“Саме жінка робила політику в козацькому домі”, – Леся Горгота, журналістка і дослідниця жіночого руху в Україні | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
12 Січня, 12:30
logo-black

“Саме жінка робила політику в козацькому домі”, – Леся Горгота, журналістка і дослідниця жіночого руху в Україні

Леся Горгота – журналістка, редакторка незалежного часопису «Наша українська справа», громадська діячка та депутатка Золочівської міської ради, у попередній каденції – Золочівської районної ради.  Її багаторічна діяльність спрямована на збереження українських традицій, культурних цінностей.  Цьогоріч Леся стала однією з переможниць творчого конкурсу в рамках проєкту «Вінок натхнення: відродження українського феміністичного слова», що реалізовується громадською організацією «Всеукраїнська громадська організація «Територія Жінок» завдяки підтримці Український Жіночий Фонд / Ukrainian Women’s Fund.  Її робота, присвячена історії українського жіночого руху на Золочівщині, вражає глибиною досліджень і тонким відчуттям історичної спадщини.

LMN поспілкувалася з Лесею, щоб більше дізнатися про її дослідження, про роль жінок в історії Золочівщини та про те, як сьогодні варто переосмислювати жіночий рух в Україні.

Лесю, що надихнуло взяти участь у цьому конкурсі та вибрати таку тему?

Мене завжди цікавила історія та сучасність рідного краю. Мабуть, це професійне. Як учасниця обласної Коаліції «Жінки. Мир. Безпека. 1325» брала участь у багатьох заходах з відзначення 140-річчя Українського жіночого руху. Власне і сам конкурс, в якому здобула перемогу, відбувався в рамках цього відзначення.  До цього я якось неусвідомлено, проте все ж задавала собі запитання про жінок свого краю. Яким був жіночий рух на Золочівщині? Чи існував він узагалі? І власне конкурс  «Вінок натхнення» спонукав мене до пошуку відповідей на ці питання. Я заглибилась у пошуки – гортала історичні довідники, інформацію в мережі Інтернет. І саме в цих джерелах відкривається історія жінок Золочівщини, які залишили помітний слід не лише в рідному краї, а й далеко за його межами. У книзі отця Юрія Юречка «Золочівщина. Постаті» натрапила на декілька цікавих імен. Серед них –  Б’янка-Марія Баран, Стефанія Савчук, Оксана Суховерська-Федів та інші видатні діячки, чиї здобутки стали частиною національної й світової історії.

Чи були для вас особисто несподіваними факти або історії, які ви знайшли під час вашого дослідження?

Дуже вразила постать Б’янки-Марії Баран, яка була уродженкою містечка, нині – села, Білий Камінь. Це село мені дуже рідне за останні роки. Тут – мій «закріплений виборчий округ». І власне саме на цій території ще до початку повномасштабного вторгнення стався сплеск жіночого лідерства. Вартувало дати невеликий поштовх, надихнути місцевих жінок і тут завирувало життя. Вже в час повномасштабного вторгнення в рамках грантової діяльності тут створено безпечний жіночий простір «Біла світлиця», до якого дуже скептично ставилось керівництво громади, проте проєкт реалізовувався не для галочки. І «Біла світлиця» переросла сама себе.

Так от, повертаючись до Б’янки-Марії Баран. Її постать була прикладом того, як жінка може поєднувати культурну, громадську і політичну діяльність, є свідченням високої освіченості й (дуже не люблю вживати це словосполучення) активної життєвої позиції. Її участь у міжнародній діяльності сприяла популяризації українського питання серед європейських еліт.

Народилась у священичій сім’ї. Закінчила Львівську гімназію, вивчала філософію у Львівському університеті. Ще студенткою увійшла до Академічної громади. Як членкиня Головної управи «Союзу українок», вона займалася організацією освітніх і просвітницьких проєктів у Львові. У роки визвольних змагань, після арешту чоловіка, заснувала місцевий осередок «Союзу українок» у Кам’янці-Подільському, підтримуючи український уряд і армію. У 1919 р. була членкинею державної ради ЗУНР. У Відні вона брала участь у створенні Української Жіночої Ради, представляла Україну на Конгресі жіночої організації Міжнародної Ліги Миру і Свободи 1924-1939 рр. була членкинею, а згодом очолила Міжнародну Лігу Миру і Свободи у Львові. 1926–1939 рр. – організаторка жіноцтва Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Обиралась членкинею Головної управи Товариства «Рідна школа». Друкувалась у часописах «Діло», «Громадський голос», жіночій періодиці. 1933 року була арештовано польською владою. Після Другої світової війни емігрувала до Німеччини. Була членкинею секції журналісток Світової федерації українських жіночих організацій. Б’янка-Марія Баран не лише відстоювала права жінок, але й активно сприяла відродженню української ідентичності.

Стефанія Савчук (Герицька) народилася в Золочеві. У 1924 році емігрувала до Канади, де стала співзасновницею Організації Українок Канади імені Ольги Басараб. Її діяльність була спрямована на збереження української культури серед  діаспори, участь у міжнародних конгресах і поширення відомостей про Голодомор в Україні. Вона представляла українську громаду в Національній Раді Жінок Канади. Була співзасновницею Світової федерації українських жіночих організацій, обіймаючи посади заступниці голови (1956–1972) та голови (з 1972 року). Також була членкинею Президії Українського Національного Об’єднання Канади (1956–1972) та активною учасницею управ багатьох українських організацій і товариств у Канаді. З 1973 року обіймала посаду заступниці голови Світового конгресу вільних українців. Стефанія Савчук брала участь у міжнародних жіночих конгресах, зокрема у Вашингтоні та Міннеаполісі, представляючи інтереси української громади.

Оксана Суховерська-Федів – українська педагогиня, учителька руханки у середніх школах Львова, активна діячка українського спортивного руху. Народилася у селі Зашків у сім’ї вчителя Степана Федіва. Навчалася в учительському семінарі Українського педагогічного товариства у Львові. Учениця Івана Боберського, вона зробила значний внесок у розвиток фізичного та духовного виховання молодого покоління. Оксана студіювала фізичне виховання у Львівському університеті. Професійну освіту поглиблювала у Відні, Берліні та Празі. Після заборони Пласту у 1930 році організувала офіційний спортивний гурток у гімназії сестер Василіанок. Суховерська була ініціаторкою численних спортивних змагань, прогулянок, туристичних мандрівок і театральних шкільних вистав. Вона заснувала власну школу ритмічної гімнастики, яка мала три напрями: дитячий, дорослий і жіночої гігієнічної гімнастики. У 1933 році вийшла її праця «Роля жінки у фізичному вихованні», яка підкреслювала важливість участі жінок у розвитку фізичного здоров’я нації. Своєю діяльністю Оксана Суховерська-Федів заклала фундамент національного фізичного виховання та стала ще одним прикладом служіння українському народові.

Ви так захопливо розпочали розповідь про Білий Камінь і «Білу світлицю», хотілось би більше почути про цей проєкт.

Насправді, це історія про велику спільнодію, про видимість та роль жінок у громаді. Починалось усе після завершення реформи децентралізації, коли Золочівська громада об’єднала 67 населених пунктів (13 старостинських округів). Коли я вперше як депутатка приїхала на «ввірену» мені територію, було дуже сумно. Осінь, болото, темно, величезна центральна площа вся у листі…  Довкола знищена радянська забудова. Найвеличніша споруда – Народний дім, знищений всередині вщент… Глянула на старосту Олександру Кіндрат, а вона каже: «Будем якось щось робити…». Потім появилась у селі нова керівниця Народного дому Марія Дубницька, яка почала гуртувати навколо себе молодь, дітей, згодом жінок. Саме тоді почалось оте «будем щось робити», яке має початок і здається не має кінця. І власне того, що за цей час зроблено на Білокамінщині, вже й не перелічиш. З часу повномасштабного вторгнення у всіх пріоритети змінились. Поки чоловіки записувались до лав тероборони, будували і охороняли блокпости (всі пригадуємо як це було у перші дні), жінки облаштовували місця для біженців, збирали одяг, готували…

Згодом фокус змістився більше на підтримку війська. І власне у цей період у громади активно почали заходити донори, які пропонували проєкти, здебільшого спрямовані на підтримку ВПО. Однією з таких організацій була організація «Гендерний креативний простір», яка спільно з «Бюро гендерних стратегій і бюджетування» запропонувала співпрацю. В рамках цієї співпраці було реалізовано декілька проєктів, серед яких – «Біла світлиця». Планувалось, що це буде простір для навчання і розвитку, проведення майстерок, тренінгів для жінок. Проте на той час здавалось, що пройде пів року, програма проєкту буде вичерпана, а далі… Втім проєкт закінчився, а «Біла світлиця» лише обростає новими ідеями, заходами. Щодня у будні жінки плетуть захисні сітки для захисників. Не просто заплітають тканиною готові, а плетуть від основи. Це дуже важка праця насправді. Адже вони замовляють залишки ниток на виробництві, де виготовляють жалюзі, розплутують їх, плетуть сітку, збирають кошти (часто це власні кошти),  закуповують вогнетривку тканину, ріжуть і заплітають в основу. Працюють на замовлення військових підрозділів, в тому числі тих, де служать їхні чоловіки, брати, односельчани. Жінки сплели вже понад 300 (!) сіток. Ця праця вже вимірюється кілометрами. Також жінки готують, роблять свічки окопні, організовують культурні заходи для збору коштів, аукціони. І не забувають про власний розвиток – влаштовують майстерки для себе, запрошують мисткинь, які вчать малювати, хусткувати, писати писанки, виготовляти авторські ляльки…

Водночас тут відбуваються події соціального спрямування, як от наприклад просвітницька кампанія щодо патронатних сімей. У Білому Камені вже сформувався такий доволі сильний осередок жінок, які не просто гуртуються навколо жіночого простору, а й впливають на процеси у селі, є рушійною силою. І тут таки мабуть вартує згадати найактивніших жінок Білого Каменя і сусідніх сіл Розважа, Бужка, без яких не було б цього всього. А це – Наталя Масловська, Галина Чорна, Надія Кучер, Леся Небожук, Наталі Вітязь, Люба Попович, Зоряна Пасельська, Ольга Гавришків, Марія Дубницька, Ольга Пузиняк, Христина Сірінова, Надія Руда, Зоряна Калач, Марія Гуда. У цих жінок є якась магнетична сила, яка об’єднує. Для мене вони є саме отим символом стійкості й культурного відродження.

Сьогодні «жіночі» питання виходять на новий рівень. Вплив жінок помітний у багатьох сферах. Як ви вважаєте, яку роль відіграють жінки у формуванні та збереженні національної ідентичності, особливо в умовах сучасних викликів для України?

Так історично склалось, що ці виклики для українських жінок були завжди. Якщо глянути на це питання в історико-політичному ракурсі, то ми побачимо, що саме жінка робила політику в козацькому домі. Бо не були жінки полковників, сотників і навіть козаків такими забитими, як їх описував у своїх творах Гоголь. Коли козак повертався з походу, то на порозі власного дому закінчувалася вся його влада. Постійна відсутність чоловіка, що пішов на Січ, у похід, або загинув, формувала в української жінки незалежний характер, високий авторитет та повагу до неї у сім’ї. Про незалежність та повагу до неї свідчить її висока освіченість: більшість жінок вміли читати і знали порядок церковних служб і церковні співи.

Незалежності української жінки в козацькі часи могла позаздрити дворянка будь-якої європейської країни. Бо козачка була рівноправною з чоловіком, мала такі ж права, особисту незалежність, як і її чоловік. Жінка входила до церковних братств, засновувала школи, монастирі, богодільні, служила у війську, як наприклад, Ганна Борзобагата-Красенська, вільно вибирала собі нареченого, виховувала дітей, сама розпоряджалась своїм майном, управляла ним, розривала шлюб. І тут також не можна не згадати, що першими фермерками в Україні були козацькі мадонни. Звідки взялась би ота козацька сила без них, хліборобів-годувальниць?

В часи національно-визвольних змагань українська жінка також була вірною і надійною спільницею свого чоловіка у боротьбі за соціальне і національне визволення народу. Як про це власне і свідчить приклад Б’янки-Марії Баран і багатьох інших моїх землячок. Сьогодні виклики мало відрізняються від тих, що були століття чи кілька століть тому. Війна, міграція, боротьба за міжнародне визнання… Українки активно включилися у волонтерські, політичні та громадські ініціативи. Вони допомагають армії, підтримують біженців, відстоюють права України на міжнародній арені. Їхній голос дедалі частіше чути у процесах прийняття рішень на державному рівні. Жінки не лише залишаються символом стійкості в тилу, а й борються за державу на передовій. Їхня присутність у Збройних силах та волонтерських організаціях показує, що вони є невід’ємною частиною національної боротьби. Жінки – дипломатки, журналістки, культурні діячки – активно працюють над тим, щоб світ знав і розумів Україну. Вони представляють країну як сильну, вільну і гідну світової підтримки. Українські жінки не лише зберігають національну ідентичність, але й активно її формують, адаптуючи до сучасних умов і викликів.

User Image
Ірина Моряк
  • 0
  • 335
Схожі інтерв'ю