Мусимо відмовитися від подвійних стандартів. Злодій не може бути свій або чужий. Він – ворог.
Олігархи та тотальна корупція довели державу до червоної лінії. Виснажили країну, довели людей до зневіри, відчаю, апатії. Ми стали немічними і вразливими для ворога. Злодії дали зелене світло московітам.
Не зупинилися вони і в час війни, коли над країною нависла смертельна небезпека. Крали й далі – багато і нагло. Демонстративно відпилювали один в одного шматки бюджету.
«Майдан нічого не змінив», «В цій країні чесним трудом ні до чого не доробишся»: зневіра зростала в геометричній прогресії. «Все одно – як буде. Тільки щоб не так, як зараз», – думали 73% українців.
Рейтинги Петра втопили ті, хто крав за Петра.
Зараз дехто з них вдає з себе жертву. Вірити, жаліти, бути толерантним до них – не можна.
Людина, яка краде під час війни, – мародер, який працює на ворога. Абсолютно без різниці, чи він у вишитій сорочці чи з балалайкою в руках і що випускає зі свого брехливого писка.
Десятина чи половина, яку він з вкраденого під час війни віддає на фронт, не може давати індульгенції, це абсурд.
В часи боротьби УПА найлютішим ворогом повстанців були перебиранці. Нічого не змінилося і нічого нас це не навчило.
Ми надалі стараємося перевести фокус уваги на ворога з півночі. Але агресори робили те, що у всі часи відбувається у світі – атакували слабкого сусіда.
Маємо визначитися. Або розпрощаємося з толерантністю до корупції, або нас, хворих, доб’ють сусіди.