Політ у Маріуполь був емоційно найскладнішим, – військовослужбовець Олексій Грось | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
23 Травня, 20:01
logo-black

Політ у Маріуполь був емоційно найскладнішим, – військовослужбовець Олексій Грось

Сьогодні, 23 травня, в Україні відзначають День Героя. Це День кожного та кожної, хто кожного дня боронить нашу країну у найскладніших умовах. Мужність та незламність наших Героїв вже ввійшла в історію, почесне місце в якій займають подвиги українських пілотів, які попри страх та високу загрозу, летіли над окупованими територіями та під обстрілами доставляли у Маріуполь підкріплення, зброю та ліки.

Олексій Грось був серед членів екіпажу, якому востаннє вдалось перетнути лінію розмежування та залетіти на територію, яку контролювали російські окупанти.

Військовослужбовець поділився з LMN спогадами про цю надскладну операцію, а також розповів, чому її так і не вдалось здійснити.  

Чи було свідоме бажання стати льотчиком? Що вплинуло на вибір такої професії?

Чесно кажучи, в дитинстві такого бажання в мене не виникало взагалі. Мені подобалась ця професія, але водночас був присутній страх. Тому бажання, мабуть, прийшло вже безпосередньо під час навчання.

Взагалі в університеті я проходив стажування на літаках. Але згодом так склалось, що я потрапив на навчання в Чугуїв, де спробував політати на вертольотах. Мені сподобалось. Звісно, під час підготовки до перших польотів було трохи лячно, адже тоді я ще точно не знав, як воно на практиці буде. Тоді також я свої перші стрибки з парашутом виконував. Взагалі, перший раз мене просто «викинули» з вертольота, бо я не хотів стрибати.

Врешті я зрозумів, що насправді це не так вже й страшно. Більше того, мені навіть сподобалось. Тому я здав необхідні заліки, перекваліфікувався на вертольотчика, перевівся у частину на Самбірщині, і так тут і залишився.

Чи складно було із літаків пересісти на вертольоти? Що подобалось більше?

Насправді, ні. Потрібно було просто перевчити деякі моменти із теорії та практики. Загалом техніка мені була знайома, тому з цим проблем не було взагалі. Перенавчався я якраз у Чугуєві, це тривало два місяці, тобто я доволі швидко перекваліфікувався.

Якщо обирати між літаками та вертольотами, то я б все ж обрав друге. Адже моя робота із літаками проходила на землі, адже обслуговування літака відбувається саме у такий спосіб. А от робота із вертольотами – безпосередньо під час польоту, в повітрі. Я його і обслуговую, і безпосередньо виконую політ. Це й мені у вертольотах подобається більше.

Як ви потрапили до військової частини на Самбірщині?

Насправді це було випадково. Тоді потрібні були офіцери, і мене могли призначити або на Львівщині, або на Херсонщині. То я випадково потрапив у авіаційну бригаду, що базувалась на Самбірщині. Здав необхідні заліки, пройшов ВЛК і прилетів сюди.

Часи АТО. Яка ваша залученість до війни була тоді, до повномасштабного вторгнення?

Перший раз я туди полетів наприкінці 2017 року. Це було у Краматорськ, на Донеччині. Взагалі польоти туди я виконував доволі часто, це і в 2017 році, і впродовж 2019-2021 років.

Там, звісно, були зовсім інші задачі, ніж ті, що ми виконуємо зараз. Тоді ми більше займались вантажоперевезеннями, а також евакуйовували поранених із зони бойових дій. Це була така бригада евакуаційна, в складі якої були три медики, і наш екіпаж.

Ми отримували конкретне місце, і практично в будь-яку погоду за різних обставин літали в різні місця, забирали наших хлопців та доставляли до госпіталів.

Якими були найбільш памʼятні вильоти того часу?

Це був політ у 2017 році. Ми перевозили важкопораненого військового, його стан був критичний. Я під час польоту часто розвертався до нього, щоб пересвідчитись, як він. Ми злетіли дуже швидко, вертоліт кидало в різні сторони через вітер.

30 хвилин перельоту медики постійно реанімували його, робили масаж серця. Ми летіли так швидко, як могли, аби встигнути.

Коли ми прилетіли, медики одразу його забрали. А вже через деякий час нам сказали, що ми долетіли саме вчасно, боєць живий і піде на поправку. Це було так по-особливому приємно усвідомлювати.

А після цього польоти були простішими. Бойових дій з кожним роком було менше, відповідно менше було поранених, тому наша місія полягала здебільшого у вантажоперевезеннях.

Чи були думки про повномасштабне вторгення?

Чесно кажучи, я не готував себе до цього. Я, звісно, припускав, що велика війна можлива, але намагався постійно ці думки викинути зі своєї голови. Але вже перед початком вторгнення я розумів, що щось таки готується, адже за деякий час до цього я місяць пробув у відрядженнях. Розумів, що це не просто так. Нам, зі зрозумілих причин, нічого не казали, але вже проходили відповідні навчання і підготовка до повномасштабної війни.

Ми постійно десант перевозили, зі зброєю також мали справу. І завжди думав: «Куди ж ми їх перевозимо?». Тобто нас готували, але офіційно ніхто нічого не говорив.

Куди були ваші перші вильоти в час повномасштабної війни?

Взагалі найпершим був виліт із частини, коли ми мали вивезти вертольоти із вогневого ураження ворога. Це якраз було вночі із 23 на 24 лютого 2022 року. За кілька годин до вторгнення, в 23:00 23 лютого я саме прилетів із відрядження. А вже в 4 ранку я із тією ж сумкою пішов знову в частину, адже стояло завдання вивезти техніку з-під удару. Ми встигли все зробити вчасно, якраз вивели усі вертольоти, після чого по частині був «приліт».

А після цього куди вас відправляли?

Після цього ми займались важливими вантажоперевезеннями. Летіли із різним вантажем та доставляли в різні області України, потім вертались на захід, де знову загружали борти новими вантажами. Так ми провели перший тиждень після повномасштабного вторгнення.

Це було з певними перервами, адже потрібно було хоча б мінімально подрімати та відпочити між польотами. Ночували то на заході, то в центрі, то на сході України. І от одного разу, на початку березня, ми залишились переночувати на Київщині. Заснули в 2 ночі, в 4 мене вже розбудили і відправили з екіпажем на бойовий виліт в Ірпінь. Там було набагато гірше, ніж будь-де, де я був до цього. Усе горіло, звідусюди йшов дим, люди в паніці бігали, і ми летіли над цим всім. Тоді, чесно кажучи, стало страшно. Але, я думаю, що нестрашно лише ненормальним.

Як налаштовувались на ці польоти? Чи страшно було?

До цього першого вильоту я не був готовий взагалі. Я не розумів, що відбувається, адже мене підняли рано вранці і сказали готувати вертоліт. Потім побачив, як прийшли інші льотчики, вигрузили увесь вантаж вертольота і загрузили ракетами. Далі сказали включити озброєння, адже це входить в мої обов’язки, і ми полетіли. То в такій ситуації сильно не налаштуєшся.

Звісно, було страшно. Мені й зараз, коли літаю на завдання, буває страшно. Але я вже просто чітко знаю свою роботу, знаю, що та коли потрібно робити. Та, навіть попри це, страх є завжди.

Політ на Азовсталь. Якими були перші думки після того, як дізнались про завдання?

Я тоді якраз приїхав на ротацію. Тільки приходжу, і мені одразу кажуть: «О, у вас джекпот – Маріуполь». Коли мені сказали про те, куди треба буде летіти, я одразу, так би мовити, «посипався», руки опустились. Мені в той момент вже не хотілось нічого. Я намагався налаштуватись на щось хороше, але мені було відомо, як літали інші екіпажі, що були збиті борти, тому я знав, що політ буде поганим.

Як готувались до польоту та як налаштовували себе? Чи були впевнені в тих, з ким летітимете?

Там більше потрібно було готуватись морально, адже підготовкою польоту займались інші компетентні органи. Коли план був готовий, вони почали нам розказувати, як це повинно було б проходити. Після цієї розмови внутрішнє самопочуття стало ще гіршим, не хотілось взагалі нічого.

Ми поговорили, сказали, що 21:30 будемо вилітати. То я вже просто був спустошений. Але раптом політ перенесли на наступний день. А місія була така, що летіти можна було лише ввечері. Тобто до того, коли ми б мали  вилітати, залишався цілий день. А ми на завдання літали завжди двома екіпажами. То ми із борт-техніком із другого екіпажу вирішили, аби не думати та не хвилюватись про те, що на нас чекає, взяти в руки ганчірки та пішли у вертольотах наводити порядок. Відмили два вертольоти, так і минув день.

На вечір ми знову зібрались та готувались летіти, але завдання перенесли ще на добу. То за ці два дні я морально вже був підготований. Зрозуміло, що страх був, але за той час вже трохи сприйнялось це.

На третій день ми врешті полетіли. Мене трусило, допоки я не сів у вертоліт. А потім я його запустив, ми злетіли, і страх зник. Ми просто виконували свою роботу. В екіпажі своєму я був впевнений. Всі були підготовлені на вищому рівні, відповідальні.

Розкажіть про сам політ. Якою була ваша місія та наскільки вдало її вдалось здійснити?

Звісно, політ був дуже тривожним, особливо після того, як ми минули лінію розмежування. Я постійно питався у свого штурмана, чи далеко ще до цієї лінії. Потім він оголосив, що ми вже на лінії. То я в нього далі питав, як далеко російські системи ППО, а він відповідав, що ми якраз проходимо по краях.

Командир та штурман були в спеціальних окулярах, а мені на той момент видали лише шолом. То я взагалі нічого не бачив, лише дивився на свій прилад і озвучував висоту, на якій ми летіли. А потім, коли теплові пастки вистрілили, воно так яскраво засвітило, що я побачив траву, і тоді мені навіть здавалось, що ми уже торкаємось землі.

Наша місія, як і у інших екіпажів, що літали на Азовсталь, полягала в тому, щоб довезти добровольців та вантаж. А назад – як вийде, адже про дорогу додому нам ніхто не говорив. Але, при можливості, ми мали забрати поранених.

Взагалі я летів один із крайніх, хто перетнув лінію розмежування. Це було 27 квітня 2022 року. Нам вдалось зайти за 40 км від лінії розмежування через Запорізьку область. З нами ще були люди – добровольці, які хотіли допомогти обороняти завод, та вантаж.

Врешті ми побачили обстріли, далі – теплові пастки, прожектори, які нас шукали, тому було прийняте рішення повернутись назад. Тобто на Азовсталь ми так і не долетіли.

Це був крайній виліт, коли вдалось зайти за лінію розмежування. Всі інші, що літали після нас, долітали до лінії та повертались назад.

З якими труднощами зіткнулись? Як опановували себе в найбільш критичні моменти?

Найскладнішим для мене було, мабуть, те, що я нічого не бачив. Тому мені залишалось просто дивитись на висоту, яку показував пристрій. А штурман з капітаном ще говорять між собою, і я лише чую: «О, там дерева! О, кабелі!». То я взагалі не розумів, що відбувається, було не дуже приємно в той момент.

Зараз вже видають окуляри усім членам екіпажу, тому такої проблеми більше немає, зараз із цим простіше. Але тоді це був великий мінус того польоту.

Розкажіть про польоти опісля. Які завдання виконували?

Після цього я виконував вже бойові вильоти в різних областях. В Інтернеті можна побачити багато відео, де працюють наші екіпажі. Загалом я працюю з різними ракетами, як нашими, так і закордонними.

Нашим завданням є ураження ворожої піхоти та техніки, а також прикриття наших бійців. Особливістю роботи є те, що ми підлітаємо близько до ворога, то трохи небезпечно, однак зараз, в такий час, небезпека є завжди.

Емоційно вони складніші за політ на Азовсталь?

Складно сказати. Політ на Азовсталь не був бойовим, але морально на нього було важче налаштуватись . Окрім того, тоді ми залітали на територію ворога, і навіть у випадку, якби ми добрали до місця призначення, шансів, що ми повернемось було дуже й дуже мало. Тому, так, мабуть, все ж політ у Маріуполь був емоційно найскладнішим.

Відправляючись тепер на завдання, чи відчуваєте ви ті ж емоції, що й на початку вторгнення? Чи навчились абстраговуватися?

Зараз це все вже зовсім по-іншому відбувається. Ми знаємо, що у нас в день, умовно, дві-три задачі заплановані, екіпаж згуртований та злагоджений, кожен вже звик виконувати свою роботу, тож ми спокійно виконуємо своє завдання, ніяких проблем всередині команди та роботі не виникає.

Звісно, бували небезпечні моменти. Наприклад, часто ми, аби підійти до необхідних ліній, обираємо одні і ті ж маршрути польотів. То, буває, росіяни наставляють там свою артилерію, і нам треба ухилятись, тікати від цього. Також не раз кущі чіпляли, коли тікали. Тобто ситуації бувають різні, небезпека є завжди.

Хто ваша найбільша підтримка?

Безумовно, це – моя сім’я, моя дружина та діти. Часто, коли по телефону з ними розмовляю і чую їхні голоси, це мене підбадьорює, допомагає позитивно налаштуватись на завдання.

Однак я намагаюсь не розповідати їм усе, що маю виконувати, куди треба летіти, щоб не лякати їх, адже вони хвилюватимуться ще більше, ніж я сам. Тому мені простіше самому налаштуватись, виконати завдання, а вже потім розповісти їм про успішний результат.

Чого бажаєте? Яка ваша найбільша мрія?

Звісно перемоги! Зараз складний час, багато розчарувань, люди стали пасивними до війни в країні. Але, тим не менше, я маю надію, що врешті нам вдасться це виправити, здобути перемогу та відбудувати вільну, чесну та міцну державу.

User Image
Вікторія Михаць
  • 0
  • 729
Схожі інтерв'ю