регіональні новини
Написати нам
08 Лютий, 17:02
Віталій Надашкевич: “Портрет нашої доби”

Близько п’яти років тому у стінах Варшавського університету брав участь у дискусії, присвяченій основним глобальним тенденціям і загрозам розвитку суспільства в 21 столітті. Свої думки виклав в нотатках, які й зараз цікаво почитати. Виявлені тренди не втратили своєї актуальності, проте, як для мене, відійшли на другий план. Чому? З плином часу змінюється не лише дійсність, змінюється і її сприйняття. Та про все за порядком.

Спершу розглянемо ті основні риси, котрими наш час істотно різниться від часів минувших. Це основні риси, якими можемо змалювати портрет нашого часу.

1. Законодавство розростається у світі не щодня, а кожної години. Вимірювати кількість нормативних актів різних рівнів можна уже й у тонах. Право входить у все нові й нові сфери взаємовідносин між людьми, відтісняючи мораль та природню поведінку. З одної боку, світ стає більш нормованим, прогнозованим. Однак люди тратять свободу вибору, адже алгоритми поведінки прописані в нормативних актах. Раніше люди керувалися нормами моралі, тепер же – юридичними. Перші є своїми, власними, другі, певною мірою, нав’язуються зовні. Перші вироблялися поколіннями, перевірялися десятиліттями, другі ж часто-густо спонтанно приймаються депутатами «на хвору голову». І завжди людина без внутрішніх моральних норм знайде можливість ламання норм юридичних. Життя завжди різноманітніше від будь-якого закону. Тому позбавляючи громадян свободи вибору, держава зовсім не забезпечує ліпшого і надійнішого правопорядку, до того ж і в суді знайти правду не завжди легко – суддя судить «по закону», а не по справедливості.

2. Минуле стає для більшості все більш невідомим і маловажливим. Люди концентруються на сьогоденні, його проблемах. Мало хто тепер зачитується літературою про минувшину, про видатні постаті, про поворотні віхи історії. Фентезі та наукова фантастика значно ближчі молоді, ніж розповіді про принцес і гетьманів. Таким чином історична пам’ять народу стає дуже короткою, така собі «вибіркова склероза». З одного боку, так легше забути старі образи. Однак забути – не означає пробачити. А забуває людство не лише свої кривди, але й своє коріння. Ліберальне відношення до міграції, інформаційна глобалізація також сприяють поширенню явища «безбілецтва особистості» – людей, які ніхто і нізвідки.

3. Релятивізація правди. Можливо, через брак авторитетів, через поширення цинізму, чи ще щось класичне розуміння правди стало ледь не архаїзмом. Сьогодні кожен має свою правду, яку лишає при собі по будь-яких дискусіях. Важко повірити, що колись диспут був ефективним знаряддям пошуку істини. Істини… Зараз і саме це поняття витирається з людської свідомості. До слова варто згадати фільм «Мандерлей» з т.зв. «Американської трилогії» режисера Ларса фон Тріера. У ньому замкнута в самій собі громада не може встановити єдиний для всіх час, бо кожному загальноприйнятий не подобається і кожен хоче вести відлік годин і хвилин на власний розсуд. Це дійсно влучна ілюстрація безглуздості релятивної правди.

4.Втрата почуття сенсу. Насамперед сенсу життя.

Зараз Північна Америка, Європа, навіть Україна вийшли на такий рівень матеріального добробуту, котрого ніколи не мали наші предки. Проблема голоду завжди дихала їм у плечі, а як було що одягнути, та й ще зі сторони ніхто не нападав і не чинив безчинств – то взагалі вважалося, що в житті пощастило! Однак сьогодні за бідних й нещасних уважають себе навіть люди з пристойними статками. І навіть, якби мали ще більше матеріальних благ – думку, скоріш за все, не змінили б. І щастя до них би не прийшло, адже воно не у речах чи обставинах, а в нас самих. І воно є неможливим без розуміння сенсу життя. Згубивши його, а з ним і надію на щастя люди в багатих країнах і благополучних родинах приймають наркотики, п’ють, попросту пропалюють своє життя. Раніше люди спивалися від горя, тепер від безцільності існування, від своєї «непотрібності». Дійсно, якщо за молодості наших батьків таланти вишукувалися, розвивалися (згадаймо, як за дітьми ганялися тренери, щоб діти йшли в спорт, як пропонували відмінникам лишатися на кафедрах і займатися наукою), якщо раніше люди трималися купи і були готові до взаємодопомоги, сьогодні попросту ніхто нікому не потрібен. Ми замкнені на самих собі і це ще одна причина втрату сенсу життя. Недаремно ж психологи, що допомагають людям виходити з депресії рекомендують пацієнтам задуматися над проблемами інших і спробувати попіклуватися про них.

  1. З попереднім пунктом пов’язана також секуляризація і втрата цінностей.

Навіть в нашому консервативному краї релігія перестає бути вірою. Для більшості релігія – лише затухаюча традиція, запал до підтримування якої сильно спав, після того як комуністичні сексоти перестали стежити за входами до церков і стукати на відвідувачів служби Божої.

Постхристиянська Європа постійно говорить про якісь «загальнолюдські цінності». Але чи такі взагалі існують? Адже у європейця, африканця, араба, індуса – різна культура, різний світогляд, а з позиції модного релятивізму, – ще й різна правда.

А  чи в такому випадку існують «загальноєвропейські цінності»? Можна сказати «так», але існують вони лише на основі традиційних християнських, котрі століттями прививалися європейцям. Сьогодні християнські цінності діють в постхристиянській Європі, так би мовити, за інерцією. Однак наскільки цієї інерції вистачить?

Вже зараз небувало розвивається корупція, організована злочинність, наркоманія, торгівля людьми та їх органами. Відбувається це все тому, що багатьом жодні цінності не привилися, і є небезпека, що вже і не прив’ються, бо виштовхана зараз з суспільного життя релігія завжди була основним чинником, що закладав моральні підвалини особистості, формував ціннісну систему суспільства.

Доцільно пригадати Макса Вебера, котрий під час своєї подорожі на Середній Захід США зауважив, що тамтешні підприємці поголовно віруючі і під час знайомств та ділових переговорів роблять акцент на своїй релігійній приналежності. У поїзді, сусід Макса Вебера по купе, теж тамтешній бізнесмен, пояснив це явище наступним чином: «Невіруючій людині я не довірю товар навіть на один долар. Адже якщо вона не уві що не вірить, то з якої причини вона взагалі буде зі мною розраховуватися?»

  1. Культ раціоналізації.

Він особливо відчутний в Америці. Слід раціонально їсти, раціонально займатись спортом, раціонально виховувати дітей, поводитися з оточуючими тощо. У такому житті людина тратить свої емоції, а досягаючи матеріальних цілей, позбавляє себе ірраціонального щастя. Така особа попросту перестає бути собою.

А якщо віднести до явища раціоналізації ще й те, що американські та європейські сім’ї проводять вільні вечори за обрахунками: «молоко доцільніше купляти в Кауфлянді, а от яблука – у ВолМарті, то можна сказати: раціоналізувати усі свої дії є нераціонально.

  1. Візуалізація сприйняття.

Сучасна цивілізація нівелює важливість мислення. Ми лише споживаємо готовий і розжований інформаційний концепт, при тому здебільшого візуально. Ми не читаємо, не дотикаємо, не нюхаємо, трохи слухаємо, але постійно дивимося, дивимося, дивимося… І в першу чергу дивимося телебачення. Все важче нам розлучатися зі своїми смартфонами, планшетами, а невдовзі ми одягнемо ще й комп’ютеризовані окуляри т.зв. додаткової реальності. Візуалізація йде в ногу з віртуалізацією. Проте в інформаційну епоху  більшість не горить особливим бажанням читати не лише книжки, але й газети, журнали, Інтернет. Здебільшого ми просто переглядаємо, кидаємо оком – знову ж таки дивимося. Звісно, у цього є свої причини, існують і наслідки.

Сучасний інформаційний простір перенасичений спамом – інформаційним сміттям. Середня цінність інформації із-за цього сміття знижується. Нема ані часу, ані сенсу читати, нема в що вдумуватися. Однак забруднений інформаційний простір закриває від нас і дійсно вартісні речі. Можливо, в подоланні цих «побічних ефектів» прогресу і є роль журналістів та викладачів ВНЗ, які в умовах загального доступу до інформації не лишаються за бортом. Вони змінюють «технологію» своєї діяльності, як колись зробили це скульптори – спершу по крупинках ліпивши глиняні статуетки, додаючи потрібне, а пізніше почавши висікати скульптури з каменю – відкидати зайве.

Звичайне міжлюдське спілкування лишається важливим тренуванням для мислення. Однак живе й безпосереднє воно відтісняється контактуванням через Інтернет, який разом з комп’ютером стає посередником в процесі спілкування. Хтось заперечить: то й що, раніше такими посередниками були перо, папір і пошта. Та проекспериментувати не важко: навіть ідентичні за змістом листи написані на папері та набрані в електронній пошті будуть зовсім в різних стилях. Спілкування ж в чатах і соціальних мережах часто пригадує мені студентські «радіопереговори» в часи, коли плата за з’єднання бралася лише на третій секунді.

У 90-ті роки Інтернет давав нам багато матеріалів до читання. Однак в ХХІ столітті ситуація міняється. Спам і реклама, спричинені комерціалізацією мережі, заважають знайти та спокійно опрацьовувати ці матеріали, а колосальне підвищення швидкості передачі даних уможливило функціонування сервісів типу YouTube та Torrent, з якого гігабайтами можна закачувати фільми, телепередачі.

У результаті наш мозок не обробляє інформацію, ми не аналізуємо і не синтезуємо, лише дивимося на екран. І це призводить не лише до деградації, але й страшно зморює. Для себе прийшов до цікавого висновку – в дні активної праці в офісі стомлюся менше, ніж коли розслаблено і безцільно переглядаю сторінки сайтів.

Візуалізація віддзеркалюється і на нашому мисленні, і на нашій мові, яка невпинно зубожіє і деформується, стає шаблонною за змістом і невиразною у вимові, бо роль словесності у візуалізованому світі невпинно спадає.

 

Звісно, це не вичерпний перелік рис часу. Можна було б чимало поговорити про глобалізацію, про поверхневість світосприйняття, про настання епохи дилетантів-любителів, розрив зв’язків між поколіннями, люмпенізацію, гендерну політику та ювенальну юстицію  тощо. Та хотів би окреслити ті проблеми, які мені не вдалося розгледіти в «портреті нашого часу» п’ять років тому. Може, тому, що ці проблеми не поверхневі – вони знаходяться в самому базисі і надзвичайно коротко, чітко, жорстко характеризують наш час. Так, це дві проблеми – пов’язана пара, в якій одне з другого витікає і одне друге підтримує. Це профанація і байдужість. Тлумачний словник роз’яснює: профанація – зневажливе ставлення, опошлення, перекручування, спотворення. Додав би, що це зовнішня імітація дії без бажання отримання звичного результату, це обман, це формалізм. Подивімося довкола – сьогодні важко знайти сферу, не заражену цим «вірусом». У наш час профанується справедливість, наука, освіта, державне управління, мистецтво. «Сучасне», «актуальне» мистецтво (анг. contemporary art) й взагалі й не мистецтво. Пропонував просто викинути слово «мистецтво» з окреслення цього поняття й створити для нього нове визначення – тоді б, власне в цій сфері не було б негідної імітації. Просто існувало б дві речі – мистецтво і це «щось».

Раніше до лікаря йшли за лікуванням, тепер же ж більшість ескулапів обмежаться виписуванням довгих переліків на закупи в аптеці. Раніше люди йшли вчитися за знаннями й вміння, тепер – по атестати, дипломи, різні формальні «корочки».  Щодо науки, то її сутність завжди полягала в задаванні актуальних питань та отриманні відповідей на них за принципом «знати, щоб діяти, діяти, аби знати». Так, для фундаментальних досліджень лозунг можна дещо перефразувати, однак суть лишиться такою самою – сьогодні наука масово профанується через бажання отримати статусні, економічні чи політичні користі.  Власне політичні … Більшої профанації, ніж політика й годі собі уявити. Сьогодні це вже не грецька багатовекторна діяльність самоврядування, це не мистецтво управління державою, сьогодні це брехня і профанація. Додам, що неслушно було б говорити про «деградацію» політики впродовж усієї історії. Ще зовсім недавно в ній окремі соціальні групи не боялися відкрито відстоювати свої права, були масові ідеології, були принципи, були діячі, котрих можна окреслити лідерами, а не простими фотогенічними ширмами. Тож і виходить, що МВС не захищає, мистецтво не надихає, освіта не навчає, наука не робить відкриттів, юстиція не встановлює справедливості, контролюючі служби не контролюють, а соціальні не дбають про знедолених.

Думаю, що про профанацію в її різних постатях і у різних сферах можна написати цілу дисертацію. Та зараз обмежимося відповіддю на запитання: на чому  тримається такий тотальний тоталітаризм профанації? Повірте, ні на чому іншому, ніж на нашій байдужості. Адже саме байдужість є мовчазною підтримкою існуючого стану речей, вона є зворотною стороною невігластва. Як свого часу казав англійський мислитель і державний діяч Едмунд Берк: «Єдине, що необхідно для тріумфу зла – це щоб хороші люди нічого не робили».

Одночасно байдужість, у великій мірі, й випливає з профанації. У світі, де все не натуральне, все неправдиве людина інстинктивно, захищаючись від зовнішнього середовища, стає цинічною, байдужіє.  Байдужий не протестуватиме, не прагнутиме змін, можливо він навіть не усвідомить дійсну ситуацію. Байдужий просто прийматиме наявний стан речей, прийматиме профанацію і профануватиме сам, аж до того часу, поки йому сильно не заболить, тобто доти, доки він не перестане бути байдужим. Байдужість витікає з профанації, а профанація тримається на байдужості – якщо не розірвати цей обруч він з кожним десятиліттям все міцніше затискатиме дихання усьому суспільству.

Таким бачиться портрет нашого часу, в якому ми живемо, від якого нам ніде не дітися, а тому маємо знати його «в обличчя».

  • 0
  • 766

Схожі публікації