регіональні новини
Написати нам
21 Лютого, 14:22
logo-black

Мама Героя Небесної Сотні Софія Коцюба: «На похороні Віталіка я просила у Бога, аби убивця мого сина покаявся» (ВІДЕО)

Юлія Швидко

31-річного Героя Небесної сотні Віталія Коцюбу зі села Вороблячин Яворівського району поховали 23 лютого 2014 року у рідному селі біля церкви. Він загинув під час розстрілів на Майдані 20 лютого. Вдовою залишилася дружина Наталія. 16-річний Назар та 12-річна Василина уже шість років живуть без тата.

У батьків – Софії та Миколи Коцюби – Віталій був середнім з трьох синів. Мама Героя з LMN поділилася спогадами про сина, розповіла, як прожили ці шість років.

Софія Коцюба заводить у Віталієву кімнату. Вона обставлена його фото та нагородами.

– Зайду сюди, помолюся, поплачу – і легше стає, – каже жінка.

Коли Віталій вирішив поїхати на Майдан, чи сказав про це вдома?

– З нашого села поїхали лише два мої сини – Віталік та Микола. Перший раз зібралися у Київ у кінці січня, коли на Майдані загинули перші Герої – Сергій Нігоян, Михайло Жизневський, наш земляк з Яворівщини Роман Сеник. Сергій – вірменин, Михайло – білорус. Тоді Віталік каже: «Мамо, чужі вмирають за нашу Україну. А ми будемо сидіти вдома, телевізор дивитися». Мене переконав, коли священники виступали. Віталік казав: «Мамо, послухайте: нам не буде прощено, якщо будемо лежати на ліжку, коли наших побратимів вбивають». Мені стало не по собі: чужі діти там є, а я своїх боюся відпускати. У душі було приємно, що мої діти не є байдужими.  Я ж з дитинства їх вчила бути чутливими до ближнього. Ми ще як в Новояворівську жили, діти в садочок ходили, я їм «Хресну дорогу» читала. Вони плакали, коли чули, як Ісуса розіп’яли. Все не могли зрозуміти: за що з Ним так, Він ж нікому зла не зробив.

Микола поїхав на Майдан 22 січня, Віталік – наступного дня. Пробули там 10 днів. Тоді повернулися додому – розійшлися по роботах.

Коли почалися лютневі протистояння, невістка була у Польщі, а Віталік тільки й говорив, що треба їхати у Київ. З дітьми у Новояворіську залишилася сестра невістки Іра. Назарка треба було водити до школи, Василинку – у садок.

19 лютого – якраз у Наталчин день народження, їй тоді виповнилося 30 років – їхав до Польщі. По дорозі зателефонував: «Мамо, ви бачили, що в Києві робиться? Я зараз повертаюся і ми їдемо туди». Мене здавив страх: я поховала всю його одежу. Відчувала, що буде горе. А він далі: «Мамо, нам не буде прощено».

Перед дорогою приїхав до нас, ліг на ліжко у спальні. Потім розповідав батькові та братові, що йому наснився сон, наче він на барикадах. Йому кажуть взяти щит. Питає: «Для чого мені щит? У мене є». О шостій годині вечора з Миколою поїхали до Немирова. Там Віталіка в список не внесли. В автобусі при перекличці теж не назвали. Микола сказав: «Віталік, то недобре. Вертайся додому». Він не схотів: «Що ти віриш в якісь забобони».

Як ви дізналися, що сина більше нема?

– 19 лютого вони виїхали, 20-го були вже на Майдані. Там оголосили дати коридор, бо приїхала Яворівщина та Львівщина. Сказали, що 20 автобусів, насправді було 6. Перебільшили, аби ворогові показати, що людей багато.

Микола розповідав, що на Майдані Віталік був такий піднесений – бігав, носив шини. Коли його привезли, руки були від них чорні, не відмивалися.

Їм наказали стояти біля консерваторії, аби не натрапити на тітушок. Зі синами ще був їх дядько. Віталік звернувся до нього: «Ви – пенсіонер, стійте тут. А ми пішли, бо нам треба хлопців на барикадах підмінити. Вони ж цілу добу стояли». Сини пішли на барикади біля Стели Незалежності. Уже на відео побачили, як Віталік біжить, наче кульгає. Тоді падає – його застрелили. Беркути на суді казали, що його вбили снайпери. Так виглядає, Віталіку куля потрапила у голову з правої сторони, вилетіла зліва за вухом. Мабуть, снайпер стріляв з консерваторії або ж з якогось з домів.

Він загинув без десяти хвилин дев’ята – один з перших. Я дізналася о пів на дванадцяту. Дзвонила йому, дзвонила – телефон був відключений. Тоді додзвонилася, лікар взяв слухавку. Просив зателефонувати пізніше. Я набрала родича, що був з ними. Сказав, що вже більше нема нашого Віталіка. В тут хвилину думала, що не переживу. У мене був Нерукотворний Образ Господа – поклала його собі на груди. Бог дав мені сили.

Його привезли о третій годині ночі – по всіх парафіях зустрічали, панахиди правилися. Тоді здавалося, що він вже буде вдома, більше нікуди не поїде. Він ще лежав вдома, а я зранку побігла до церкви. У нас по суботах правиться за померлих – хотіла помолитися, за свою дитину прийняти Святі Таїнства, висповідатися за нього. В одинадцятій годині його забрали до церкви. Тут тисячі народу проходили. Три години тривало прощання. Коли його з хати винесли, думала: така Божа воля, я мушу змиритися. Бог мені дав потішитися тою дитиночкою, але він належить Йому. Невістка вмліває, сестри кричать, а я кажу: «То так не можна. То Божа дитина. Маю терпеливо нести той хрест». Переконувала себе, що йому на небі буде легше.

Якось ввечері на городі полола часник та молилася до Святої Феломени. Просила, аби заступалася за мого сина, була йому приятелькою. Ввечері лягли спати. Назарко та Василинка – біля мене. Бачу сон: сиджу на дивані, відкриваються двері. Заходять два ангели. Один стає так, що я лиця не розгледіла. А в другого вдивляюся, а він має цяточку на носі, як у Віталіка була. Він так на мене щиро дивився. Тут чую чоловіків голос: «Вставай, сьогодні наша черга худобу пасти».

Я вірю, що Небесна Сотня – ангели. За них цілий світ молився.

87032691_135122967749966_1661071132779872256_n
87177268_2595028203957980_1572276132793810944_n

Хто сказав дітям, що трапилося з їх батьком? 

– Сестра невістки не наважувалася дітям сказати правду. Вони пропадали за татом. Василинка обіймала його за шию – і так засинала. Вона ще була маленькою, не розуміла. Назаркові ж одразу сказали, що все добре. Він раз за разом до мене дзвонив. Я не могла стримати сльози. «Бабуся, чого ви плачете? Тато їде додому. У нього тільки царапина на руці», – заспокоював. Невістка, коли поверталася з Польщі, по дорозі йому подзвонила і все розповіла. Казала, що не змогла би сказати це в очі. Тоді Назар вхопився за дверну ручку: «Я собі куплю пістолет. Я тих бандитів повбиваю. За що вони так з моїм татом?» Назар дістав стрес. Постійно питав: “За що? Він ж ніколи нічого погано не зробив. Він тоді ж поїхав, аби все було мирно”. Тепер подорослішав, усе зрозумів. Уже навчається у ліцеї Героїв Крут.

Ми з онуками дуже близькі. Назарко мав пів рочку, як Віталік з Наталкою поїхали до Польщі. Мені всі дивувалися: ти не боїшся з такою маленькою дитиною залишатися? Я собі перев’язала велику хустку, туди його посадила і усюди зі собою носила.

Невістка у мене хороша. Вона себе повністю присвятила дітям. Не хоче, аби вони у чомусь відчували себе обмеженими.

Чи вірите, що винних у розстрілах Небесної Сотні покарають?

– На похороні Віталіка я просила у Бога, аби убивця мого сина покаявся.

Чи тут доб’ємося правди, не знаю. Коли ми минулого року були під судом, то один з адвокатів на цілу Україну сказав: при тій владі не буде розслідувана справа Небесної Сотні. Бо усі замовники сидять у високих кріслах. Тепер ж постійно змінюють прокурорів. Сергій Горбатюк, який займався злочинами Майдану, якось сказав: «Ми вчимося на Небесній Сотні».

Їздимо на суди, але вже зневірилися. Кажуть, що багато томів цієї справи вже пропало.

Чи нема відчуття, що все було даремно?

– Ні, кров не може бути даремно пролита. Це ж не гріхи наших родин нею обмиваються. Це невинна кров. Колись Блаженніший Святослав казав, що Небесну Сотню мають визнати мучениками. Ісус пролив кров – нас відкупив від гріха. Кров’ю Небесної Сотні може бути обмита вся Україна.

Перед поїздкою на Майдан Віталік казав: «Я їду, щоби моїм дітям жилося добре і щоби ви все життя не стояли на колінах». Тоді не розуміла, що ті діти хочуть? Та все для життя маємо. То ж Бог так хоче, аби ми працювали у поті чола. Видно, наші діти хочуть легшого життя.

Пізніше до мене прийшло розуміння, що він хотів, аби ніхто не зазіхав на нашу незалежність, нашу суверенність, майбутнє наших дітей.

dsc00865
dsc00874

Йдемо до могили Героя Небесної Сотні. Вона – при вході у церкву.

– То наш священник, отець Володимир запропонував тут Віталіка поховати. Питався, що я про це думаю. А я тоді не могла ні про що думати, – плаче. – Віталік, коли їздив до Польщі, хотів скласти пожертву на церкву. Але не встиг. Я мусила виконати його мрію після смерті. На останньому цілуванні, коли прощалися з Віталієм, люди багато грошей накидали, також односельчани приносили пожертви – ми за них три мозаїки на церкву замовили. Вони стали здійсненною мрією сина, – говорить Софія Коцюба. – Та рана незагоєна, та ще й за сина Миколу постійно переживаю. Він – в АТО. Старший розвідник глибинної розвідки, на передовій.

dsc00878
dsc00877

Фото та відео: LMN

  • 0
  • 4166
Схожі інтерв'ю