Психологиня Анна Замостна: “Батьків, які сильно нав’язують свою думку, діти бояться навіть у дорослому житті”

Юлія Ліпіч

Останнім часом батьки все більше контролюють своїх дітей. Цьому допомагають мобільні телефони, батьківські групи у соцмережах. Чи не нашкодить дітям така опіка? Про те, як не залишити дитину поза батьківською увагою, але й не «вбити» у ній особистість, LMN розповіла психолог, тренер школи розвитку SPE, мама трьох дітей Анна Замостна.

– Коли батьки контролюють, чи виконані уроки – це добре. Коли ж, замість дітей, слідкують, що задали, самі записують у щоденник – це не контроль, а гіперопіка. Таким чином батьки хочуть зробити добре своїй дитині, ніби говорячи: я тебе убезпечу від усього – погодую, допоможу домашнє зробити.

Чого ж насправді потребують діти? Їм необхідно, аби батьки були авторитетними. Беремо два показники: любов та контроль. Буває, у батьків мало любові, але дуже багато вимог. Такому дорослому байдуже емоції дитини: переживає, чи ні, аби було зроблено. Від такого авторитарного стилю треба відмовлятися.

Буває, батьки настільки люблять свою дитину, що забувають про певні загальні правила. Наприклад, дитина у вісім років повинна сама записати домашнє завдання. Їй потрібно дозволити зробити помилку. Ти запишеш погано, не виконаєш – завтра отримаєш поганий результат. У дитини тоді включається відповідальність. Коли мама бере на себе її завдання, у дитини з’являється вседозволеність. Це погано для мами – вона постійно у стресі. І у дитини не виробляються навички відповідальності.

Буває, коли мало контролю, але й мало любові. Це байдужий тип взаємодії. Батькам все рівно: є в дитини уроки чи ні, голодна вона чи їла. Не зважають на дитину, але від неї нічого й не вимагають. Це дуже зле.

Найкращий тип взаємодії, коли у сім’ї багато любові, але батьки не роблять все за дитину. Вони їй надають свої підтримку. «Я рада, що ти в мене є», «Я люблю тебе», «Ми раді, що ти в нашій сім’ї», – такі слова дитина повинна чути щодня. Наскільки часто батьки говорять таке дітям? Інколи питають: «А що треба? Я за неї дбаю, їсти готую. Це ж ясно, що я її люблю». Але це базові потреби, які батьки повинні забезпечити. Крім того, мають дати базу любові, незалежно від оцінок, чи як дитина одягнута. Але водночас діти потребують від нас правил: а до якої межі можна? «Можна одне морозиво». – «А, може, два? Три?» Завдання батьків – сказати: стоп.

– Тут треба індивідуально підходити. Бо у кожного у сім’ї – свої правила. Їх треба прописувати і вивішувати. Мій син не складав свою спортивну форму. У нас з’явилося правило для нього: «Я вивішую свою одежу на вішак». За декілька тижнів це переросло у звичку. Була одна звичка «кидати» – з’явилася друга «складати». Якщо ми скажемо: «Ти знову не поскладав одежу» – це критика. Краще сказати: «Ой, ти забув виконати своє правило. Що ж ти ще не зробив?» Батькам слід запастися терпінням. Лише тоді у дітей з’явиться відповідальність за щось. Ми ж її чекаємо від дітей, але інколи самі не дозволяємо її проявляти.

У нас вдома був список добрих справ: починався з чищення зубів та застеляння ліжка, а закінчувався з чищення зубів та розстелянням ліжка. Я не нагадувала про певні справи, лише казала: «Подивися, чи у нас все зроблено по списку».

– Є група батьків, яким це потрібно.

Дитині ж треба більше довіряти, але знайти час, аби спитати: хто твої друзі? У що ви граєтеся? Чим цікавитеся? Але не потрібно постійно контролювати: де ти пішла? Ти в шапці?

Діти хочуть мати свій час. Мама знає, що з дитиною все добре, але вона цей час проводить, як хоче – йде у гості, до себе когось запрошує. Діти собі граються в іншій кімнаті і необов’язково кожен раз до них заходити і питати, чи все добре. Можна запитати після: ти цікаво провела час?

– У нас в культурі прийнятним є повне злиття мами та дитини. До року малюка мама перебуває у дуже тісному зв’язку з ним. Так, для немовляти важливо, аби мама завжди була поряд. Дитинка ще не розмовляє, тому їй необхідно, аби хтось відгукуватися на її потреби. До року можна себе повністю присвятити.

Хоча жінці важливо зрозуміти, що за дитиною може приглянути ще хтось, та про неї ніхто не подбає, лише вона сама. Дитину може на годинку забрати бабуся або чоловік. Для жінки – це святий час. Коли вона після нього повертається, то краще сприймає атмосферу, яка навколо неї. Якщо ж жінка біля дитини без перерв, то вона сильно виснажується.

Діти від нас не потребують жертв. Їм краще, коли мама є щасливою. Дитина це бачить – і вчиться цьому щастю.

Буває, що жінка віддає багато, але потім вимагає віддачі. Діти ж нам взамін нічого не винні. Вони нічого не повинні віддати в старості. Усе, що ми в них вклали, мають віддати своїм дітям, нашим онукам. Вони можуть захотіти приділити нам час, зробити подарунок, але без примусу. Діти батькам нічим не зобов’язані.

– Батькам слід звикати, що дитина їм не належить. Вони її не народили для себе, а для світу. Вона не має виконувати батьківські бажання, втілювати їх нереалізовані ідеї. Батьки мають бути готові, що  дитину виховують умовно до 20 років, а далі змушені її відпустити. На це себе треба налаштовувати з раннього дитинства немовляти. Неприпустимими є речі: «Я не ходила на танці, тому ти підеш», «Я не вступила у медичний, ти вступиш». Тут треба питати дитину, чи вона це хоче. Якщо бачимо талант, можемо запропонувати спробувати. Її можна зацікавити, але не змушувати.

Інколи дітей настільки завантажують, що у них нема часу побути дітьми. У цьому має бути баланс. Можливо, третього чи четвертого гуртка вже не треба. Плавання, карате, малювання, англійська, німецька – кожна година розписана. Але день дитини має складатися з трьох спектрів. Перший – її обов’язок – встати вранці та піти на школи. Другий – треба – піти на гурток, зробити домашнє завдання. Та третій – батьки про це часто забувають – дитина може зробити те, що вона хоче. Вона може хотіти посидіти у телефоні. Ми ж не можемо у наш час повністю ізолювати дитину від гаджетів. Я вперше привела дитину на танці, її приймали у колектив. При знайомстві дівчинка спитала, як мою доньку звати і запропонувала показати телефонну гру. Марта сказала, що вже її знає. Колектив одразу її прийняв.

Інтернет не завжди, як прийнято вважати, приносить лише зло. Наприклад, через блоги діти вчаться мистецтва самопрезентації. Насправді, теперішні діти значно сміливіші, ніж ми були. Одразу говорять у прямий ефір, коли нам треба зо пів години готуватися. Вони вчаться комунікації, відкритіші до людей. Ми такі не були… Ми сиділи у під’їзді на сходах, лузали насіння – і нас батьки теж не розуміли. Тепер спілкування перейшло в іншу форму.

Дитина наша – класна. І тому вона не повинна робити те, що ми їй кажемо. Багато людей, які вступають туди, де хочуть батьки, під час навчання залишають заклад, або ж закінчують і не працюють за фахом. Є такі, що й працюють, але відчують себе нещасними. Якщо дитина при виборі професії зробить помилку – це буде її помилка, і вона не буде нікого у цьому звинувачувати. Завдання батьків дитині пояснити про перспективи цього чи іншого вибору, змоделювати ситуацію. Але не усім важливо заробляти великі гроші, хтось хоче стати актором, аби показати себе, а іншому подобається бути перукарем.

При виборі другої половини також треба підходити делікатно. Одна знайома каже: «Моя донька має хлопця, але він якийсь не такий». Сама вона – розлучена. Мені  хочеться сказати: «Дозволь своїй дитині вибирати самій. Якщо вона зрозуміє, що він не такий, то його залишить». Мамі треба зайнятися своїм особистим життям. Дитина у дорослому житті вибирає пару, стосунки з якою будуть, як у її батьків. Тому нам треба працювати над тим, аби були гарні взаємини – без крику, приниження. Тоді донька ніколи не знайде чоловіка, який її буде ображати.

– Мені подобається таке налаштування: ми – нормальні, але ти теж нормальна. Дитина повинна постійно отримувати посили: ти – красива, ти – розумна. Коли ми починаємо вчити, у дитини з’являється комплекс, що з нею щось не так. Батьків, які сильно нав’язують свою думку, діти бояться навіть у дорослому житті.

Чим старші діти, тим більше показують, що вони кращі від батьків. І це класно. Кожне наступне покоління має бути кращим за попереднє. Ми маємо пишатися своїми дітьми, але ж і діти мають пишатися нами. Інколи люди у 30, 40 років мають образи на своїх батьків. Але має бути розуміння: наші батьки дали нам те, що могли. Ми тепер маємо все добре передати своїм дітям. Можливо, наші батьки робили щось не так, бо їм бракувало знання. Нам ж треба вчитися.

– Дітям треба давати кишенькові гроші, аби вони вчилися ними розпоряджатися, аби вміли витрачати невеликі суми. Платити за оцінки, помиту посуду – не варто. Тут йде мова про психологічний момент: дитина звикає працювати на неулюбленій роботі, робити щось лише за гроші. Дітей слід просто залучати до обов’язків у сім’ї.

З 15-річного віку, якщо у дітей виникає додаткова потреба – велосипед, планшет, можна запропонувати підробіток. Батьки дають кишенькові гроші, підлітки з них можуть відкладати собі якусь суму грошей. Коли її стає мало і вони приходять по більшу суму, тоді батькам треба дати не більше грошей, а можливість їх заробити. Наприклад, «Слухай, а у мене знайомий шукає людину, яка би розвозила листівки». Чи, замість заплатити на мийці, дати дитині за помиту машину. Але це в тому випадку, коли дитина сама просить грошей.

Фото: зі сімейного архіву Анни Замостної