Українці, не сильно задумуючись, перепощують одні в одних картинки до “дня побєди”. Але що ж насправді для нас означають ці дні?
Чи були воїни, що воювали в війську Карпатської України, УПА, Дивізійники, учасниками другої Світової війни? Так, безперечно. То чому українці забувають про них? Кому підігруємо, москалю чи пихатій Європі?
На Старосамбірщині відомі бої воїнів УПА як з нацистами, так і з нкаведистами.
9 травня можемо вважати днем падіння режиму Гітлера, але аж ніяк не перемогою мого народу у цій війні.
Кожен сам для себе вирішує, відзначати цей день або ні, поважати або ігнорувати… Але на державному рівні толерувати і сприймати його так, як нам усі ці роки подавали, категорично не можна. Чому? Тому що на наших теренах сльози, плач і похорони тривали набагато довше. Моє село за боротьбу виселяли в 1947, хлопців вбивали до 1950.
В Україні до фронтовиків ніхто і ніколи не мав ненависті, навпаки – повага. Ми давно розібрались у тому, ким були вони, а ким – загони НКВС.
Шкода, що на офіційному рівні досі не можуть визначитись у тому, хто бандит, а хто – воїн.
То про який день примирення може іти мова? Як можна помирити день із ніччю, світло із темрявою? Ми шануємо фронтовиків, поважаємо солдатів, а карателі чи то червоні, чи коричневі мають попросити прощення в мого народу.
Пом’янути загиблих можна молитвою, все інше – не просто зайве, а помилка. І коли ми говоримо чи пишемо про історичні події нашого народу та свята, які потрібно вшановувати на державному рівні, маємо оперувати фактами і називати речі своїми іменами. І нам має бути абсолютно байдуже, що на це скаже Росія, Європа чи Америка.
І так, між іншим, задаймо собі питання – чи в’язні Дахау та Аушвіца могли заздрити в’язням Степлагу, Берлагу чи Гулагу. Крапка.
