Я взяла онука на плечі і 13 кілометрів йшла з ним до блокпосту: історія жительки Львівщини, яка 24 лютого втікала від війни до Польщі

Рік тому, 24 лютого 2022 року, розпочалась повномасштабна війна на території України. За минулорічними підрахунками, з того дня понад 14,5 млн українців виїхали за кордон, ще 4,7 млн вважаються внутрішньо переміщеними особами.

53-річна Людмила Гах живе в селі Бориничі, Стрийського району на Львівщині. Жінка працювала тут на фермі тваринником. Напередодні повномасштабної війни у неї гостювала донька Ольга, яка живе і працює в Польщі, разом із дітьми: 4-річним Романом та 8-місячним Богданом. Пані Людмила погодилась поділитися з Львівською мануфактурою новин важкими спогадами про минулорічне 24 лютого. Її історія – яскрава ілюстрація того, що довелося пережити тисячам жінок, які, рятуючи дітей, рушили у перший день повномасштабної війни до польсько-українського кордону.

Я була на роботі, приїхала додому о 9-й ранку і від дочки дізналась, шо почалось повномасштабне вторгнення росії на територію України. Спершу ми думали, що це неправда, не вірилось, що таке може бути. Але тут вже сказали в новинах, що дійсно війна. Ввечері, ми вирішили, що будемо виїжджати із дочкою та дітьми. Ми маємо машину, зібрали все необхідне і рушили в дорогу, на піший перехід пункту пропуску «Краківець».

До кордону ми добирались десь дві з половиною години. Ми вже були близького, але не доїхали, тому що була велика черга. Люди казали, що 13 кілометрів до кордону. Ми спершу подумали, що черга буде просуватись, чекали-чекали, але вона так і не рухалась. Навпаки, тільки збільшувалась. Тоді дочка запропонувала йти пішки. Я їй сказала, що це 13 км, як ми зайдемо із дітьми?! Але пішли.

Донька меншого примотала до себе, а я старшого взяла за руку, та й пішли. Ну але скільки мала дитина буде іти? Не знаю, скільки він пройшов… 500 метрів чи кілометр, але дитина змучилась. Я взяла його на плечі і ці 13 кілометрів до блокпоста я йшла 4-річним Ромчиком, який важить десь 20 кг. Перед кордоном є блок пост. Там нам розповіли, що є маршрутка, яка коштує 200 гривень з однієї людини, і вона може довести до кордону. Нам було все одно, які гроші платити, тож ми заплатили і поїхали.

На кордон ми приїхали десь о 2-й годині ночі. А там черги, люди з дітьми, кінця краю тому не було видно. Дійшли до кордону, не знали, що робити, в яку чергу ставати…Розгублені… Побачила машину, з неї висадили чоловіка, адже їх не пропускають, а потім бачу – жінка підсіла як пасажир. Думаю, спробуємо і ми так. Ми кожну з машин питали чи візьмуть, але всі відмовляли, бо нас було аж четверо.

Ми побачили готель і я запропонувала донці піти туди, щоб хоч дитину перевдягнути, і щоб менший зігрівся, бо було дуже зимно. Дійшли до готелю, а там зачинено, постукали – ніхто не відкриває. Ми вже були обезсилені. Я би вже дякувала за найгіршу куфайку (стьобана куртка на ваті – авт.), аби ту дитину накрити і зігріти… Вирішили йти до черги. Я взяла 4-річного Романа, обв’язала своїм шарфом, розстібнула плащ і притулила його до себе. Він зігрівся трохи і заснув. Я запропонувала йти не з кінця, а ближче уже до самої брами, може там щось скажуть, можливо, із малими дітьми швидше пропускають, можливо, нам вдасться пройти. Зрештою так і сталося. Ми почули, що кажуть, що пропускають окремо матерів з дітьми до 1 року. Ми рушили і на першій брамі нас пропустили усіх, а вже на другій мене спитали: «А ви хто?» Я кажу, що бабця, а у відповідь вони сказали: «Ось там ваша черга, там і стійте», і показали на іншу чергу. Доньку з дітьми пропустили, і я бачила як вона з ними обома йшла по тому пішому переходу… Я була в розпачі, але нічого не могла змінити.

Ні, там стільки людей було! Тож я пішла назад. І всю дорогу мені назустріч йшли люди, дорослі і діти, а машини далі стояли безкінечною чергою… Я дійшла до нашої, де мене чекав чоловік і ми поїхали додому.

Вона потрапили на територію Польщі близько 9-ї ранку. Там був автобус, яким їх відвезли до Перемишля, а звідти уже можна було сідати на будь-який транспорт. Донька приїхала у Перемишль, пішла в готель з дітьми, бо їх треба було переодягнути. Потім приїхав її чоловік і забрав їх у Познань, де вони жили до того.

Я відчувала паніку, страх за дітей, страх за те, що буде далі, адже невідомо було чи зупиниться м*скаль там, чи піде далі. Крім того, там був такий шум, крики, діти плакали, люди просились, аби їх впустили, бо нас дуже довго тримали, не впускали…

Я пробула вдома десь два тижні. Подзвонила моя дочка і каже: «Мамо, приїжджай, мені запропонували роботу в польській школі, роблять клас для українських дітей-біженців». А вона добре знає мову, за освітою вчитель. Тож вона пішла на роботу, а я приїхала в Польщу і вже сиділа із меншим, а старший ходив до дитячого садочку.

Черг на кордоні уже не було. Я пройшла піший перехід на «Краківці» десь за дві години. Ажіотаж був тільки в перші дні. Коли ми їхали з чоловіком додому, тоді, 24 лютого, то бачили машини із запорізькими та харківськими номерами, вони всі тікали звідтам. Якби ми поїхали з дочкою на другий день, 25 лютого, то ми би вже не пройшли, там були нереально великі черги…

Так, була нещодавно, і приїжджала ще на Вербну неділю.

Страх так і не минув. Коли ти бачиш новини, що ракети летять на Львів, а там у мене ще друга дочка, то ще більше паніка, ніж якби я була б вдома. Я пропонувала їй виїхати за кордон, але вона навідріз відмовилась.

Вечорами працюю в школі прибиральницею, вдень – сиджу із внуками. Виходжу з дітьми гуляти в парк і здається, що ти в Україні, бо повно наших людей.

До кінця червня завершиться навчальний рік у школі, де працює моя дочка. І я їду додому. Що б там не було, як би там не було, але я їду додому, на свою Батьківщину.

Ірина Марчук