Війна показала, що Україна вилікувалася від синдрому жертви.
Україна б’ється гідно.
Вона боронить кожен сантиметр своєї землі, як розлючена кішка своїх кошенят. Ви точно бачили, як кішка дряпає і шипить на великого пса, коли він лізе на її територію.
Україна вже не має страху.
Не згинає шиї перед ярмом.
Не принижується до благання миру.
Вона його вимагає правильним шляхом. Вимагає громовим голосом справедливості і правди.
Україна перестала бути меншою сестрою (та й яка в неї може бути родина серед дикунів?).
Вона нарешті усвідомила свою велич.
Україна закривавлена, але не зламана.
Залишилося нам дорости до величі нашої Батьківщини.
Бути гідними її імені у своєму паспорті.
Бути гідними мешканцями її вулиць. Сіл. Міст. Областей.
Бути гідними сусідами її дітей. Гідними читачами її письменників.
Гідними співаками її пісень. Емоцій. Історії.
Рости треба довго.
Виховувати себе щохвилини.
Дбати про те, щоб українська земля не стала місцем для бур’яну меншовартості, заздрості, хейтерства, незрілості.
Зараз, як ніколи, країну судять по одному громадянину.
То може варто бути причиною для похвали, а не осуду?
