Турки, татари, шведи, козаки, панські міжусобиці – що два роки до 18 століття на наших землях була якась війна. А моровиці та епідемії, які викошували до 70 % населення! А люди будувалися. Деякі об’єкти по кілька десятиліть і навіть століть.
Будували так, що досі стоїть без ремонту. І це при тому, що середня тривалість життя не перевищувала 30 років майже до початку 19 століття.
Де люди брали на це мотивацію?
Як їм це вдавалося?
Я знайшла для себе відповіді на ці запитання, коли 24 лютого припало на розпал ремонту, який я робила на новій квартирі, придбаній перед новим 2022 роком.
Перші дні війни – все зачинено, нічого не працює. З-під землі діставала необхідні будматеріали. А майстри приходили до мене з черг у військомати, попросивши сусідів потримати їм місце.
Так що ж тримало людей?
Що давало наснагу, підтримку, відчуття безсмертя, ставало запорукою виживання?
- Віра в Бога.
- Розуміння, що кожний дім та храм має бути фортецею, що витримає облогу ворогів та послужить для захисту їм та їхнім дітям.
- Потреба творити, будувати, починати нові справи із надією, що все вийде.
І я – діяла! Бо відчула таку підтримку та єднання з цими людьми – своїми попередниками на цій землі. Час зник. Минуле й майбутнє зцементувалися в ТУТ і ЗАРАЗ.
Треба штовхати себе вперед, будувати храми та домівки, засівати поля, садити сади та вірити у власне безсмертя, як засівали й садили, будували й вірили вони.
Треба діяти, коли світ навколо валиться.
Треба діяти, щоб вижити й жити.
