Владислав Данко: Сьогодні потрібно робити все можливе для того, аби завтра ворог не був під Львовом

Він був журналістом, а став військовим. Хотів писати, а зараз пишуть про нього. Владислав Данко – 23-річний військовослужбовець 47 окремої механізованої бригади. За півтора року, які хлопець провів в найгарячіших напрямках, він зазнав два поранення та спробував себе на різних позиціях: піхота, артилерія та дрони. Про незламність та силу духу, підготовку до війни, “пошук себе”, ситуацію на фронті та мрії Владислава читайте далі, в інтерв’ю LMN.

Героям Слава! Зараз я знаходжуся на Авдіївському напрямку. Ситуація в нас доволі складна, однак в лютому – березні 2022 року вона була майже ідентичною. Тоді було легше морально, оскільки я тільки прийшов з цивільного життя. Зараз емоційно набагато складніше, відчувається втома, ці 2 роки війни справді дають в знаки. Проте, саме завдяки підтримці рідних та близьких людей ми не здаємося і знаємо, за що воюємо. 

Нічого такого визначального не було, як і не було сумнівів, що я точно піду. Ще в кінці 2021 року ми з другом говорили, що скоро настануть важкі часи, розпочнеться велика війна і я розумів, що треба готуватися. Я вже тоді знав, що вагань йти воювати чи не йти не буде. Коли наступив лютий місяць, я одразу записався в тероборону, тому що тоді в ЗСУ важко було потрапити і так почався мій військовий шлях. 

Все загалом почалося з піхоти, тому що я прийшов до війська не навчений і потрібно було здобути базові знання.  Тим більше, вступивши до лав ТРО, багато вакантних місць там не було, тому я одразу потрапив в стрілецький взвод. Пройшов підготовку, яка була справді хорошою, потім ми були на охороні критичної інфраструктури, а згодом вже перейшли на позиції для охорони певних міст в Донецькій області. Вже восени потрапив безпосередньо на лінію зіткнення, неподалік Кремінної. Зимою я прийняв для себе рішення переводитися у новостворену тоді 47 механізовану бригаду, тому що хотілося більш наполегливо працювати, робити якісь більші кроки для перемоги. В квітні я вже отримав наказ про перевід, де одразу мені запропонували бути артилеристом на БМ-21 «Град». Погодився, тому що мені стало цікаво це вивчити для себе. Тим більше, коли піхотинцю пропонують піти в артилерію, це як звичайному цивільному дати машину бізнес-класу. Тоді я працював на Запорізькому напрямку, де було дуже багато роботи. Восени 2023 року нас перекинули на Авдіївський напрямок, де ми перебуваємо і зараз. Ми не пропустили ворога, показали хороший результат. Тоді поступила ще одна цікава пропозиція, створити польотне відділення і спробувати політати дронами. Ми з хлопцями погодилися і зараз проводимо аеро-розвідку. 

Це два таких дні.

Перший – це коли ворог наступав, дуже сильно обстрілював наші позиції, були поранені,  загиблі і було прийнято рішення трошки відійти і вже на тих більш підготовлених позиціях давати відсіч. Це мав бути крайній раз, коли ми заходили на ці позиції, тому що далі нас мали замінити більш досвідчені люди. Наше відділення тримали ці позиції дві доби. В першу добу нашого медика дуже сильно контузило, він виходив один, тому що не було можливості відправити когось, хто б його супроводжував. Нас дуже сильно обстрілювати і з танків, і різні скиди з дронів, і здавалося, що це напевно вже все, кінець. Я думав, що ми вже не виберемося з тої посадки. Коли ми дочекалися підміни, ми вийшли і мали забрати всю зброю, яка там була, а  це важкі кулемети, різні протитанкові установи, набої. Щоб вийти з позиції потрібно було пройти десь орієнтовно 4 км, а з цією вагою це було дуже і дуже складно. Всю дорогу я “проклинав” всіх, хто ігнорує війну.

Другий момент був ще складніший. Наші хлопці були на захопленні позицій і коли все ж це вдалося зробити, ворог щоденно намагався повернути їх назад. Десь о 12 ночі я спостерігаю, що два кацапи лізуть полем, щоб обійти і зайти з тилу. Спочатку вони залягли і лежали в морозі, десь до 2-3 ночі. Тоді до них підлазять ще 2 окупанти, і вони в 4-х намагаються пролізти нам в тил. Тоді було прийнято рішення стріляти по них, а мій побратим почав давати удар по тих, хто був спереду, тому що наступали вони з обох сторін одночасно. Тоді було два варіанти: або вони заходять в тил і нам кінець, або ми їх зупинимо і залишимося живі. Десь до 4 ранку відбувався бій і тоді деякі з них відійшли самі, а деяких знешкодили. Зранку нас вже замінили і дали підмогу. 

Це такі дуже особисті речі. Наприклад, сімейні стосунки. В мене дуже покращилися стосунки з батьками, тому що за два роки не так багато було можливостей бути з рідними. Я дуже ціную зараз розмови за вечерею і мені дуже цього не вистачає. Це також елементарні буденні речі, до яких ми звикли і не вважаємо це розкішшю, а тут, на фронті, тобі дуже не вистачає ранкової кави біля вікна, тощо. 

Це ухилення від армії. Дорослі мужики продовжують закривати очі на війну, продовжують не бачити її. Деякі люди просто ігнорують те, що в країні війна, тому що для них нічого не змінилося. В кожного є обов’язок, і всі чоловіки 24 лютого мали з’явитися у військкомат і держава тоді мала прийняти рішення: потрібен вже до війська чи ні. Найбільша проблема в армії зараз – це потреба особового складу, а такого не мало б бути. Ніхто не каже їхати за кордон і там воювати, мова йде про твою країну, твій народ, твою сім’ю, твоїх дітей… Мене дратує, коли в будь-якому місті люди показують, що для них війни немає, тому що війна є для всіх! Не варто забувати, що ще в лютому-березні ворог був під Києвом, а не лише десь там під Бахмутом, чи на Луганщині. Сьогодні потрібно робити все можливе для того, аби завтра ворог не був під Львовом. 

Про відпочинок. Точно після завершення я поїду і десь відпочину. Дуже хочеться побути якнайдовше з близькими, відновитися, як морально, так і фізично, пропрацювати з психологом деякі моменти і вивчити англійську. Я її справді дуже погано знаю. Якщо випаде можливість дожити до перемоги, то зайнятися я  точно знайду чим.