Військовий капелан Юрій Курило: Молитва – це найсильніша зброя, якою можна перемогти

З початком повномасштабного вторгнення церква не просто посилила свою діяльність, а й стала пліч-о-пліч з бійцями на фронті, де активно захищає Україну від темряви, яка намагається усіма силами нас знищити. Військовий священник о. Юрій Курило, який на передовій з нашими захисниками 24/7, розповів Львівській мануфактурі новин про роль та особливості функціонування церкви в умовах війни. 

Військовий капелан – це священник, який забезпечує духовні потреби військовослужбовців. Якщо простіше, то священник – на парафії, а капелан – в армії. Адже, як не дивно, в армії також ходять в храм, військові сповідаються, причащаються. Тобто всі потреби, які є у кожного християнина, є й у військових. Тому я тут з ними, на передовій, де забезпечую усі їхні духовні потреби. Якщо людині потрібна допомога, значить її потрібно надати. Чи сповідь, чи спільна молитва, будь-яке питання, яке стосується мене. Першочерговості немає, є потреби, які треба вирішувати.

Усвідомлення того, що я хочу бути військовим капеланом, прийшло ще в 2014 році, коли все тільки починалось. Спочатку була волонтерська діяльність, вже згодом капеланська. Воно було невід’ємним одне від одного.

Я очолював волонтерську організацію «Маскувальна сотня», де ми плели маскувальні сітки з прихожанами, з людьми, які хотіли допомагати, волонтерами, навчальними закладами. Ми сплели 100 тисяч квадратних метрів маскувальної сітки.

Це все поєднувалось і вилилось в те, що є зараз. Зараз я з хлопцями на фронті разом кожного дня, кожної хвилини, в тих ж умовах, що й вони.

Звичайно, адже стан кожного військовослужбовця зараз інший. Їм потрібна духовна підтримка, спілкування, тому я перебуваю разом з ними. Я не виїжджаю звідси, не буваю тут декілька днів на місяць, я з ними кожен день.

Це дуже індивідуально. Є поради, є прості спілкування. Підходять також зі звичайними запитаннями. Хтось починає цікавитись молитвою. Буває, людина підходить і каже «Я не вмію молитись, я не знаю жодних молитов». В такому випадку я пояснюю, що молитва – це розмова з Богом. Так, як розмовляєте з батьком, з матір’ю, від щирого серця поспілкуйтесь Богом, уявіть собі Його і поговоріть на тему ваших прохань, подякуйте за допомогу.

Також я пояснюю про молитви та псалми. Хто цікавиться більше, тому даю молитовник. Хтось вчить молитви, хтось просто спілкується з Богом.

Храм – це будівля, а церква – це люди. Тому церква є нероздільною з армією, адже ті солдати, які йшли на передову, і є церквою.

Окрім того, це також і духовне збагачення. Священники приїжджають на фронт, де спілкуються з військовослужбовцями, проводять спільні богослужіння, спільні молитви, просто спілкування.

Також, коли духівники їдуть на фронт, завжди привозять із собою різну гуманітарну допомогу. Я особисто ще жодного разу не бачив священника, який приїхав би до бійців з пустими руками. Зазвичай приїжджають на мікроавтобусах, які завантажені різною гуманітарною допомогою, серед якої зокрема смаколики для військових чи листи від дітей.

Звичайно, це знак того, що захисники воюють не просто так. Відчутна потреба у військовослужбовцях, відчутні їхні дії, відчутно, що вони зараз вкрай потрібні нам. І завдяки цьому відчутне також духовне єднання.

Я думаю, що змінилась, і то суттєво. Адже відчутна допомога різних церков, які допомагають військовослужбовцям, і територіально, і конфесійно. І, звичайно, ця допомога – це, в першу чергу, духовна і моральна підтримка наших захисників.

Це можна було помітити ще в 2014 році, вона вже тоді була відчутна. Та все ж саме з початком повномасштабного вторгнення було яскраво видно, як люди зорганізувались і надавали ту чи іншу допомогу різним військовим підрозділам.

Ми повинні розуміти, що ненависть руйнує в першу чергу нас самих, тому ми маємо не з ненавистю ставитись до ворога, а з розумінням ситуації. Нас прийшли вбити.

Нехай кожен українець перегляне сюжети про Бучу, Ірпінь, Маріуполь і поставить перед собою питання «Чи хоче він, щоб таке ж сталось з його рідними та близькими?». Звісно ж, не хоче ніхто.

Тому ми повинні пояснити собі, що ми не ненавидимо, ми лише себе захищаємо від загарбників, які хочуть нас знищити.

Взагалі війну важко пояснити, адже це – вбивство. Люди прийшли, усвідомлюючи (попри те, що ми чуємо, що вони не знали, куди йдуть), що йдуть вбивати. Часто можна почути, що росіяни відправляють мобілізованих зі словами «Ви йдете захищати свою Батьківщину». Куди вони йдуть її захищати? В іншу країну? Ну це нонсенс.

Насправді війна триває довгий час, і ми далі чуємо від них, що вони не знали, куди йдуть і що там будуть робити. Та вони добре все усвідомлювали і планомірно йшли вбивати і нищити наш народ. Тому ми не можемо просто стояти і мовчати, ми мусимо себе захищати. Захищати від тої діяльності, яку вони проводять. А що вони роблять, ми всі чули і бачили. Люди зазнали смерті, знущань, наруги.

Не ми прийшли до них, вони прийшли до нас. Вони прийшли нас грабувати і вбивати. Тому якщо ми себе не захистимо на такому рівні, вони зроблять те, чого хочуть. Вони просто не залишили нам вибору. І, звісно ж, кожен з нас розуміє, що зараз ми боремось за те, щоб та темна сила, яка наступила на Україну, не пройшла далі і не заподіяла шкоди нашим рідним і близьким.

Звісно. В першу чергу, такі дії відкривають нашим людям очі, і вони розуміють, хто проти нас стоїть. Це нелюди, які чинять антихристиянські дії і в той же час вважають себе християнами. Насправді християнами вони не є.

Є така пісня «Снімітє, рускіє, крєсти». У ній автор каже, аби росіяни познімали з себе хрести, тому що під покровом хреста таке робити просто неможливо. Усі ми розуміємо, що це зовсім не людська поведінка не лише щодо храмів, а відносно в першу чергу людей, адже людина – це храм Господній.

Вони стараються по-різному себе виправдати, зокрема їх виправдовує їхня церква. Та коли священник закликає до вбивства, це означає, що церква псується зсередини. Вона сама себе знищує, сама себе руйнує.

Церква не може пояснити геноцид, адже це – антицерковні дії. Церква сприймає це як загрозу і старається  з молитвою звернутись до Господа, щоб Він допоміг нам від цієї загрози захиститись. Але звичайно захиститись Він лише допомагає, а ми вже повинні прикласти свої зусилля, що ми саме зараз і робимо. Ми захищаємось з Божою допомогою.

Ісус Христос сказав «Лишіть суд Господу». Господь – справедливий суддя, і я думаю, що, звичайно, все це повернеться, і повернеться в стократ. Самосуд тут недоцільний, адже ми не судимо їх, ми займаємось виключно нашим захистом. Ми є на своїй території, ми захищаємо свої домівки, свої сім’ї, своїх дітей.

Звісно вплинуло. Ми бачимо звернення самого Патріарха Кирила, заклики окремих священників і єпископів, які закликають до цих військових дій, які благословляють на ці дії, які закликають вбивати українців, нищити наш народ. І це проглядається як серед священників в росії, так і тих, які на території України. Я не можу точно оцінити їхній вплив, адже в мене немає таких даних, але на мою думку, цей вплив досить значний.

Я спілкуюсь з людьми, які запитують «А як вигнати московську церкву з України?». Питання актуальне, але відповідь на нього насправді дуже проста. Церква, як я вже згадував, – це люди, це ми з вами. Коли ми перестанемо туди ходити, тієї церкви просто не стане.

Не треба агресії, не треба вигнання, не треба жодного насильства. Треба в своїй свідомості зрозуміти, що московська церква – це не ми. І коли людина це зрозуміє, перестане туди ходити, церкви не буде.

Думаю, якби московського патріархату не було, то була б більша згуртованість людей. Підтримка церкви зараз є досить значною, але в разі відсутності МП ця підтримка була б ще значнішою. Тому що зараз військові дії йдуть саме на тій території, де була більшість московського патріархату в Україні.

Хочу зауважити, що вся Україна, звичайно, не може встати і воювати на лінії зіткнення, не можуть взяти всі зброю в руки. Однак всі можуть прийняти участь в цьому протистоянні в першу чергу молитвою.

Лише тоді, коли ми в молитві об’єднаємось всією Україною, коли кожен українець від малого до великого хоча б раз в день звернеться до Господа з проханням допомогти, на мою думку, і буде велика сила і найбільша наша перемога у цій війні. Адже молитва – це найсильніша зброя, якою можна перемогти ту темну силу, яка наступила на Україну.

Найбільшою проблемою є, мабуть, нерозуміння подій, нерозуміння небезпеки. Коли ми її всі зрозуміємо, тільки тоді об’єднаємось. Коли всі пропустимо це через своє серце, свою свідомість, свій розум, лише тоді ми зможемо об’єднатись в єдине ціле, в єдиний могутній кулак, який нанесе той вирішальний удар і розгромить ту темну силу. І так, як я вже наголошував, бажано, щоб ми об’єднались в тому, в чому ми можемо, це – молитва, яка підсилить нашу віру, яка допоможе нам перемогти.

Насправді це – елементарно. Ми ж протистоїмо другій армії світу, протистоїмо без необхідних  засобів протистояння, і попри це ми перемагаємо. Вже у цьому видно, що Господь на нашій стороні, і тим більше на нашій стороні народ.

Ми бачимо ту підтримку від волонтерів, які допомагають, чим можуть, які об’єднались в зусиллях. Навіть кожна маленька дитина, яка малює цей малюнок, дарує надзвичайно велику допомогу. Адже це, в першу чергу, моральна, психологічна підтримка кожного українського бійця. Все це і є тією допомогою.

Однозначно, ми всі віримо у нашу перемогу і знаємо, що все саме нашою перемогою закінчиться. Питання лише в тому, коли і як. Та я думаю, саме тоді, коли ми об’єднаємося, в цьому буде наша перша і велика перемога, після якої буде перемога над загарбниками.

Війна – це біль. А біль допомагає нам зосередитись і почати гуртуватись. Саме згуртованість допоможе нам на даний час йти до перемоги, а потім відбудовувати нашу Україну.

Я б хотів звернутись до українців із проханням об’єднатись. Об’єднатись всім, від малого до великого, від дитини до дорослого. Об’єднатись у спільній молитві, у спільному зверненні до Господа Бога. Об’єднатись в духовній боротьбі від темних сил, які насуваються на нашу Україну. Лише об’єднавшись в молитві, об’єднавшись в вірі, ми обов’язково переможемо.

Розмовляла Вікторія Михаць