В 43 роки я все життя починаю спочатку, – дружина загиблого у Броварах пілота Леся Коваленко | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
16 Лютого, 13:29
logo-black

В 43 роки я все життя починаю спочатку, – дружина загиблого у Броварах пілота Леся Коваленко

Костянтин Коваленко був вправним штурманом, адже все своє життя присвятив цій професії. Та для його дружини Лесі коханий назавжди залишиться в пам’яті як люблячий чоловік та батько, як найцікавіший співрозмовник та найкращий друг, як надійна та любляча опора.

Костянтин трагічно загинув 18 січня в авіакатастрофі у Броварах на Київщині, разом з керівним складом Міністерства внутрішніх справ. В той зловісний ранок, ще не отримавши підтвердженої інформації, жінка відчула, що в тому вертольоті був її чоловік…

 

Як починалась ваша з чоловіком історія?

У 1999 році Костя прийшов служити у військову частину у селі Вапнярка на Вінниччині, де я проживала. Там ми й познайомились, буквально через декілька місяців почали зустрічатись, а ще за рік – одружились.

Те, що він був військовим на наші стосунки не впливало ніяк, адже в цьому середовищі я жила завжди. Мій батько – військовий, мати – військова, я виросла у військовому містечку, у закритій військовій зоні. Тому я звикла до такого стилю життя.

Можливо, саме тому моїм чоловіком став військовий, адже я звикла до такого життя, до постійного графіку. Сніданок, обід, вечеря – за розкладом, сон – за розкладом, підйом – теж за розкладом.

Як це – бути дружиною військового?

В силу того, що я росла в такому середовищі, мені складно щось виокремити та назвати. Мабуть, найскладніше мені давались ці постійні відрядження та довгі наряди чоловіка, коли його днями не було вдома. Я дуже не любила цього.

Особливо складно було, коли народився син і ми переїхали до Калинова [Самбірський р-н на Львівщині]. Адже ми були немісцевими, я залишалась з дитиною сама, і не було кому допомогти в разі необхідності.

Однак з часом я до цього вже настільки звикла, що це стало буденністю. Відрядження так відрядження: зібрала речі, відправила чоловіка і чекаю його дзвінка. Основним для мене був зв’язок з Костею. Щоб чоловік подзвонив чи написав мені, що він на місці і все добре, аби я не хвилювалась. Для мене завжди найголовнішою була його безпека.

Що принесла у ваше життя війна 2014 року?

В момент, коли у 2014 році почалась війна, Кості тут не було. Він приїхав вже на початку 2015, і після цього брав участь в АТО. У чоловіка тоді було чимало вильотів.

Звичайно, я дуже сильно за нього хвилювалась . Насправді Костя багато мені не розповідав про те, де він виконував поставленні йому завдання. Це вже з часом, бувало й через рік, чоловік признавався, куди і на які завдання він тоді літав.

Найбільше я хвилювалась, коли вибухали склади у м. Сватове на Луганщині. Досі остаточно невідомо, чи це була диверсія, чи якась інша причина. Костя на той час знаходився в самому епіцентрі всіх цих подій.

Я побачила новини про ці вибухи, і в мене, пам’ятаю, оніміли руки та ноги, я боялась подзвонити, адже не знала, чого чекати. Там все вибухає, все горить, і я розумію, що мій чоловік там – в центрі цього всього. Але тоді, дякувати Богу, все минулось.

Розкажіть про ваше 24 лютого? Де вас застало повномасштабне вторгнення?

Чесно кажучи, ми до останнього не вірили в те, що буде війна. 22 лютого Костя ще поїхав на роботу, він тоді таким «вахтовим» методом працював – приїжджав, виконував певні задачі, і повертався на тиждень-два додому.

І от 22 лютого він саме поїхав на роботу. Вранці 24 лютого  я розбудила його своїм дзвінком і кажу, що війна почалась, на що він відповів мені: «Що ти гониш?». Він настільки в це не вірив, що спокійно собі спав. Тоді побіг дивитись до вікна, в них був приліт.

В нас з сином була паніка, ми не знали, що робити. Ми зібрались і вирішили, що з міста треба виїхати.

Костя в цей час був у Ніжині, який буквально за декілька днів росіяни взяли в кільце, і чоловік місяць просидів в облозі. Місто бомбили, над ними літали ворожі літаки, у них не вистачало їжі, було дуже складно. Спершу Костя добами сидів у бомбосховищі, однак згодом так до того всього звик, що взагалі перестав туди ходити.

Зв’язок у нас був. Періодично росіяни перебивали Інтернет, тож, бувало, зв’язок зникав, однак це було ненадовго. Він міг подзвонити, я могла почути його голос і впевнитись, що з ним все добре.

Загалом перший місяць війни був дуже напружений, я через ці хвилювання скинула 10 кг. Вже потім, коли окупанти відвели війська з під Києва та Чернігова, тоді стало трохи легше.

На якому вертольоті літав ваш чоловік?

Взагалі Костя вчився на штурмана літака. Але відразу після закінчення Харківського інституту він перевчився на штурмана бойового вертольота Мі-24.  Якраз тоді, коли почалась в 2014 році війна, Костя літав на Мі-24, виконуючи бойові завдання.

Згодом, приблизно 3-4 роки тому, чоловік перевчився на льотчика Мі-8. Тоді він більше транспортуванням займався, поранених, вантажі різні перевозив.

Робота льотчика Мі-8 йому дуже подобалась. Тому що штурман у Мі-24 лише, так би мовити, показує, куди летіти, наводить на ціль, однак самим польотом не керує. А от вже перевчившись на льотчика, чоловік міг сідати за штурвал та повністю керувати польотом.

У жовтні 2022 року Костя вийшов на пенсію, і вже за півтора місяці влаштувався льотчиком у ДСНС. Після повномасштабного вторгнення він літав виключно як пілот вертольоту Super Pumа.

Мій чоловік вірив у ці вертольоти, завжди казав, що вони надійні. Але, на жаль, навіть найнадійніша машина може зламатись. Можливо, так сталося і цього разу, адже справжньої причини цієї катастрофи ми не знаємо й досі. Наразі йде слідство і невідомо, коли воно закінчиться.

Чи передчували ви щось погане в той ранок?

В цілому, я хвилювалась за нього завжди, бо сама по собі така бентежна. Однак такого, щоб якісь передчуття погані, не було. Не було до останнього польоту. Саме цей останній політ був, мабуть, одним з перших, коли я сподівалась, що його все ж таки скасують. Не знаю чому, але я дуже не хотіла, щоб він відбувся.

Костя мав летіти ще перед катастрофою, в той день, коли російська ракета прилетіла в багатоповерхівку у Дніпрі. Тоді в мене теж було погане передчуття. Чоловік не розказував, куди він має летіти, однак я побачила новини з Дніпра і зіставила факти. Згодом чоловік повідомив, що політ відмінили, то я заспокоїлась.

17 січня, ввечері, Костя зателефонував востаннє і сказав, що вранці буде зайнятий, бо летить на декілька днів у відрядження. Він попереджав про це, щоб я не телефонувала зайвий раз, адже усі польоти у них йдуть під запис, а тут до нього раптом дружина подзвонить.

Я попросила чоловіка написати або подзвонити мені, коли матиме змогу, щоб я не хвилювалась. Чомусь цього разу я дуже боялась, емоції перед польотом були дуже негативні. Я намагалась їх відігнати від себе, адже я вмію себе накрутити, і від цього потім мені ще гірше. Та, на жаль, переживала я не даремно.

Про катастрофу я дізналась з новин. Прийшла на роботу, відкрила стрічку, і побачила фото з підписом «У Броварах впав невідомий літальний апарат, можливо, безпілотник». Але я побачила на фото червоні рештки гвинтокрила…

Спершу я не зрозуміла, просто пролистала цю новину. А потім мені наче стрельнуло в голову: «Це ж Київська область, це ж Костя мав летіли», і червоні рештки.. Ну і тоді я вже все зрозуміла.. Хоча в ДСНС я цього ще не читала, жодних підтверджень ще не було, однак я була впевнена, що там був він.

Я ще написала йому повідомлення і зателефонувала. Костя був поза зоною..

Звісно, я розумію, що будь-яка машина може зламатись, навіть найнадійніша, але якби були навіть наймізерніші ознаки того, що з вертольотом щось не так, його б просто не випустили в політ. Адже я знаю, як це все відбувається, які ретельні перевірки перед цим проходять. Тому я схильна думати, що хтось допоміг цій катастрофі статись. Хоча це – лише моя особиста думка, і я, як і всі інші, буду чекати до того часу, коли закінчиться слідство.

Як тільки це сталось, президент дав доручення, щоб до 20 лютого були результати, однак в мене великі сумніви щодо цього. Можливо, будуть якісь попередні результати проведеної роботи, однак аж ніяк не остаточні.

Мені поки нічого не кажуть щодо цього всього. Те, що передають знайомі з новин, те й знаю. Сама я про цю катастрофу жодних новин, окрім тієї першої, не читала. Не можу.

Яким був ваш чоловік? Що у ньому ви любили найбільше?

Ми з Костею були дуже домашніми, подуркувати любили. Що не фото, то нікому не покажеш, бо все смішно. Завжди всюди разом, сімейними дуже були. І дуже багато розмов. Ми дуже багато говорили. Коли Костя їздив у відрядження, ми постійно переписувались. Коли їздила на допити, там перевіряли мій телефон і, пам’ятаю, казали: «Ого, яка у вас переписка..».

Цього спілкування мені зараз так не вистачає насправді. Ми все обговорювали. Так було не відразу, він не був таким. Це я його вивела на діалог, пояснила, що все треба обговорювати.

Я стараюсь не плакати, бо знаю, що чоловік не хотів би бачити мене такою. Я виплакала все в перші дні, а зараз – майже не плачу. Бо знаю, що Костя хотів би, щоб я тримала себе в руках і продовжувала жити достойно, щоб він звідти пишався мною. Тому я мушу зробити все, що можу, заради сина та заради нього. Я мушу вставати на ноги, шукати роботу та працювати, тримати себе хоча б трошки в тонусі, наскільки зараз зможу.

Син тепер також мусить дорослішати, хоч він й так вже дорослий, але звичайно він звик до того, що в разі чого є батько, який допоможе.

З сином про тата ми говоримо спокійно. Найчастіше це буває щось на зразок «а тато б тут зробив так» чи «тато зараз сказав би те». Ми стараємось не піднімати тих тем, які викликають сльози, адже Костю все одно вже не повернеш. Якби можна було повернути, то я б плакала цілими добами.

Я все життя була домогосподаркою, чоловік нас повністю забезпечував. Тепер мені треба вставати на ноги, бо далі буде все по-іншому. В 43 роки я все життя починаю спочатку, по новому. В такому віці трохи складно це зробити, але, думаю, я впораюсь, адже іншого варіанту немає.

Важко.. Дуже важко.. Але я все витримаю заради сина та чоловіка.

Вікторія Михаць

  • 0
  • 2676
Схожі інтерв'ю