Підтримати проект
регіональні новини
Написати нам
Валентина Матвіїв: “Чому війна болить лише тим, кого вона торкнулась?!”
25 Листопада, 11:44

Валентина Матвіїв: “Чому війна болить лише тим, кого вона торкнулась?!”

Все більше «обростаю» такими ж, як і я, всиротілими матерями.

Заходжу на їхні сторінки, вдивляюсь в такі ж обличчя: а на них так само закарбований смуток і біль. Ми всі подібні… Ні, ми різні за віком, за зовнішністю, уподобаннями, професіями, місцем проживання… – та все ж ми подібні. У нас у всіх однаково згаслий погляд, і навіть якщо ми усміхнені – очі все одно видають той біль і смуток. І вони вже довіку будуть з нами…

А ще у нас подібні наші діти, яких ми втратили…

Сини чи доньки – неважливо: але вони подібні. Блиском очей, що нагадує вогонь, і якоюсь внутрішньою силою тяжіння… Бо хочеться дивитися в ті очі довго-довго. А ще вони промовисті. В них можна прочитати багато слів-понять, і вони теж будуть однаковими: честь, гідність, відвага, жертовність, любов до України – понад усе.

І сторінки наші і наших дітей теж подібні. На них давно немає світлин зі святкових корпоративів, модних шопінгів, яскравих подорожей і наївних картинок з побажаннями гарного ранку, дня, ночі… з вітаннями сотень існуючих і вигаданих від нудьги свят… ангелочків, квіточок, котиків-песиків…

На них – сувора реальність сьогодення, яка торкнулась, на жаль, лише якоїсь незначної меншості українського суспільства: кадри війни, суворі обличчя її героїв, живих і полеглих, волонтерка, тривожне чекання, болючі спогади, розрада в Господі, в якому ми черпаємо і віру, і надію, і любов.

І хоч на таких сторінках зазвичай мало радості й щастя – та з них мені все частіше й частіше не хочеться виходити. Бо вони – справжні.

Супроти божевільного світу, зацикленого на матеріальному добробуті, самопіарі, самолюбуванні, вмисне відстороненому від чужого болю й смутку, наче боючись ними заразитися, як вірусом. Від реальної війни, яка триває вже сьомий рік поспіль, від несправедливого ставлення до її ветеранів і родин полеглих, від сотень самогубств через втрату сенсу життя і жахливого усвідомлення нікомунепотрібності тих, хто нас захищав…

Від катастрофічної нестачі належної медичної й соціальної допомоги тим, хто не може отримати відповідного лікування, хто зумів пройти горнило війни, та не зміг знайти себе в мирному житті, хто зневажений водієм маршрутки, сусідом-ватником чи злочинно байдужим чиновником.

Так, все це є на сторінках матерів і їхніх дітей, які живуть реальністю українського сьогодення.

Так, у нас невесело. Часом навіть жорстоко-боляче. Тому, я здогадуюсь, дехто, мабуть, старається якнайшвидше прогорнути наші пости і натрапити на ті, де можна полегшено зітхнути, заспокоїтись і відпочити. Та це буде свідомою втечею від життя, яким воно є зараз насправді. Що ж, це справа кожного. І засуджувати тут – невдячна справа, та й марна. Від 2013 року у нашого брата українця було більш ніж достатньо часу, щоб зняти рожеві окуляри й нарешті подорослішати. Як рано подорослішали наші діти. До сивини. До протезів рук і ніг. До років реабілітації, яка може так ніколи й не закінчитись. До нервових зривів, що приводять до вбивчих залежностей і навіть самогубств. І нарешті – до смертельних куль, осколків і мінних розтяжок… А поруч з ними – ми, їхні матері. З нашими слізьми, з нашим вічним болем, з нашим смутком, який не сховає жодна посмішка. Вони – назавжди. Бо це наше життя, яке чомусь обрало саме нас, щоб ми стали тим ледь помітним для українського суспільства лакмусом, який або відкриє йому очі на болючі виклики сьогодення, або ж на який те суспільство закриє очі – і тим самим втратить гідне майбутнє для себе й своїх нащадків.

  • 0
  • 679
Схожі публікації