Отець Іван Гальо: «Мертвих складали в один бік, поранених – в інший. Навіть часу не було на відспівування»

Юлія Швидко

Отець Іван Гальо з Самбірсько-Дрогобицької єпархії, парафії Велика Сущиця Хирівського деканату УГКЦ, на Майдан у Київ поїхав ще разом зі студентами у листопаді 2013 року. Під час розстрілів 18-20 лютого 2014 року він відспівував Героїв Небесної Сотні, молився над раненими. Після Революції Гідності як військовий капелан та волонтер подався у зону бойових дій на Схід.

Своїми спогадами з Революції Гідності отець Іван поділився з LMN.

— Майданівський час важко згадувати – він складався з дуже болючих моментів. Важко навіть, коли дивишся про той період по телевізору, а ще важче, коли ти був в епіцентрі подій. Тут є питання життя та смерті, кров. Багатьох людей, які увійшли до Небесної Сотні, доводилося знати. До кінця життя не забуду їх кров. Я як священник читав останню молитву над їхніми тілами. Важкопоранені простягали руки та просили молитву на оздоровлення. Ці спогади ніколи не зникнуть з моєї пам’яті.

Люди на Майдані хотіли бачити священника. Вони просили благословення. Навіть, бувало, хтось підходив і казав: «Отче, я – невіруючий. Можна, аби ви мене поблагословили?»

— Треба було багато часу та молитви. Ще відомий ранньохристиянський письменник Тертуліан сказав: «Кров мучеників – насіння для християн». Людей за віру вбивали – віруючих ставало ще більше. Після Майдану собі пояснював: Бог вибрав саме тих людей, аби вони ставали мучениками за краще майбутнє нашої держави, наших дітей. Інакше можна було зневіритися. Повернувся додому – на мене чекала родина і почалася війна. Зайнявся волонтерством – це допомогло переключитися від важких думок.

— Так не можна думати. Просто ще не настав той час розквіту. Після Революції Гідності наша держава повернулася в іншому векторі. Якби не Майдан, не відомо, де би ми були сьогодні. Якби ж не війна, то після Революції, можливо, був би значно більший розвиток. Але головне, чого ми досягли – не дали росіянам нами заволодіти. Не буває даремно пролитої крові.

Чому ми вийшли на Майдан? Я ж поїхав зі студентами ще в 20 числах листопада. Ми тоді вийшли, бо бачили, як живе світ. Біля нас ж Європа. А Україну почали повертати у минуле. Вийшли студенти, бо середнє та старше покоління до того, що є, звикло. Молодь ж постійно хоче позитивних змін. У мене два сини поїхали на Майдан: один був в 11-ому класі, другий – студент. Мені було приємно, що мої діти хочуть розвивати Україну, люблять свою державу. Тішився, що можу їх підтримати.

Якби ми тоді не втрутилися, сьогодні б не мали свободи слова, демократії. Можливо, на папері ми би ще були Україною – придатком Росії. А насправді стали би колонією північного сусіда. Зробили б з України те, що зробили з Криму.

— Спочатку ніхто не думав, що так все закінчиться. Припускали, що буде щось схоже на Помаранчеву Революцію. Після побиття студентів люди масово вийшли – теж ще було нестрашно. Я агітував земляків, що треба їхати, не можна бути пасивними. Коли вже почалися бої на Грушевського – з’явився страх. Під час розстрілів 18 лютого мої хлопці зібралися їхати в Київ. Я сказав: «Ви – вдома, бо вам треба жити. Тепер їду я». Тоді вже стало страшно за їх життя. За себе не боявся: я ж вже трохи пожив.

— Я був на похороні Михайла Жизневського, Сергія Нігояна, спілкувався з їх батьками. Але тоді думав, що це поодинокі випадки. Не міг припустити, що будуть такі масові вбивства. Перший, хто мені пригадується, – сотник Самооборони Роман Точин з Ходорова. 20 лютого мене покликали для ідентифікації його особи. Почали шукати документи. У кишені знайшли паспорт. Після першої сторінки одразу дивилися на сімейний стан. Побачив, що у нього двоє дівчат – одна студентка, друга ще в школі. Перша думка: їм якраз особливо треба батька, аби допоміг – а його вже немає.

Далі в готель «Україна» зносили тіла. Принесли Устима Голоднюка – хлопчину у голубій касці. Голова прострелена. Тоді прибіг його батько. Каже: «Я вже всюди обходив – його ніде нема». А я вже знаю, що він тут. Батько впав на його тіло, обіймає, плаче. Все питав: «Отче, чого його, а не мене? Я вже трохи прожив». Найважче було спілкуватися з рідними загиблих. У них спочатку було несприйняття, не вірили. Згодом приходив розпач.

Мертвих складали в один бік, поранених – в інший. Навіть часу не було на відспівування. Один хлопчина з простреленим передпліччям, де аж кістка вилізла, хапав мене за руку, просив про молитву. Привезли ще одного важкопораненого Анатолія. Питаю, звідки він. Каже: з Донецька. Просив: «Отче, зателефонуйте до сотника, що я поранений. І ще одне прохання: подзвоніть до дочки, скажіть, що я її люблю». Я взяв телефон, але не додзвонився. Він вижив, ми потім зустрічалися. Я йому казав, що таки того бажання не виконав. Після операції він пішов у ЗСУ, воював на стороні України. У нього – сімейна драма. Дружина – у донецькій поліції, перейшла на сторону сепарів. Вони розлучилися, дочка поїхала за батьком до Києва.

— Між ними були різні люди. Багато – з Донецька. Вони не знали інакшого життя, вийшли на захист Януковича. Я потрошки почав їм відкривати очі. Багато з них думали лише про роботу та матеріальне. Тому з ними розмовляв про те, що їх цікавило. Кажу: «Яку ти маєш зарплату?» – називає. – «Мало». – «Як мало?» – «За таку роботу в Європі платять набагато більше». – «А скільки твоя мама отримує пенсії?» – каже. – «Європейські пенсіонери отримують більше». Вони почали призадумуватися: да-да-да. Коли починалися заворушення, то я говорив з підполковником, який керував операцією на Грушевського. Він підійшов до мене, сказав на вухо: «Дякую, що ви тут є. Бо буде велика біда». Він уже, напевно, знав про команду «стріляти».

— Я таких «заробітчан» не зустрічав, але бували люди, що й у мій адрес таке казали. Про яку вигоду там можна було говорити? Туди йшли лише ідейні. Були хворі, які не могли поїхати до Києва, то приносили останні гроші. Надворі – мінус 25, холодні ночі, але чисті серця, гарячі очі, молоді дівчатка опівночі розносили гарячий чай. Я дивився і тішився: то є нація, у нас є майбутнє.

— На жаль, люди звикають. Студентів лише побили, нікого не застрелили – народ піднявся. Перші смерті на Майдані – шок для народу. А далі розстріли, прийшла війна – люди звикли. Але перейде війна – і люди все зрозуміють, Героїв по-новому оцінять.

— Навіть серед нашого населення є різні настрої. Перші люди, які поїхали захищати кордони, – справжні патріоти. Далі кожен мав свою історію. Зустрічаються люди, які не були на Майдані, бо підтримували тогочасну владу, але прийшли на війну – вони зрозуміли загрозу для своєї країни.

Серед місцевих відчувається ворожість. Буває, у жінки питаю: «Де чоловік?» – «Нет… уехал на работу», – і ти розумієш, що він воює на протилежній стороні. Також не один раз у нас питають: зачем вы приехали? Уезжайте. Не будет вас – не будут стрелять.

— Не знаю, чи є такий рецепт. Це не ми розпочали цю війну, ми просто захищаємося. Люди ж мають молитися. Хоча б одна «Бородице діво» – і кожна молитва складеться у великий вінок. Це буде наче бронежилет для солдата і щит для захисту України, наш вклад у перемогу.

Як показує історія, у Бога багато вирішень війни. Ми не можемо передбачити, яке закінчення буде цього разу, але Бог нам допоможе. Але мусимо пройти цей час очищення. Бо ж і Христос прийшов на землю і помер.

— Ми до кінця не знаємо, що робить влада. Але я би не відкидав усіх методів нинішнього керівництва України. Наша верхівка не настільки вороже ставиться до керівництва Росії – і, можливо, це допоможе в політичний спосіб врегулювати війну. Якби там не було, ми своєю військовою силою навряд чи зможемо перемогти Росію. Тому маємо залучати інші методи. Звісно, не без участі світових лідерів.

Фото: Facebook