Підтримати проект
регіональні новини
Написати нам
22 Вересня, 14:00
logo-black

Гелена Білик: Я на цій війні вже заплатила, віддавши їй найдорожче

Для Гелени Білик – дружини українського захисника та львівської волонтерки війна почалась не 24 лютого 2022 року, а значно раніше. Свого часу вона забрала у жінки найдорожче – коханого, залишивши її саму з малою дитиною. Потім життя налагодилось і подарувало нову любов і сім’ю, але у квітні цього року Гелена проводжала на фронт свого другого чоловіка. Як поборола страх втрати і зневіру, звідки черпає ресурси для життя, волонтерства і боротьби за права сімей загиблих воїнів Гелена розповіла Львівській мануфактурі новин.

Гелена, розкажи, будь ласка, свою історію в цій російсько-українській війні. Коли вона для тебе почалася?

Я думаю, що для більшості українців війна почалася ще на Майдані. Тоді кожен українець став на захист свого голосу і своєї незалежності. Але особисто для мене вона почалася тоді, коли я дізналася, що мій перший чоловік Володимир йде на війну. Його мобілізували і він, хоч міг не йти за станом здоров’я, таки пішов. Він був прапорщиком і казав, що той, хто має військовий досвід має йти захищати країну. Це був час великих втрат – 2014 і 2015 рік. Це зараз кричать, що треба каски, броніки, а в той час навіть ніхто нічого не думав – автомат дали, і як знаєте, як вмієте йдіть і воюйте.

307370496_753886645701557_1464366654221396494_n-1
Весілля Гелени і Володимира

Його мобілізували у березні 2015 року. Ми дуже важко це прийняли – і я, і наша донька, який на той час було 8 років, і його мама… Спочатку він тут був на навчанні, а потім всередині травня їх направили в Щастя на Луганщині. Пам’ятаю, тоді була страшна спека… В той час я все в собі переносила, всі емоції і переживання, волонтерством ще не займалася, просто молилася кожен вечір… І коли в липні пізно ввечері я побачила, що дзвонить його сестра, я все зрозуміла. Бо вона би просто так в 11 вечора не дзвонила. Так я дізналася, що Володю поранено і його забрали до реанімації харківської лікарні. Я нічого дочці не сказала, зібралась і поїхала туди. Пробула в лікарні 11 днів і за два дні до його смерті повернулася до Львова. Я побачила, що вже нічого не зміниш, й лікарі налаштовували на гірше. Я повернулась додому щоб підготувати доньку. Консультувалася з закордонними лікарями і вони також не давали жодної надії, бо мозок вже не працював. Він помер 23 липня. Пригадую, донька в той день була в таборі при церкві у нас біля дому. Я забрала її і розказала. Вона дуже тяжко це сприйняла, дуже тяжко. Я навіть радилась зі священником, чи варто її брати на похорон. Але він сказав, що треба брати, бо вона бачитиме, що її батько Герой і його проводять з честю, побачить, що до тата прийшло багато людей. І так вона це запам’ятає.

Як ти тоді дала собі раду?

Після похорону була складна і довга процедура з оформленням документів, але за ті три місяці я познайомилася з великою кількістю людей – волонтери, військовослужбовці, дружини загиблих Героїв. Ми приходили на цвинтар і це було місце, де ми одна одну розуміли. У нас був один біль на всіх. Так ми згуртувалися і вже тоді задумали створити свою громадську організацію, щоб підтримувати і стояти за себе. Але зрештою ГО «Родин полеглих Героїв Львівщини” ми зробили аж у 2021 році.

І так в тому середовищі почалось моє волонтерство, багато різних подій для сімей загиблих Героїв, підтримка їхніх рідних і так далі. Життя тривало і якось так сталось, що наші спільні друзі познайомили мене з Андрієм – моїм теперішнім чоловіком. Спочатку це був ніби жарт – та сфотографуйтеся просто разом. Виставили фото в фейсбуку і нас почали всі вітати, бажати щастя і так далі. Це було в січні 2017 року. І після цієї фотографії у нас почалися стосунки. Але мені було страшно, бо ж він військовий, офіцер… І я собі думала, а якщо знову той страх, те прощання, фронт і ночі недоспані. Через це я довго тримала певну дистанцію, не могла наважитися на серйозні стосунки, але Андрій впертий і він таки добився того, щоб я стала його дружиною.

f7655baa-e659-4370-b4ce-d8066f69e5fa
Гелена і Андрій

А потім у нас народився син Лук’ян. І це було моє свідоме рішення – подарувати Андрію дитину, хоч мені вже було 36 років.

Як ти змогла знову відпустити чоловіка на війну? І чи міг він не йти?

Не міг, бо він офіцер. Він ще до 24 лютого чекав наказу, бо підписав контракт на 5 років.

306865437_2157823684395540_4890813362053816443_n-1
Гелена, Валерія, Лук'ян і Андрій

До речі, пам’ятаєш, яким був той день 24 лютого цього року для вас?

Так. Ми всі тоді певно проснулися від одного – від дзвінків. Андрій любить рано вранці ходити гуляти в ліс у нас біля дому, тож, коли я проснулась і дізналась про вторгнення, його поряд не було. Новини йому я повідомила плачучи телефоном… В той день у військкоматі Андрію сказали чекати. Я плакала, просила його не йти, але ввечері він мені повідомив, що завтра вранці буде в військкоматі. Так і зробив. Як я це прийняла? Як дружина офіцера, хай як важко було всередині. Той день 25 лютого тягнувся безкінечно, бо я чекала від нього інформацію про те, що ж вони робитимуть далі. Зрештою, його спочатку лишили тут, на тій посаді, на яку він й мав іти за контрактом у 103-й окремій бригаді Тероборони.

І так ми працювали паралельно – він на службі, а я у волонтерстві. З березня наша громадська організація повністю зосередилась на допомозі ЗСУ. Ми займалися тільки цим і було дуже багато роботи.

А коли Андрій потрапив на фронт?

Виїзд був на Великдень, 24 квітня. Я розуміла, що доведеться відпускати, я до цього готувалася ще з березня. Працювала сама з собою, щоб прийняти це. Часом могла десь тихо поплакати, але коли його вряди-годи відпускали додому на ніч я знала, що не можу плакати і мушу бути сильна. Він мені завжди казав: «Ти дружина офіцера». І я після цих слів завжди випрямляла спину і відчувала більше впевненості. На момент, коли він зібрався і поїхав, я вже була готова. Куди саме їдуть він мені, звісно, не сказав. Я думала, що оскільки вони тероборона, то будуть на третій-четвертій лінії, але точно не на передку. І так, вони спочатку приїхали на третю лінію, але під час перебування там наша бригада стала бойовою.

d2b2093c-cf03-414c-9a64-4b0a8a864720
Андрій на передовій

Звідки ти брала сили на те, щоб триматися і не здаватися, доки чоловік на війні?

В першу чергу трималась, бо знала, що вдома є діти, хоч донька сама мене дуже підтримала. Вона бачила, що мені важко, підходила, обіймала і казала, що все буде добре. І я знала, що все буде добре, і навіть думки іншої не допускала. Я щоранку заходила в церкву по дорозі на свою волонтерку і молилася. Але найбільшим ресурсом стала саме робота. Я настільки віддавалася волонтерству, що не мала часу думати про щось погане. Цілий день вирішувала масу питань і завдань. Але вечорами було важко, бо хоч і втомлена, але й думки різні, переживання. Добре, що маю кумів, з якими могла ввечері переписуватися і так розвантажувалась.

Не давав дуже розкиснути й син, який у свої 3 з половиною роки є надзвичайно активною дитиною, яка потребує багато уваги. Але в першу чергу рятувала таки робота. Ми ввезли 16 машин, 65 тепловізорів, закупили тисячі берців, каски… Тобто дуже великий шмат роботи, який затягував. Ввечері ти приходиш і кажеш сама собі: «Я зробила, тепер хлопцям буде добре. Все, я можу розслабитись». Але потім чекаєш смс – «В мене все добре, надобраніч». І вранці, 4-та чи 5-та година, коли він проснувся – мені має бути повідомлення «доброго ранку». Або ще мій чоловік класно придумав надсилати мені фото квітів, які він там на місці робив. А як говорили телефоном і чути було вибухи, то завжди казав: «Не хвилюйся, Киця, то наші, то наші». І завжди було «Все добре».

Я знаю, що й ти до нього їздила. Розкажи, як це було.

Так, я не могла всидіти на місці. Я розуміла, що хочу побачити свого чоловіка і намагалася раз в місяць до нього потрапити. Він не дозволяв їхати аж до нього, а виїжджав мені назустріч, і ми могли добу побути день в спокійному місці. І це було дуже важливим ресурсом і для мене, і для нього.

a87db826-d5c6-4042-b2aa-1682ccf87ebf
Під час однієї з поїздок на Схід

Їхати звідти було важко, кожного разу було багато моїх сліз. Тяжко, бо з’являлась думка, що от зараз відпущу і більше не побачу. Але брала себе в руки і сама собі казала: «Все буде добре. Ти на цій війні вже заплатила. Віддала найдорожче, що було, і більше такого не станеться». Так і заспокоювалась. Він зараз тут, бо є робота по службі у Львові, але я розумію, що це питання часу, коли він повернеться на передок. А він поїде 100%. Поки війна не закінчиться це буде на постійній основі. Він сказав, що приїде додому тільки з перемогою, тільки коли Крим буде наш.

Ви повінчалися днями. Чому зараз і чия це була ідея?

Раніше я не хотіла вінчання. Офіційно ми були розписані, а шлюбу я не хотіла, думала, що колись потім. Усвідомила, що треба вінчатися, що треба бути під Богом після повномасштабного вторгнення. Коли він поїхав на Схід, я почала потрохи все організовувати. Замовила вишиваний комплект – собі сукню, йому сорочку, обручки. І потім було довге чекання, коли ж він приїде. Як приїхав (зараз він на службі у Львові) – призначили дату, і вже за кілька днів до вінчання Андрій каже: «Я мушу знову поїхати на Схід на деякий час»… Ми перенесли вінчання на тиждень, але отець Тарас, настоятель Гарнізонного храму сказав, що вже того четверга, 15 вересня, точно нас пошлюбує (усміхається). Ця церква стала для нас родинним домом. Вона підтримує сім’ї Героїв, військових. Ми там всі як велика родина, тому іншого храму для вінчання я навіть не розглядала.

306969306_5458465797562623_6286632791689260903_n
Після вінчання в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові

Знаю, що окрім волонтерства ти зараз маєш ще один напрямок роботи, так?

Так. Треба розуміти, що війна торкнеться кожного, так чи інак. І треба розуміти, що Герої на цій війні всі – й ті, хто пішов воювати у 2014, й ті, що йдуть зараз. В державній політиці є розділення на до і після, ніби до 24 лютого не було війни. Щоб це змінити 27 організацій з усієї України об’єдналися під гаслом «Біда нас не зламала, біда нас об’єднала». Разом ми добиваємося справедливості для сімей і рідних загиблих Героїв. Йдеться про виплати, пенсії, медичне забезпечення тощо. Зараз існує прірва між тим, що отримують рідні захисників, які загинули до та після повномасштабного вторгнення. Так не має бути. Треба провести індексацію і вирівняти усі ці речі. Нас чують на рівні уряду, періодично маємо зустрічі, процес іде, тож є надія, що й це питання вдасться вирішити.

 

 

Розмовляла Юлія Аронова

  • 0
  • 1126
Схожі інтерв'ю