Як-то кажуть, рожеві окуляри б’ються скельцями всередину. У моєму випадку вони розбились конкретно і одразу. Насправді, я всім серцем люблю Львів, його вулички, запах кави, нічне мерехтіння будинків, атмосферу щасливого, але спокійного мегаполісу. Але ось проблема, бачу я його таким досить рідко, один-два рази на місяць на Площі Ринок.
Чому? Бо більшість міста – не туристична промислова зона, з купою старих будинків (старих, а не старовинних), з супермаркетами та кіосками, які абсолютно не вписуються в концепцію міста Лева. І по дорозі їздять далеко не карети епохи бароко, а страшні діряві жовті маршрутки, при вході в які подумки молишся, щоб благополучно доїхати.
А туристична частина Львова це, звісно, краса і щирий дитячий захват. Палац Потоцьких, Оперний театр, пам’ятник Міцкевичу, Шевченку, Площа Ринок, стометрівка. Безліч закладів, в яких хочеться залишити всю зарплатню та жити решту життя там, бо гарно, затишно і смачно. Коли у гості приїжджають батьки чи друзі, я першим ділом веду їх гуляти за стандартним маршрутом. Люблю спостерігати за цими радісними поглядами на пам’ятки архітектури, як вони просять сфотографувати їх то тут, то там, то десь іще. А ти не те що фотографуватись ніде не хочеш, а просто мрієш сісти в не туристичній піцерії десь між багатоповерхівками. Бо все це вже бачила сотню разів, мінімум, фото на фоні визначних архітектурних досягнень маєш на три роки вперед і пісні музикантів з Площі Ринок, ніколи не змінюючих свій репертуар, слухала-переслухала.
Висновок про туристичний бік Львова за два роки життя тут я зробила один – хочеш і надалі захоплюватись красою міста та помічати лише позитив – не залишайся тут на постійній основі. Живи деінде, а сюди приїжджай декілька разів на рік на свято кави, шоколаду чи фестиваль сиру і вина. Щоб по-справжньому відчувати лише яскраву поетичну сторону міста Лева.
