якого притиснула безвихідь. Тоді враз стає байдуже, що саме – “біле” чи “чорне” – мотивує вояку.
Коли бодай щось бадьорить його приспаний дух – то вже пів справи! Втіха для командирів, опора для товаришів. Таких варто цінувати. А іноді й не помічати їхніх промахів. Люди – це головне, що має наша армія. Поки має. А люди з іскрою в зіницях – то взагалі інша каста. І вона, за моїм спостереженням, стрімко зменшується. Візьмімо до порівняння 14-15 роки і тепер. Заохочення, статус, повага – це найліпші стимули для мотивації. І це те, чого досі бракує нашій армії. Три кити, на яких могло б триматись справді нове військо України. Бо де створені умови для вмотивованих, там є відбір, де є відбір – там будуть вмотивовані. Простіше: подібне притягує подібне…
Насамкінець. Глибокі зміни у структурі армії можливі лише під тиском суспільства, структур ззовні (зокрема офісу Президента і партнерів по НАТО) та за участі професіоналів, що не бояться протидії системи. Мій досвід служби в армії спонукав до таких висновків. Самореформуватися неосовок просто не здатний. Як не біли столітню глиняну хату, вона однаково зостанеться аварійною. І невдовзі впаде. Хіба поруч зведуть іншу, на міцному фундаменті. Що буде в змозі встояти під час великої грози, що суне зі Сходу.
