Я взяла онука на плечі і 13 кілометрів йшла з ним до блокпосту: історія жительки Львівщини, яка 24 лютого втікала від війни до Польщі | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
24 Лютого, 19:01
logo-black

Я взяла онука на плечі і 13 кілометрів йшла з ним до блокпосту: історія жительки Львівщини, яка 24 лютого втікала від війни до Польщі

Рік тому, 24 лютого 2022 року, розпочалась повномасштабна війна на території України. За минулорічними підрахунками, з того дня понад 14,5 млн українців виїхали за кордон, ще 4,7 млн вважаються внутрішньо переміщеними особами.

53-річна Людмила Гах живе в селі Бориничі, Стрийського району на Львівщині. Жінка працювала тут на фермі тваринником. Напередодні повномасштабної війни у неї гостювала донька Ольга, яка живе і працює в Польщі, разом із дітьми: 4-річним Романом та 8-місячним Богданом. Пані Людмила погодилась поділитися з Львівською мануфактурою новин важкими спогадами про минулорічне 24 лютого. Її історія – яскрава ілюстрація того, що довелося пережити тисячам жінок, які, рятуючи дітей, рушили у перший день повномасштабної війни до польсько-українського кордону.

Розкажіть, як розпочався Ваш день 24 лютого минулого року?

Я була на роботі, приїхала додому о 9-й ранку і від дочки дізналась, шо почалось повномасштабне вторгнення росії на територію України. Спершу ми думали, що це неправда, не вірилось, що таке може бути. Але тут вже сказали в новинах, що дійсно війна. Ввечері, ми вирішили, що будемо виїжджати із дочкою та дітьми. Ми маємо машину, зібрали все необхідне і рушили в дорогу, на піший перехід пункту пропуску «Краківець».

Як Ви добирались до пункту пропуску?

До кордону ми добирались десь дві з половиною години. Ми вже були близького, але не доїхали, тому що була велика черга. Люди казали, що 13 кілометрів до кордону. Ми спершу подумали, що черга буде просуватись, чекали-чекали, але вона так і не рухалась. Навпаки, тільки збільшувалась. Тоді дочка запропонувала йти пішки. Я їй сказала, що це 13 км, як ми зайдемо із дітьми?! Але пішли.

Донька меншого примотала до себе, а я старшого взяла за руку, та й пішли. Ну але скільки мала дитина буде іти? Не знаю, скільки він пройшов… 500 метрів чи кілометр, але дитина змучилась. Я взяла його на плечі і ці 13 кілометрів до блокпоста я йшла 4-річним Ромчиком, який важить десь 20 кг. Перед кордоном є блок пост. Там нам розповіли, що є маршрутка, яка коштує 200 гривень з однієї людини, і вона може довести до кордону. Нам було все одно, які гроші платити, тож ми заплатили і поїхали.

Яка була ситуація на кордоні? Що ви там побачили?

На кордон ми приїхали десь о 2-й годині ночі. А там черги, люди з дітьми, кінця краю тому не було видно. Дійшли до кордону, не знали, що робити, в яку чергу ставати…Розгублені… Побачила машину, з неї висадили чоловіка, адже їх не пропускають, а потім бачу – жінка підсіла як пасажир. Думаю, спробуємо і ми так. Ми кожну з машин питали чи візьмуть, але всі відмовляли, бо нас було аж четверо.

Ми побачили готель і я запропонувала донці піти туди, щоб хоч дитину перевдягнути, і щоб менший зігрівся, бо було дуже зимно. Дійшли до готелю, а там зачинено, постукали – ніхто не відкриває. Ми вже були обезсилені. Я би вже дякувала за найгіршу куфайку (стьобана куртка на ваті – авт.), аби ту дитину накрити і зігріти… Вирішили йти до черги. Я взяла 4-річного Романа, обв’язала своїм шарфом, розстібнула плащ і притулила його до себе. Він зігрівся трохи і заснув. Я запропонувала йти не з кінця, а ближче уже до самої брами, може там щось скажуть, можливо, із малими дітьми швидше пропускають, можливо, нам вдасться пройти. Зрештою так і сталося. Ми почули, що кажуть, що пропускають окремо матерів з дітьми до 1 року. Ми рушили і на першій брамі нас пропустили усіх, а вже на другій мене спитали: «А ви хто?» Я кажу, що бабця, а у відповідь вони сказали: «Ось там ваша черга, там і стійте», і показали на іншу чергу. Доньку з дітьми пропустили, і я бачила як вона з ними обома йшла по тому пішому переходу… Я була в розпачі, але нічого не могла змінити.

Ви спробували ще раз ставати в чергу?

Ні, там стільки людей було! Тож я пішла назад. І всю дорогу мені назустріч йшли люди, дорослі і діти, а машини далі стояли безкінечною чергою… Я дійшла до нашої, де мене чекав чоловік і ми поїхали додому.

А що було з Вашою дочкою і її дітьми?

Вона потрапили на територію Польщі близько 9-ї ранку. Там був автобус, яким їх відвезли до Перемишля, а звідти уже можна було сідати на будь-який транспорт. Донька приїхала у Перемишль, пішла в готель з дітьми, бо їх треба було переодягнути. Потім приїхав її чоловік і забрав їх у Познань, де вони жили до того.

Що Вас найбільше вразило тоді на кордоні?

Я відчувала паніку, страх за дітей, страх за те, що буде далі, адже невідомо було чи зупиниться м*скаль там, чи піде далі. Крім того, там був такий шум, крики, діти плакали, люди просились, аби їх впустили, бо нас дуже довго тримали, не впускали…

Після того Ви ще намагались виїхати?

Я пробула вдома десь два тижні. Подзвонила моя дочка і каже: «Мамо, приїжджай, мені запропонували роботу в польській школі, роблять клас для українських дітей-біженців». А вона добре знає мову, за освітою вчитель. Тож вона пішла на роботу, а я приїхала в Польщу і вже сиділа із меншим, а старший ходив до дитячого садочку.

Як виглядав кордон тоді, через два тижні?

Черг на кордоні уже не було. Я пройшла піший перехід на «Краківці» десь за дві години. Ажіотаж був тільки в перші дні. Коли ми їхали з чоловіком додому, тоді, 24 лютого, то бачили машини із запорізькими та харківськими номерами, вони всі тікали звідтам. Якби ми поїхали з дочкою на другий день, 25 лютого, то ми би вже не пройшли, там були нереально великі черги…

Чи приїжджали Ви за цей рік додому?

Так, була нещодавно, і приїжджала ще на Вербну неділю.

Як Ви зараз почуваєте себе за кордоном? Чим займаєтесь?

Страх так і не минув. Коли ти бачиш новини, що ракети летять на Львів, а там у мене ще друга дочка, то ще більше паніка, ніж якби я була б вдома. Я пропонувала їй виїхати за кордон, але вона навідріз відмовилась.

Вечорами працюю в школі прибиральницею, вдень – сиджу із внуками. Виходжу з дітьми гуляти в парк і здається, що ти в Україні, бо повно наших людей.

Чи плануєте повертатись в Україну?

До кінця червня завершиться навчальний рік у школі, де працює моя дочка. І я їду додому. Що б там не було, як би там не було, але я їду додому, на свою Батьківщину.

Ірина Марчук

  • 0
  • 1276
Схожі інтерв'ю