У мене є дитина, яку я народила, і дитина за покликом серця, – переселенка із Донеччини, яка взяла під опіку 13-річного хлопчика | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
12 Травня, 18:47
logo-black

У мене є дитина, яку я народила, і дитина за покликом серця, – переселенка із Донеччини, яка взяла під опіку 13-річного хлопчика

Сьогодні в Україні відзначають День Матері. Це – свято не лише тих жінок, які народили та виростили своїх дітей, але й також тих матерів, які виховали, вклали свої душу та серце в малечу, яка шукала новий дім та родину.

Що означає «бути мамою» у такий непростий час? Як це – бути матір’ю  для нерідної дитини? Які труднощі у вихованні дітей, які виїхали із зони бойових дій?

LMN поспілкувались із пані Іриною, вчителькою, яка взяла під опіку 13-річного хлопчика-сироту, та дізналась про усі тонкощі опіки над дитиною із непростим життєвим досвідом.

Розкажіть, звідки ви родом? Коли та чому вирішили виїхати на Львівщину?

Я родом із Донеччини, місто Торецьк. Це – останнє місто, яке звільнили у 2014 році наші збройні сили. Після цього я завжди жила там, поруч із лінією фронту. До 2022 року ситуація в місті була не настільки критичною, щоб була необхідність виїжджати кудись. Інколи, правда, були «прильоти», але ми жили в доволі тихому районі міста, де обстрілів як таких не було.

На Львівщину я виїхала вже після повномасштабного вторгнення, а саме – у квітні. Тоді саме проводили евакуацію вчителів та учнів, батьки яких не могли з певних обставин покинути місто. Сформувалась група, і ми виїхали сюди. Загалом тоді ми їхали у складі шести вчителів та 27-ми дітей віком від 2 (наймолодшим був мій рідний син) до 17 років.

Де поселились? Як пройшов період адаптації?

Ми жили у Львові, у реабілітаційному центрі. Якраз тоді там саме була вільна територія, де нас змогли усіх разом розмістити. Там ми були до серпня 2023 року.

Коли ми їхали, то діти це сприймали радше як табір. Ми ходили на різні екскурсії, все було так цікаво. Ми багато гуляли містом. Для них це був новий досвід. Ми їхали нібито на три тижні, бо всі сподівались, що це швидко закінчиться. А потім настало літо, яке теж дуже вдало минуло, адже діти були в оздоровчих таборах, вони подорожували і навіть не помітили, як минуло стільки часу.

Загалом період адаптації пройшов доволі гладко. Наприклад, українську мову діти знали дуже добре, оскільки школа в нас була лише україномовна. Тому з мовою проблем не було, але жити в російському середовищі зі знанням української і в україномовному – це різні речі. То були незначні складнощі адаптувати українську мову у побутове життя. Але діти швидко це пройшли, адже спілкувались з працівниками центру, з волонтерами, між собою говорили українською.

Щодо мене, то я Львів ще до великої війни дуже любила. Я навіть мріяла жити у цьому місті. Але, мабуть, не за таких обставин. Тому мені було нескладно освоїтись. Та й загалом у нас, дорослих, ця адаптація минула швидше, адже ми хотіли давати дітям атмосферу того, що все добре.

А вже згодом батьки цих дітей також почали виїжджати та забирати малечу, відтак ця група ставала все менша і менша. Тож я прийняла рішення переїхали до Самбора. Обрали це місто, тому що в нас тут було багато друзів, багато людей саме з Торецька виїхали сюди. Взагалі Самбір дуже схожий на наше місто, він також такий маленький, компактний. Тому, так трапилось, що ми приїхали саме сюди. Чесно кажучи, мені Самбір сподобався з першого погляду.

Як ви дізнались про те, що ваш син шукає нову родину?

Ваня був зі мною, це був один із учнів, які виїхали із нами до Львова. Це дитина, рідних якої я знала вже дуже багато років. Тому він зі мною і поїхав, адже його дядько – наш колега, і він знав, що якщо Іван поїде з нами, то з ним усе буде добре. Тому й мама відпустила його у Львів.

Він перебував з нами, а його мати не мала змоги виїхати. Згодом ми дізнались, що вона померла, а у Івана окрім неї та дядька, який не міг забрати хлопця, нікого не було.

Тому в мене роздумів взагалі не залишилось, я відразу сказала, що він залишається зі мною. Правда, спершу я запитала у нього, чи він цього хоче, і він відповів, що так. Тож коли ми переїжджали до Самбора, він переїхав зі мною.

Чи складно було наважитись на цей крок?

Я думала про це рівно хвилину, адже розуміла, що він може потрапити до інтернату, а потім його можуть взагалі забрати чужі люди. Й хоч, наскільки я знаю, зараз багато хороших родин хочуть взяти дітей під опіку, все ж я розуміла, що йому зі мною буде краще. Адже я вже багато років із родичем його спілкуюсь, і його добре знаю.

З Іваном ми про це спочатку не говорили, адже коли його мама померла, я дала йому цей момент пережити. Я завжди була поруч, підтримувала та підбадьорювала його. Впродовж дня він відволікався на уроки, на футбол, на друзів. Тож з часом прийняв це.

А потім, коли настав час обговорити це питання, я сказала, що Ваня може потрапити в інтернат (його мати та дядько також зростали в інтернаті), або ж у нього є варіант залишитись зі мною, і ми часто телефонуватимемо та бачитимемось із його дядьком. Без його дозволу я не могла розпочати цей процес. Але він без вагань відповів: «Ви що, звісно ж, лише з вами».

Чи не було страху брати під опіку дитину у такому віці?

Чесно кажучи, не було. Адже я вже давно його знала і не думала про те, що щось може піти не так. Ми жили два роки разом, і мені вже було відомо, чого від нього очікувати.

Він навпаки завжди допомагає мені, грається із моїм рідним сином. Я знала, що жодних проблем у нас не буде. Звісно, від підліткового віку не застрахований ніхто, але щоб були якісь масштабні проблеми, такого й близько не було.

Які у Вані стосунки із вашим рідним сином?

Коли ми їхали до Львова, Іван був першою, так би мовити, «жертвою», яку обрав мій син. Він ходив за Ваньою хвостиком по усіх вагонах, куди йшов Іван, туди й він. Тобто вони відразу знайшли цей контакт.

Зараз вони, як і усі хлопці, можуть посперечатись через якісь побутові питання, наприклад хтось іграшку не туди поклав чи ще щось таке. Вони можуть образитись один на одного, а через 10 хвилин вже миряться та обіймаються. У них це проходить дуже лайтово.

Ми завжди намагаємось про усі ці непорозуміння розмовляти. Але я ніколи нікого з них не виділяю незалежно від ситуації. Якщо обоє винні, то обоє.

Розкажіть про життя Івана до того, як він потрапив до вашої родини?

До великої війни Ваня жив з мамою. Його дядько займався туризмом, у нього навіть є розряд відповідний. То Іван ходив у різні туристичні походи, був долучений до поїздок на море. Тобто він дуже багато часу проводив із дядьком, який його навчав, та з мамою.

Помітно, що його мати також багато в нього вклала, адже Ваня вміє все – і картоплю почистити, і прибрати за собою, і попрати. Навчався він завжди добре, ходив на вільну боротьбу, а також дуже любив футбол. Тобто йому завжди давали спосіб самовиразитись.

Зважаючи на ваш досвід, розкажіть, як це – бути мамою дитини із таким складним минулим?

Загалом я педагог уже 16 років, впродовж цього часу я працювала з різними дітьми, тому знаю, як було б краще, і намагаюсь так і робити.

Але зараз я зіткнулась із тим, що Ваня трохи закритий. Він не усім зі мною ділиться. Однак він – підліток, і вони у цьому віці усі такі. Тому я, зі свого боку, не лізу, не хочу примусово витягувати з нього щось. Лише спостерігаю і бачу, що він добре спілкується з однолітками, у нього хороші оцінки в школі, а я за потреби вже йому допомагаю, пояснюю.

Мені з ним легко. Бувають моменти, звісно, коли хтось встав не з тієї ноги, але це завжди легко минає. Якихось масштабних сварок у нас не було. Я в професії вже 16 років, працювала з різними дітьми, тому знаю, як було б краще, і намагаюсь так і робити.

Які у вас із Ванею стосунки?

Він називає мене «тьотя Іра». Це триває ще з того часу, як ми приїхали до Львова. Я йому одразу сказала, що у нього є мама, яка його народила та виховала, і хоч вона померла, я в жодному разі не хочу її замінити. Тож поки мене влаштовує так, як є. Я все розумію, і в нас дуже хороші відносини.

Він часто приходить і обіймає мене, ми часто ходимо разом та щось йому купуємо, він радиться зі мною щодо всього. У нас навіть є така своєрідна сімейна нарада, на якій ми вирішуємо, що маємо робити, що треба купити і таке інше.

З нами ще живе моя мама, вона також нещодавно врешті змогла виїхати з Донеччини. То у неї з Ванею взагалі чудові стосунки. Моя мама також педагог, тому легко знайшла до нього підхід.

 

Про що потрібно памʼятати у першу чергу, беручи під опіку дітей?

Потрібно пам’ятати, що ці діти не будуть одразу жити за вашими правилами та не дякуватимуть вам одразу за те, що ви їх забрали. Адже є враження, що коли дитину забрали з інтернату чи інших місць у сім’ю, вона одразу буде усіх любити, поважати, жити за усіма вказівками та правилами. Так не буде.

Спочатку усім складно, і до того, щоб дитина вас полюбила, почала поважати, треба прийти. А для цього треба не один день і навіть не один місяць. Все прийде тільки через взаєморозуміння, підтримку та допомогу, а також відверті розмови. І в жодному випадку не нав’язуйте себе їм.

Чим відрізняється виховання рідних дітей від виховання дитини із зони бойових дій?

Із своїм рідним сином я більш строга, адже він у мене трохи вередливий. Але я їх не виділяю, вони для мене рівні, вони обоє – моя родина.

Взагалі, я усім кажу, що в мене є дитина, яку я народила, і дитина за покликом серця. Навіть коли своїй мамі сказала, що вони обоє тепер наші, то вона мені відповіла: «Так! Я завжди хотіла двох онуків. І тепер вони у мене є».

Мабуть, у нас все склалось так легко, адже ми вже два роки до того жили разом в центрі. І коли ми переїхали сюди, то я нікому не казала, що Ваня не мій рідний син. Я обох їх люблю, вони обидва мої, і я нікому не кажу, що один з них не мій.

 

Що б ви побажали тим жінкам, які також бажають взяти під опіку дитину-сироту із схожим життєвим шляхом?

В першу чергу – не боятись і хотіти стати другом, який розкаже і підкаже, коли треба буде. В жодному випадку не нав’язувати себе і нічого зі своїх поглядів, адже ми нічого не знаємо про те, що у дитини всередині, який шлях вона пройшла до того, як потрапити у нашу родину.

Але якщо твердо вирішили, то цього треба бажати та врешті бути готовим до всього. Діти до нас приходять тоді, коли всесвіт розуміє, що ми до цього готові. Тому якщо батьки, які хочуть взяти дитину, сумніваються у своєму рішенні – не треба поспішати. Адже треба бути впевненим в тому, що ти готовий до усього і що все буде добре.

Як підготуватись до такого материнства та яким основним правилом треба користуватись?

Я вважаю, що для того, аби підготуватись до такого материнства, не треба читати інформацію з інтернету, адже там чимало недостовірної інформації.

Я раджу обов’язково пройти курси, які проводить Львівський центр соціального захисту. Вони ні до чого не зобов’язують, а лише допомагають розібратись у собі та знайти відповіді на свої питання.

Дехто під час цих курсів розуміє, що хоче не того, або ж відкриває для себе нові можливості. В процесі люди діляться власним досвідом, розказують, як може та має бути, відповідають на усі питання, які людина ставить перед собою. Також там можна знайти багато однодумців, адже туди приходять не випадкові люди.

Я особисто також пройшла ці курси і відповіла на усі свої поставлені питання. Нам розказували усе і навіть більше. Навіть ті, хто був налаштований скептично, вкінці були приємно вражені.

 

User Image
Вікторія Михаць
  • 0
  • 155
Схожі інтерв'ю