Маріуполь, Одеса, Харків, Дніпро… Московія марить українськими містами.
Але не хитра справа закидати бомбами, залити кров’ю, захопити, а що далі?
Донецьк та Луганськ самі накликали на себе біду, завезені після вистріляних та виморених українців, мокші не приймали України. Їм чужа наша мова, пісня, культура, воліють в валянках та куфайці танцювати під балалайку. Свого добилися.
Путінські війська відгризли ті території, де критична маса була кацапською.
Що далі? Путін хоче, але того мало. Тут його не чекають – це, насправді, дуже багато.
Перед тим, як зайти в Донецьк та Луганськ, путінська пропаганда добряче прокачала і докачала тих багатьох, що ще сумнівалися.
Навряд чи ми в силі стримати озброєну до зубів орду, але ми можемо зустріти їх найсильнішою зброєю – українським духом.
Терміново визначити всі найбільш небезпечні джерела кацапської пропаганди і влупити по них зі всіх стволів. Проросійські канали, партії, ГОшки мають бути ліквідовані українським словом, українськими партіями, громадськими організаціями та українськими ЗМІ.
Ми маємо оголосити війну внутрішній окупації, війну не зброєю, силою чи арештами, а розумом.
Керівництво країни у час військового стану найперше має подбати про Україну на українських землях, розпочати фінансування та допомогти розвиватися українським середовищам, партіям, ГО, ЗМІ.
В Україну путін не сунеться – в малоросію так. Ким ми будемо – вибір за нами.
Військовий стан – це репетиція остаточного розлучення з агресором. Мавпа з гранатою має жити в клітці за височезним парканом. Заборона в’їзду, відмова від торгівлі та будь-яких відносин з неадекватним сусідом, в чиєму б обличчі він не був – родичів, друзів, кумів… Ми маємо повністю ізолюватися від ворога.
Якщо хтось буде тиснути на родинні зв’язки та сусідство – хай валить, не знаю, як заведено в орді, але в українців родичів не вбивають. Крапка.
