Під час карантину, у час Великого посту, більшість людей почуваються розгубленими. Скаржаться, що через відсутність церковних обрядів – Сповіді, Причастя, цілування Плащаниці, освячення верби та пасок – не відчувають свята Христового Воскресіння. Для чого ми отримали карантин, як правильно маємо поводитися у цей час та як повернути відчуття святковості, LMN розповів заступник голови Відділу соціального служіння Української греко-католицької церкви, священник Патріаршого Собору у Києві, отець Андрій Нагірняк.
У нас давно вже не було такого затяжного періоду, коли ми випадали зі звичного життя. Що ми отримаємо від карантину?
– Карантин як кожне випробування, криза, містить у собі дві сторони. Це певна небезпека, складнощі, страждання, але поряд з тим це також нагода щось для себе відкрити, в чомусь вдосконалитися. Це велика можливість, перейшовши через певні випробування, стати іншим, кращим, оновленим. Зараз маємо час приглянутися до свого життя.
Карантин викриває певні речі, приховані в минулому способі життя. Говорять, що зараз суттєво збільшився відсоток насилля у сім’ях. Це означає, що ці непорозуміння були й раніше, але ми їх приховували. Кожен йшов на роботу, уникав розв’язування цих проблем. І тут раптом люди стали перед фактом. З’явився вибір: або ж ми відновимо у сім’ї любов, яка би мала бути, навчимося по-новому дивитися один на одного, або ж це стане причиною, щоби ми досить серйозно з’ясували свої стосунки.
Це стосується також нашого духовного життя. Ми часто більше уваги приділяли зовнішнім релігійним практикам – чи ходимо до церкви, до Сповіді, чи причащаємося. Але ми не завжди розуміли, що усі ці моменти повинні мати глибоку внутрішню підставу. Можливо, деколи за зовнішнім ми втрачали пильність за внутрішнім. Тепер ми можемо себе запитати: чи є молитва у нашій сім’ї? Чи є наша сім’я домашньою церквою? Чи була наша молитва спілкуванням з Богом? Чи це була лиш формальність зовнішніх релігійних обрядів?
Карантин став випробуванням, лакмусовим папірцем на наші міжособистісні стосунки. Цей час дав нам можливість відновити усе найцінніше у наших стосунках в сім’ї та у стосунках з Богом.
Але люди страждають, що не посповідалися, не прийняли Причастя, не поцілують Плащаницю. Кажуть, що у них зникло відчуття Воскресіння Христового.
– Зовнішні релігійні обряди насправді є дуже цінними, необхідними, вони виявляють нашу віру, але під ними має бути щось глибше. Якщо його немає, або розгубилося – то карантин стане нагодою його відновити.
Як казав Христос: «І одне слід робити, і другого не треба занедбувати». Тут не можна виділяти важливе та другорядне. Фундаментом є наша віра, особистий контакт з Богом, але це все формується у контексті досвіду церкви, бо нам бракує власного досвіду. Має бути баланс між словами Христа : «Коли хочеш молитися, іди в кімнату і молися Отцеві Твоєму, що є в Тайні», але Ісус також каже: «Де двоє чи троє зібрані в моє Ім’я, там Я є серед них». Віра має йти поряд з релігійними практиками, бо це зовнішній спосіб проявити та укріпити її. Якщо ми когось любимо, то маємо це висловлювати – говорити про свої почуття, доводити вчинками, жертвувати своїм часом заради тієї людини. Так і в стосунках з Богом.
Але ми є в карантині, тому маємо присвятити більше часу одній стороні медалі. Наприклад, подумати, що таке досконалий жаль за гріхи. Чи є він у нашому покаянні? Бо ж насправді він є первинним у Сповіді. Задуматися, ми до Сповіді приступаємо більш «формально», зовнішньо, чи справді маємо щирий жаль за гріхи? Буває, що шкодуємо, але цей жаль є недосконалим. Нас лякає, що можемо бути покарані, чи позбавленні блаженства у небі. Але тепер маємо час перейти від недосконалого жалю до досконалого. Можна подумати, що ми тим гріхом ображаємо Бога, самі себе ним позбавляємо Божої любові. Насправді, досконалого жалю достатньо, аби Господь простив нам наші гріхи. До Сповіді ми підемо при першій нагоді, але віримо, що Бог прощає нам ці гріхи вже зараз. Нам треба відновити довірливі стосунки з Господом.
Причастя – єдність з Богом, але на все свій час. Зараз можемо пережити Євхаристійний піст – відчути тугу за тим, чого поки позбавлені.
Також парафіянам не подобається, що доведеться пасхальні кошики освячувати онлайн.
– У цьому кошику не головне продукти, не головне, що ми їх покропимо свяченою водою, а головний сам процес. Ми маємо розуміти: те, що ми вкладаємо в ці кошики є визнання їх Божими дарами. Приготування кошика є частиною чогось більшого – приготуванням до свята нашого визволення у Христовому Воскресінні. Головне, чи зможемо ми цю істину передати своїм дітям.
40 років тому ми вже переживали випробовування нашої віри в часи комуністичної пандемії. Тоді люди не переставали вірити, навпаки, укріплювали свою віру. У той час не було доступу до інтернету, але й тоді проводили схоже онлайн-посвячення. Під час трансляції Великодньої служби з Ватикану відбувалося освячення пасок. У кінці Літургії було благословення їжі і прохання Божого благословення для тих, хто буде її споживати. А хтось з домашньої церкви – голова сім’ї – окроплював великодній кошик свяченою водою, яка, як правило, зберігалася у наших домівках. Але тоді не всі мали можливість слухати це радіо. Тепер маємо можливість відновити усвідомлення, що наші домівки – це також є святе місце нашої родини, домашня церква. Є такий жарт: Сатана приходить до Бога і каже: «Знаєш, я через коронавірус закрию всі твої церкви». А Бог йому відповідає: «А для мене це стало нагодою відкрити церкву у кожній хаті».
Батьківське благословення дітей перед шлюбом завжди вважалося цінним і важливим. То невже воно не зможе поблагословити наші великодні страви?
Але ж багато дітей через карантин не поїдуть до своїх батьків.
– Для нас це також велика нагода через відсутність зовнішнього піти трошки глибше. Особисто я до карантину рідше спілкувався зі своїми батьками, ніж зараз. Ми живемо у різних кінцях України, але в час карантину зідзвонюємося по декілька разів на день. Тепер ми можемо більше зблизитися.
Мені не подобається як білбордах пишуть: «Тримайте соціальну дистанцію», «Уникайте соціальних контактів». Це не цілком вірно. Нам треба тримати фізичну дистанцію, але зберігати соціальну близькість та солідарність. Фізична дистанція може поглибити нашу духовну та соціальну близькість.
Якщо люди зараз відчують, що всі релігійні обряди можна виконувати вдома, чи згодом вони не перестануть ходити до церкви?
– Карантин може стати своєрідним ситом. Але ніколи онлайн не замінить живого спілкування. Найважливішим у суспільстві та церкві є особиста зустріч. Для кого є важлива його віра, то він буде приходити до церкви, бо тут є особлива атмосфера. Якщо ми свою віру не будемо укріпляти практиками, вона почне у нас вмирати. І знову хочеться згадати недавні часи, коли люди понад 40 років були позбавлені можливості ходити до храму. І це не лише їх від того не відучило, а навпаки, заохотило прийти до вже давно закритих храмів та збудувати тисячі нових.
Коли у соціальних мережах обговорюють релігійні теми та карантин, то з’являються люди-атеїсти, які питають: «Де тепер ваш Бог?», «Чого не зупинить пандемію?» Як їм відповісти?
– Питання захисту Бога завжди виникає, коли стаються катастрофи – паводки, цунамі, Чорнобильська трагедія, чи хворіють діти. Ми в якісь мірі знайшли на нього відповідь у двох моментах. По-перше, як правило, не Бог є причиною того, що стається. Часто людина винна в тому, що зло входить у світ. Це показано на історії з Адамом та Євою. Наприклад, у Чорнобилі трагедія трапилася через людську помилку, недбальство. Друга річ – Бог не говорить, що нас убезпечить від страждань, випробувань. Він каже, що нам допоможе перейти їх. Саме у цей Страсний тиждень про це говорить. Христос, який сам страждав, а тому зможе допомогти нам пройти через всі випробування. Він співстраждає з нами.
У цей Великий піст на Львівщині від нас відійшло багато видатних людей – отець Павло Кочкодан, ексміністр освіти Іван Вакарчук, дитячий хірург Мар’ян Захарусь, отець Андрій Дуда. Чому такі важливі для нас люди померли у такий непростий час?
– Такі події нагадують, що й нам треба буде перейти через поріг смерть. Відхід цих людей є позитивним свідченням, що треба бути готовими та сповненими добрих діл впродовж земного життя, щоби можна було перейти до цієї вічності. У час, коли бушує пандемія, небезпека смерті стає ще ближчою до людей. Тому кожен має нагоду подумати: чи я готовий? Кожен з нас при хрещенні отримав свічку. Вона давалася зі словами: «Щоби ти проніс через своє життя, світячи іншим своїми добрими ділами, і зміг колись увійти у небесну світлицю». Смерть таких світлих людей є нагодою подумати, а чи в нас ця свічка ще горить?
Який урок маємо винести з нинішнього періоду?
– Насправді кожна людина має сама перейти через це. Для кожного урок буде дуже особистим. Немає загального уроку для всіх. У час карантину кожен має спробувати знайти відповіді на запитання, які сам собі ставив і на які Бог допоможе знайти відповіді зараз. Але це вимагає від нас певних зусиль та старань.
Фото: надане отцем Андрієм Нагірняком
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
