У 10-му класі нас зібрали за кілька днів до першого вересня і повідомили, що з нами вчитимуться дві нові учениці з інших шкіл.
– Воониии? – уточнив Стас, мій однокласник.
– Так, «вони», – відповіла Світлана Зіновіївна, наша класна керівничка.
Ми всі дружно засміялися, бо це було дуже харизматично. Але сміючись, я раптом замислилася: «Стоп, так «вони» ж могли бути і хлопці»… Є така особливість у нашій мові, що слова, вжиті в множині, стосуються як чоловіків, так і жінок. Проведіть мисленнєвий експеримент: що ви уявляєте, почувши «вчителі»? Лише чоловіків? Уви. А почувши «лікарі»? Чоловіків в уяві вже трохи більше. Школярі? Митці, студенти, музиканти, працівники, колеги, волонтери..?
В університеті на одному з курсів філософію в нас викладала дівчина-мусульманка. Вона була закохана в свою арабську культуру і на волонтерських засадах організувала курс вивчення арабської мови. Пам’ятаю, як мене вразила одна її особливість. Хто вивчав англійську, той знає, що в цій мові значно менше «жіночних» слів, аніж в українській. Коли ми говоримо «пішла», то очевидно, що це здійснила жінка і аж ніяк не чоловік. В англійській же і на позначення того, що зробила жінка, і на позначення того, що зробив чоловік, вживається однакове слово. В арабській мові іще в рази й рази більше власне «жіночих» слів, які я ніколи в житті не додумалася б виділяти окремо від «чоловічих». І я подумала: «Можливо, це так у їхній мові відображається ментальність та світогляд їхнього народу? Раз в житті чоловічі та жіночі ролі в жодному разі не перетинаються, тому і в мові виникають такі гінекеї?». Це лише моє припущення, цікаво було б почути думку фахівців.
«Мова – душа народу» – це не просто красивий поетичний вислів. Роберт Сапольскі у курсі Стенфордського університету «Біологія поведінки людини» наводить наукові дослідження про те, як особливості певної мови визначають наше сприймання світу, як змінюється характер білінгвів (людей, які мають дві рідні мови), коли переходять з однієї на іншу і т.п. Аналізуючи мову, можна багато сказати про історію та психологію певного народу. Тому коли суспільство обплутує тоталітарна система, це в першу чергу відображається у мові. Вона втрачає легкість, влучність, гумор, стає громіздкою, неповороткою, з безліччю штучних конструкцій та поволі перетворюється на оруелівський новояз.
Звісно, що всі зміни робляться з якнайкращою метою. Чуєте музику? «Дорогі брати і сестри у Христі…», – звертається проповідник до парафіян. А елегантність і вишуканість? «Шановні пані та панове, слово надається…», – оголошує урочисто диктор. Та останнім часом довкола я спостерігаю якусь маніакальну пристрасть застосувати цю формулу скрізь, втиснути «иць» до всього, чого тільки можна досягти… «Учасники і учасниці…», «члени і членкині…», «посли і послиці…», «добровольці і доброволиці…», «слухачі і слухачки…»…
Це ж якою слід бути закомплексованою, щоб не відчувати жіночності в «учасниках», «членах», «послах», «добровольцях»..? Дівчата, які наскрізь пропитані певною ідеологією, навіть не розуміють, а що не так? Чому це дико і недоречно? Формула ж працює! Сьогодні так сталося, що співпадає «День захисника і захисниці» і… «День вчителя»! Так, може слід виправити назву, щоб підкреслити вклад жінок-вчителів? Нехай буде «День вчителя і вчительки». Але ні, жінок у цій сфері в рази більше, тож давайте «День вчительки і вчителя»… І знаєте, «вчителька» звучить якось не так поважно. Вирішено, буде «День вчителеси і вчителя»! Застосовуємо адмінресурс, запускаємо машину медіапропаганди, організовуємо кампанію з адвокації та добиваємося змін в законодавстві. Вуаля!
І вони дійсно не розуміють, чому, коли вони бігають зі скрипкою, намагаючись зіграти арію Баха, всі морщаться від пронизливого крику Банші..? Так працює ідеологія: вона вбиває музичний слух. І не тільки музичний. Як математик, я скажу, що найголовніше в цій науці – визначити область значень, тобто не тільки ситуації, в яких доречно застосовувати певну формулу, але ще важливіше окреслити ситуації, в яких ця формула стає абсурдною.
