Черга – явище знайоме кожній людині, особливо ж поколінням, що пам’ятають часи дефіциту. У нас час черги, на щастя, зникли з продуктових магазинів, однак в державних установах вони осіли міцно.
З’явилися в 90-ті роки й зовсім нові черги, при тому особливо довгі – справжні демонстрації під іноземними посольствами та консульствами, кілометрові верениці автотранспорту на підступах до переходів кордону. Наприклад, під Генеральним консульством Республіки Польща у Львові, що на вул. Сміливих, для можливості подати візові заяви сотні людей мерзнуть взимку, мокнуть під осінніми дощами та безуспішно шукають сховку від літнього сонця. Часом навіть по 6-8 годин.
Однозначно – ставлення західних країн до громадян України відверто хамське. Цій проблемі присвячувалося вже чимало статей, відеорепортажів. Зараз хочу звернути увагу на те, яким життям живе сама черга. Думаю, що вона б була чудовим об’єктом для досліджень психоаналітиків, адже цю “експериментальну групу” не потрібно спеціально створювати, слід лише до неї приєднатися і спостерігати, що я й зробив одного сонячного квітневого дня.
Отож, сотні людей не за власною волею мають провести разом в очікуванні майже цілий робочий день. Комунікабельні люди швидко починають знайомитися, де-не-де утворюються справжні “дискусійні гуртки”, де балакають на значно різноманітніші теми, ніж на «Свободі Слова» Шустера. Індивідуалісти тримаються в стороні, замкнуті у власних думках, сконцентровані на очікуванні. Дехто читає газету чи книжку – хочуть використати час з користю. Хтось непохитно стоїть на своєму місці в черзі, хтось відходить в сторону “оцінити ситуацію”, розім’ятися, випити кави, дехто навіть веде статистику – щопівгодини лічить усіх очікуючих. Власне, він робить відкриття: в браму консульства зайшло вже 60 людей, а перед нами черга скоротилася лише на 50. Отож, дехто проскочив уперед обійшовши мене та моїх сусідів.
У всіх людей під консульством є єдина мета – здати документи на візу. Єдиний шлях до її досягнення – дістатися до брами і бути пропущеним всередину. За способом досягнення цієї мети усіх можна розділити лише на дві групи. Ті, що належать до першої, прагнуть заскочити на більш передові місця, пробують підкупити міліціонерів з охорони дипломатичного представництва. Після невдачі вони міняють тактику – замість того, щоб повернутися на своє місце, вони стоять деякий час біля черги, а потім вклинюються в неї, роблячи вигляд, що відходили, а тепер повертаються на законні позиції. Друга ж група людей, значно чисельніша, мовчки за цим спостерігає, сама чесно відстоює чергу, але навіть пальцем не поворухне, щоб перешкодити нахабам, через яких чесним людям доводиться відстоювати на кілька годин довше. Славнозвісний “інстинкт садового собаки”: “і сам не гам, і другому не дам” ніби і не існує. Хоча в цьому випадку згодився би.
Починаю обурюватися, закликати нахаб повернутися на їх місця. “Лазутчики” занепокоїлися: одні виправдуються, що стоять вже так довго, що і заплуталися, де їм взагалі треба стояти, дехто повертається в кінець черги, дехто робить вигляд, що він тут ні до чого. Знаходиться і чимало моїх прибічників, все більше “лазутчиків”, без особливого спротиву здають захоплені позиції. Уявіть, навіть мінімальна протидія безпорядку отримала резонанс і принесла результат. Але тут шок: сусідка, що чемно і скромно відстоювала свою чергу, часом скаржачись на біль у спині і колінах, раптом каже, і то без іронії в голосі:
