Якщо маєш внутрішній стрижень, то не будеш чекати ворога вдома, – військовослужбовець та багатодітний батько Григорій Троцький | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
16 Червня, 18:20
logo-black

Якщо маєш внутрішній стрижень, то не будеш чекати ворога вдома, – військовослужбовець та багатодітний батько Григорій Троцький

Сьогодні, 16 червня, в Україні відзначають День Батька. У цю неділю кожен син чи донька мають можливість привітати і ще раз нагадати своєму татові про те, як сильно його люблять. Однак з початку повномасштабного вторгнення робити це стало складніше, адже батьки змушені були зібрати всю свою мужність і піти захищати від ворога свою країну та свою сім’ю. Такі свята в умовах війни тепер мають вищу цінність і набувають більшого сенсу. LMN поспілкувались із татом трьох синів, коханим чоловіком, дитячим педіатром у мирному житті та медиком військового госпіталя – у воєнному. Це – Григорій Троцький, львів’янин. 24 лютого 2022 року він разом з братом зібрали всю свою сміливість і пішли туди, де були найпотрібніші – у військкомат. Наразі Григорій служить у військовому госпіталі на Донеччині, рятує життя побратимів, сумує за сім’єю і не забуває шукати маленькі моменти радості серед великої кількості болю. Його історію – читайте далі у нашому матеріалі.

Слава Україні! Пан Григорій, розкажіть, будь ласка, як ви реагували на події 2014 року? Чи були тоді думки долучитись до війська?

Героям Слава! У 2014 році, коли почалася війна, адже ми всі розуміємо, що війна триває вже 10 років, я думав про те, що якщо вже повістка прийде – то тікати я не буду… Кожна людина, яка працює, має сім’ю і дім – не дуже хоче змінювати ці обставини на якусь невідомість. Така ситуація породжує стрес у кожного. Тим більше, скажімо, якщо людина все життя прожила у цивільній сфері та навіть близько не уявляє, що таке армія, які тут панують правила, які тут є відносини і з чим це все пов’язано. Які обмеження на тебе це накладає, скажімо, і наскільки змінює це все твоє життя насправді.

Звичайно, що якщо ми говоримо про Майдан, це був абсолютно наслідок тої політики, яка велася, скажімо, і президентом, і правлячою партією на той час. Абсолютно було зрозуміло, що Україну ведуть руками оцього нещастя в прірву. Тому ці події були закономірні.

Тоді я був не впевнений, чи потрібен дитячий лікар педіатр на війні. Звичайно, що потрібні люди різних професій, різних занять і так далі. Але власне, на той момент не було такої критичної ситуації. Звичайно, що війна почалася, але формально держава функціонувала. Коли втік Янукович, був голова Верховної Ради, який виконував обов’язки президента, тобто не було такого, що держава розвалилася і не було кому виконувати ці функції.

Коли вже повістка прийшла, я зрозумів, що треба йти, і відповідно пішов. Я ще поговорив зі своїм рідним братом і ми пішли разом. Ще у 2014 році я побував в АТО перший раз, тоді була ситуація трішки простіша, адже був я там лише плюс-мінус рік, і ми мали можливість демобілізувалися, але війна ж не закінчилася… Ті, хто були там з 2014 року – чітко розуміли, що війна триває, просто трішки в іншій формі, в іншому форматі. Тому, коли я навіть вже демобілізувався і їхав додому, я розумів, що це не назавжди.

Розкажіть, будь ласка про вашу сім’ю.

У мене є дружина і троє дітей, три хлопчика. Старший син – дитина з аутизмом. У 2014 році у мене було двоє дітей і мені дуже хотілось мати ще дитину. Я дуже їх люблю, і через свою професію, і взагалі. Тому я  випросив свою жінку і вона мені подарувала третього синочка.

Чи пам’ятаєте ви день початку повномасштабного вторгнення? Чим ви займались тоді?

Я дуже добре, майже погодинно пам’ятаю цей день. Я планував багато працювати, у мене був спланований прийом пацієнтів, які мали до мене прийти. Я, на жаль, не міг їм відмовити. Тому я встав зранку зрозумів, що війна почалася, але з лікарської точки зору я обіцяв людям допомогти, відповідно, я поїхав на роботу і прийняв тих людей, які в мене були заплановані. Ну і такий цікавий момент, в мене був запланований запис виступу на конференції. Тому 24 числа десь близько 12 години онлайн я зробив запис свого виступу і прямо з роботи поїхав у військомат, де оформив свої документи і вже в перший день поїхав на Донеччину. Знову ж таки, такий цікавий момент, я потрапив служити у військовий мобільний госпіталь лікарем. Це саме той госпіталь, де я відслужив рік за часів АТО. Формально ця лікарня складалась у Львові, але її в 2014 році перенесли в Донецьку область.

Тоді у перший день війни, коли вся країна їхала зі Сходу на Захід до кордону, то я їхав у протилежному напрямку. Звичайно, що це було досить страшно, було відчуття безпорадності. Ти сідаєш на потяг  і їдеш невідомо куди, ти не розумієш, коли ти приїдеш і що буде там на той момент.

На щастя, та частина Донецької області, де знаходився наш госпіталь, залишилась на підконтрольній Україні території, тому фактично так вийшло, що я повернувся на те саме місце, де був у 2014 році виконувати ту саму роботу.

Фактично, ви прийшли у військомат  і вас одразу в цей же день відправили в госпіталь на Донеччині?

Саме так вийшло. Тоді черги до військомату у перший день були просто шалені, однак брали переважно тих, що мали бойовий досвід… Тут питання в тому, що цю «пожежу, яка виникла 24 лютого, треба було бігом гасити» і тут, ну, скажімо, такі люди, які були з бойовим досвідом, і особливо ті, які поверталися на своє місце служби були у пріоритеті, адже зрозуміло, що ніякого навчання чи підготовки не було. Я буду говорити за себе, якщо я лікар, маю фах, то не важливо чи я лікар військовий чи лікар цивільний, я мушу допомагати людям. Це був важливий момент для мене, що я поїхав і потрапив у той самий госпіталь на те саме місце і почав працювати з першого дня.

Згадуючи 24 лютого, я пам’ятаю цю шалену мотивацію і згуртованість людей. Дехто стояли у черзі у військкоматах, решта намагалися максимально щось робити для війська, волонтерити, допомагати… Чи була у вас всередині така мотивація або рушійна сила? Про що ви думали вже їдучи у потязі?

На мою думку, мотивація базується на цінностях і відповідно, оці люди, які пройшли в перший день – це найкращі люди, які існують у нас в країні. Тому що ніхто їх не заставляв, з палкою не бігав, не відловлював на вулицях. От є такий вислів, що хто бажає, він шукає можливості, хто не бажає – шукає відмовки… Тут суть справи, знову ж таки, зводиться до того, що з певної точки зору сім’я і держава є нерозривними. Потрібно розуміти, що ти захищаєш не тільки державу абстрактно, а й безпосередньо свою сім’ю. Коли ти розумієш з ким ми воюємо, а це не воїни, а просто руйнівники, заробітчани і загарбники. Особливо ті, хто були на війні хоч раз – розуміли з ким ми зараз маємо справу, і що ці створіння зроблять з будинками, з людьми, з містами, зі всім, що побачать. У цей момент ти розумієш, що ці створіння можуть прийти до тебе в місто, до твоєї сім’ї. Відповідно замість того, щоб сидіти в хаті і чекати, поки до тебе прийдуть і ти будеш безпомічний, адже одна людина не зможе дати відсіч – можна згуртуватися, об’єднатися і тоді все це подолати.

Якщо ти маєш якийсь внутрішній стержень, якщо ти бажаєш і розумієш ситуацію такою, якою вона є, то ти не чекаєш ворога вдома, а робитимеш те, що треба, щоб він сюди не прийшов. У цьому і є мотивація.

Розкажіть, будь ласка, скільки було на момент повномасштабного вторгнення вашим дітям  і як ви пояснили їм те, що почалась війна і вам потрібно йти захищати їх?

На момент початку повномасштабної війни моєму старшому сину було майже 15 років, однак він дитина з аутизмом, тому з ним комунікація є обмеженою. Найсерйозніша розмова була з середнім сином. Йому тоді було 10,5 років. Я розповів про те, що почалась війна, я маю їхати і попросив його допомагати мамі, адже найменшому сину було всього 3 рочки і звісно дружині самій важко. Він  плакав, звичайно… але ми домовилися, що мусить допомагати.

Чи приїжджали ви за час про масштабного вторгнення додому у відпустку?

З відпустками дуже складна ситуація. Перша моя відпустка була у жовтні 2022 року, тобто фактично я перебував тут у Донецькій або Дніпропетровській області понад півроку. На той момент відпустку давали зовсім коротеньку – 10 днів. Насправді за цей час збирається купа проблем, які потрібно вирішувати, тому часу катастрофічно мало… Єдину ротацію нам дали на місяць у лютому 2023 року, це єдиний час, коли нас відправили до Львова, однак всеодно не дали відпочивати. Це лікар зі Львова поїхав на Донеччину, а я на його місце – у Львів, тому і тут займався лікувальною роботою, але це був прекрасний час. Однак, на жаль, після того, такої можливості не випадало. У 2023 році вже відпустки давали, однак, якщо ти 2 з чимось років не бачиш сім’ю, то тобі хочеться довше побути з жінкою і дітьми.

Чи не виникало у вас відчуття, що ваші діти дуже подорослішали за час вашої відсутності?

Мені здається, що для батьків діти завжди будуть залишатися маленькими, чи їм 3 роки, чи 43 роки. Коли ти півроку не бачиш сім’ю, то зрозуміло, що діти дорослішають, але всерівно мені абсолютно не хочеться сприймати їх як дорослих, адже ще один мотив, який мною керує – це щоб діти мали то дитинство у Львові, щоб могли відпочити, погуляти, посидіти в якомусь ресторанчику і таке інше. Тому оцей момент для мене дуже важливий. Я хочу, щоб діти все рівно мало дитинство, наскільки це можливо у наших реаліях.

А чи можете ви пригадати якийсь один або кілька найскладніших моментів під час вашої служби?

Тут насправді кожен день є стресовим. Спершу, що для мене важливо – це те, щоб я робив свою роботу компетентно. Вдома я працював з дітьми. А тут доводиться працювати з дорослими. Потрібно було перелаштуватись і вчитись, адже все ж лікарська робота така, що все життя мусимо вчитися. Також те, що ми дуже часто змінюємо розташування і на кожній з точок змінюється суть роботи до якої треба швидко адаптуватись. Є стаціонар, де ти працюєш, ведеш історії, є точки, де потрібно провести амбулаторно-поліклінічний прийом, є точки, де максимальна кількість ургентної бойової травми і невідкладних станів, скажімо, терапевтичних, тому ніби лікарська робота, але вона кардинально відрізняється. Також є різниця з цивільною медициною в тому, що час буває дуже обмежений. Також різниця у кількості пацієнтів, тут якщо до тебе приїде 20 людей – ти приймаєш 20, якщо 120 – то маєш прийняти всіх 120 чоловік. Тут складність в тому, щоб нічого важливого не пропустити і усім надати адекватну допомогу. Кожне людське життя важливе і хочеться по максимуму його зберегти.  Найбільше важко фізично, тому що бувало, що тижнями не міг спати, однак вдалось з тим впоратись.

Люди часто змінюються після стресових ситуацій. Чи можете ви сказати, що війна вас змінила?

Ну я так сподіваюся, що не дуже змінився. Стараюсь не зраджувати своїм цінностям. Тут важливий момент, що я прийшов сюди зрілою, сформованою людиною. Я стараюсь не змінюватись, бо це виглядатиме так, що обставини тебе змінюють, а не ти змінюєш обставини. Тому принаймні для мене важливо залишатися на тих самих принципах людяності, адекватності, допомоги і так далі, якими я керувався і до повномасштабного вторгнення.

Скажіть, будь ласка, хто або що для вас зараз є найбільшою підтримкою?

Звичайно, що сім’я –  це номер один. Це моя жінка, діти і мама. Також це друзі. Також важливо тут зазначити , що якщо випадає можливість зайнятись тим, що ти любиш – то треба її використовувати, навіть якщо для цього є лише півгодини. Нехай це буде випити кави у спокої і тиші або будь-що інше. Також намагаюся багато читати з того, що мені цікаво. Це для мене дуже важливо. Стараюся якісь професійні речі вдосконалювати, то це також, підтримує моральний стан.

Ну і ясно, що чим більше спілкування з тими людьми, з якими тобі приємно спілкуватися, тим краще. Навіть тут, у госпіталі, є дуже багато цікавих, неординарних людей, з якими насправді дуже приємно поспілкуватися, від яких можна почути щось цікаве, розумне, морально себе якось збагатити і це дуже корисно, на мою думку. Можливо, в іншій ситуації ми з такими людьми ніколи не перетнулись, бо в кожного там свій час, свої можливості і так далі. 

Нещодавно я спілкувалась з одним військовим, який мені сказав про те, що від початку повномасштабного вторгнення він взагалі перестав мріяти. Тобто він бачить тільки реальність. Він не хоче заглиблюватися в щось, що буде далі, бо він не впевнений, чи воно буде. Чи маєте ви мрії або плани? Чи дозволяє вам ваша діяльність наразі мріяти?

Думаю тут справа не у військовій справі, скоріш за все це пов’язано з глибокою психологічною травмою у цієї людини. Часто коли людина у стресі – вона не може мріяти, вона не бачить майбутнього, їй складно посміхатись і знайти щось позитивне. Така реакція є типовою, адже людина виснажена, адаптаційні психологічні аспекти вичерпані, тоді це дійсно так.

Щодо планів, мрій, то я дуже хочу повернутись до сім’ї, до своєї цивільної роботи. Хочеться відпочити, подорожувати. Як на мене, то коли ти будуєш якісь плани, про щось мрієш, то відповідно ти розумієш заради чого ти тоді все це робиш. Тому звичайно мрії  є, і це дуже необхідно, і дуже рятує.

Є такий вислів, що для нашого мозку не дуже важливо, чи подія реальна, чи ми просто про неї мріємо – головне, щоб виділялись якісь гормони радості. Відповідно це такий психологічний момент для того, щоб трошки тримати себе у строю.

Скажіть, будь ласка, чи могли б ви згадати якусь позитивну історію, яка трапилась з вами за період служби? Можливо було щось, що примусило посміхнутися серед всього жаху, що відбувається навколо?

Посміхатися стараюсь, а таких подій було дуже багато. З того, що, було нещодавно, то знайшлося декілька вільних годин у графіку і так співпало, що був концерт гурту «Без обмежень». Не можу сказати, що я фанат цього гурту, але його проводили у місті, куди ми з братом могли швидко доїхати автівкою. Ви навіть не уявляєте, скільки позитивних емоцій ми отримали. Ще одного разу також випало кілька годин вільних, поїхали у Павлоград і сходили у кінотеатр, пообідали звичайною їжею у ресторані. Тут  вільний час – це рідкість, тому треба ним користуватись завжди. У армії загострене відчуття потреби буденних для людей, які живуть у мирних містах речей. Тому вони приносять багато позитивних емоцій.

Що б ви хотіли сказати українцям призовного віку, які зараз намагаються уникнути служби?

Я б сказав: будьте сильними. Це прекрасний колектив, прекрасний момент і іншого може не бути.  Тут питання в тому, що або ви підкоритись обставинам або самі зможете вирішувати долю і свою, і інших. Нам випав такий момент, що ми маємо державу, і я  думаю, що більшість людей у Львові знають, що наші діди і прапрадіди мріяли мати українську державу і гинули за це.

Зараз є унікальний момент, тобто ми можемо назавжди здобути те, що ми хочемо. Тут вибір очевидний , чи сидіти чекати, що на голову щось прилетить, чи зробити так, щоб нічого не летіло, ні вам на голову, ні вашим родичам. Тобто це все у наших руках. Будьте сильними…

Розмовляла Вікторія Васильченко

User Image
Вікторія Васильченко
  • 0
  • 773
Схожі інтерв'ю