Під час війни, громадяни, яких можна вважати олігархами, ведуть себе дуже по-різному. Хтось залишився в Україні, хтось втік, а дехто активно допомагає Збройним Силам, не цураючись можливості продемонструвати власну “щедрість” через підконтрольні їм медіа.
Звісно, що патріотизм олігархів — явище не тільки рідкісне, а ще й тимчасове. Адже люди, які весь час звикли заробляти на державі, не будуть надто довго її підтримувати, особливо якщо прийдеться працювати у збиток власному бізнесу чи проти власних інтересів.
Виникнення олігархів найперше пов’язане зі слабкістю держави, низьким рівнем організованості роботи державних інституцій та відсутності будь-якого контрою з боку громадянського суспільства і ЗМІ. І якщо державні установи та служби покликані забезпечувати порядок і законність, то олігархи постають з хаосу.
Своєю “діяльністю”, яка постійно тяжіє до монополій та картельних змов, вони знищують будь-які можливості для чесної конкуренції і розвитку нових бізнес середовищ в цілих галузях. Так чи інакше це означає, що суспільний запит на деоліархізацію нікуди не зникне, навіть під час війни. Більше того, цього вимагали й іноземні партнери України, які постійно повторювали, що влада надто повільно працює у цьому напрямку. Тому коли президентом став Володимир Зеленський, він також взявся за олігархів, а у 2021-му його команда публічно заявила, що незабаром олігархи зникнуть з України зовсім.
Наразі прийнято закон про деолігархізацію, суть якого зводиться до запровадження реєстру олігархів і надання РНБО під головуванням Президента повноважень визначати фізичних осіб олігархами та контролювати контакти вищих державних посадовців з такими особами або їх представниками. Хоча, на думку експертів, без закону про лобіювання та посилення відповідальності через конфлікт інтересів, створюються умови для виникнення нових олігархів з поки що бездоганною діловою репутацією, але без обмежень, які стосуються діючих осіб.
Хоча український олігархат, і має свою цікаву специфіку — він є незалежний від поточної влади та кожного разу намагається домовитися з представниками нової вади. Серед олігархів також немає вираженого лідера, тому їх відносини з президентами і керівними політичними силами нагадують взаємне пристосування, що не заважає олігархам одночасно конкурувати між собою в економічній і політичній сферах. І, як дехто вважає, це призвело до конкуренції політичної системи й інформаційного простору в Україні та вплинуло на вибір демократичного шляху державного розвитку. Якщо це справді так, то на цьому і закінчується позитивний вплив української олігархії. Але як одночасно продовжувати ефективну кампанію по боротьбі з олігархами під час війни, мало хто розуміє. І наскільки допустимим є ресурсний вплив тих чи інших “ділових кіл” на процес прийняття рішень в умовах воєнного стану, також ніхто поки що не береться визначати.
Ще одним ефективним інструментом в боротьбі з олігархами може стати прозора приватизація державних підприємств — традиційних джерел корупційних схем. Олігархи постійно намагаються “присмоктатися” до них, особливо до компаній, пов’язаних з енергетикою, оскільки велика частина доходів олігархів це і бюджетне фінансування, і кошти державних компаній. У цьому впевнений Павло Кухта, екс-перший заступник міністра економіки:
