Є різниця. Мова і політика йдуть поруч.
Особливо в Україні. Інакше не було б сотень заборон, цькування і врешті фізичного знищення. Не було б і убивства волонтера з Бахмута.
Нехай це вважають старомодним, мовляв, у 21 столітті є куди важливіші маркери ідентифікації. Мовляв, “нації занепадають”, а з ними і традиційні цінності. Але ж на ділі великі країни роблять усе для захисту своєї культурної території. Поза тим проводять агресивну мовну експансію усілякими засобами.
Візьмімо хоча б Францію чи Китай. Про Росію нічого й казати, з її цинічним імперативом “защіти рускоязичних по всему міру”. Нам же нав’язують наратив “яка різниця”.
Насправді, ставлення до мови визначає власну приналежність. Хто ти: чужинець чи свій. Навіть якщо людина інакомовна в побуті. Повноцінним громадянином її робить з-поміж інших цінностей – визнання і повага до мови держави. Це, зокрема, чітко зрозуміли у прибалтійських країнах. І, на жаль, не у Білорусі.
Тепер мова має ще більше значення. Не лише як культурний маркер, а й засіб оборони: інформаційної, ідеологічної, зрештою, військової. Значна частина населення цього не тямить і з допомогою медійних повій навмисно саботує утвердження базового принципу власної безпеки. Мова об’єднує і надає рівні можливості для кожного, хто дійсно прагне стати громадянином України. Не розділяє, не забороняє і тим паче не спонукає до насилля.
Натомість саме світогляд “какой разніци” стає спонукою до вбивства. Як це жорстоко справдилось у Бахмуті.