Сьогодні 24 бригаду, в якій служив наш син, урочисто зустрічав Яворів. Він теж міг бути в строю з побратимами, які повернулись додому.
Свідомість все ще вперто вишукувала рідне обличчя сина поміж сотень облич, як і тогоріч, та дарма. Натомість – побратими тримали в руках його портрет…
Батько й найближчі друзі Тараса знайшли в собі сили поїхати на цю зустріч. Я не змогла. Хоч потім, коли вони вже виїхали, жалкувала, що не відважилась, не віднайшла сил… але їх вистачило, щоб дивитись пряму трансляцію з місця події. Та тепер розумію, що зробила правильно. Не знаю, якою була б моя реакція на виступ одного з чиновників. Мене не цікавлять ні його професіоналізм, ні його здобутки – мене вразила в саме серце лише одна його фраза: ” … повернулись без бойових втрат…”. Ці слова належать голові Яворівської держадміністрації Юрію Шпаку. Дуже сподіваємось, що він обмовився, що помилився… Та навіть якщо так, чиновник такого ґатунку мав би підготуватись до подібного заходу, дуже добре підготуватись! Може, для нього це лиш прикра помилка ( ще раз – на що дуже сподіваємось!), та для тих родин, які втратили своїх рідних на війні – це наче ножем по оголеному нерву.
Пане голово, ви хоч уявляєте наш біль?! Наш розпач?!
Усвідомлення безповоротності, що ми ніколи не побачимо рідних очей, не пригорнемось до грудей своїх синів, не почуємо їх голос?!.. Для таких, як ви, їхня смерть – банальна статистика. Та й з тією ви полінувались ознайомитись перед виступом, тому я сприймаю його просто як формальність, відбувальщину. А ще очевидці кажуть, що ви дуже кудись поспішали, бо регулярно дивились на годинник. Звісно, що таке якась незрозуміла вам, чужа й далека вояцька доля – проти надважливих державницьких справ!
Небойова втрата… Ні, це БОЙОВА ВТРАТА, шановний! І вона визнана званням “Герой України” – а це б ви точно мали знати, як очільник району, де дислокується ця військова частина.
Слава Богу, єдина втрата на всю бригаду за цю ротацію. І ця втрата – наш син, єдиний син.
Для влади мовне кліше “небойова втрата” під час т.зв. перемир’я стало модною нормою, це очевидно. Але якщо б ви натужились і поцікавились долею цієї єдиної втрати, то могли б сміливо, не боячись влади, назвати її бойовою – адже це сталось до вашого злочинного “перемир’я” – 10 липня 2020 року.
Це все нагадує мені совок, огидний, брехливий совок, коли чиновники страхітливо озирались на партію, коли боялись бовкнути зайве слово, щоб не потрапити в неласку до неї і не дай Боже не втратити провладні крісла. Яка мерзенність! Адже мова йде про людське життя! Молоде життя, яке хлопці поклали, щоб такі, як ви, могли спокійно протирати штани на цих кріслах у своїх теплих кабінетах!
Ці хлопці, які стояли перед вами, бачили смерть в очі. Можна тільки здогадуватись, як осоружно їм було слухати ваше підлабузне скигління про повагу до них і вдячність. Вони слухали вас тільки тому, що так треба. Але вам їх не зрозуміти – ні їхніх звитяг, ні їхньої жертовності, ні болю втрат побратимів…
Ви потім вибачились перед нами…
Та й то тільки тому, що до вас підійшли і вказали на вашу “помилку”. Та ваша “помилка” коштувала моїх материнських сліз – я хочу, щоб ви знали про це. І затямили назавжди, що доки йде російсько-українська війна і в ній гинуть наші рідні, а ви в той час є представниками влади – доти ви зобов’язані знати їх ПОІМЕННО! А ще постійно живуть у пам’яті слова мами одного кіборга, на жаль, не можу знайти її імені…
Вона сказала приблизно таке… Наші сини не загинули – гинуть на дорогах, на гірськолижних курортах… Наші сини поклали свої життя за волю й суверенітет України. Запам’ятайте й ці слова – усі, хто при владі, усі, хто після робочого дня повертається до своїх сімей, до своїх затишних домівок, усі, для кого, за прикладом “нашого найвищого слуги”, війна закінчилась у ваших головах: вона все ще триває, бо на ній вбивають наших рідних.
P.S. Я й до втрати сина мала чітку громадянську позицію, і всім це відомо. А тепер тим більше – клянусь: доки дихатиму, до останку не втомлюсь, не дам забути про тих, хто віддав свої життя за нас.
