Юстин Бойко: «Готуйте вечерю скромнішу, можна і без традиційних страв. Але щоб разом, усією сім’єю» | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
05 Січня, 15:23
logo-black

Юстин Бойко: «Готуйте вечерю скромнішу, можна і без традиційних страв. Але щоб разом, усією сім’єю»

Вікторія Цимбаліста

У переддень Різдва ієромонах Храму Святого Архистратига Михаїла УГКЦ отець Юстин Бойко розповів LMN, з чим варто вступати у Новий рік, коли святкувати Різдво Христове та в чому найбільші небезпеки українського суспільства.

Цього року Різдво Христове, як ніколи, має досить дискусійний характер. Одні його вже відсвяткували, решта ще чекають.

Справді, дискусія навколо дати святкування Христового Різдва набрала особливої гостроти цього року. Очевидно, це пов’язано з вже понад 5-літньою історією війни українського народу з Росією. Ця війна показала, що вона має різне обличчя. Це не тільки протистояння на фронті, а й в культурі, мистецтві, інформації. Експерти правильно називають цю війну гібридною. Слушно зауважують, аби виграти її, однієї зброї не вистачить. Слід відірватися від того радянського минулого, яке нас до сих пір переслідує. І найбільше, коли мова йде про духовну складову.

Зброєю Радянського Союзу, а потім і Російської Федерації стала ідеологія. У тій боротьбі кульмінаційну роль відігравала церква. В радянський період вона мала за мету заспокоювати людей. А Росія, за часів Путіна, зробила з церкви фактично окремий відділ, який займається пропагандою імперської країни. Особисто знаю немало священників в Росії, які відходять взагалі від тої церкви, кажучи, що зараз у ній зовсім не залишилося місця для Ісуса Христа.

Тому я прихильник того, аби звикнути святкувати свята зі світом. Але цю справу аж ніяк не можна політизувати. Основою зміни календаря має стати бажання утвердити нашу духовну ідентичність. А не бажання – не мати нічого спільного з Москвою. Хтось із священників експертів нещодавно слушно зауважив: «Якщо завтра у нас буде конфлікт з Польщею чи Угорщиною, то, що, ми знову все повертатимемо назад?».

А яка правильна дата Різдва для УГКЦ? Як вітатися вірянам з 25 грудня до 7 січня?

Літургійні книги, які вживає українська греко-католицька церква, подають Різдво від 25 грудня. Єдине, що воно слідує цивільному календарю юліанському, а не григоріанському.

Очевидно, що більшість все-таки буде святкувати Народження Христа 7 січня, але хочу сказати, що цього року, за моїми спостереженнями, не мало людей вже відзначило його 25 грудня.

Коли мова йде про вітання людей між собою, то думаю, ще певний період тут буде хаос. Адже навряд чи хтось офіційно із ієрархів скаже тверде слово: від завтра переходимо на юліанський календар. Тут повинна буди цілковита однозгідність. Думаю, будуть локальні намагання змінити календар, як це видно вже в Православній церкві України і в римо-католиків. З часом ми побачимо плюси і мінуси цієї справи, і аж тоді можемо очікувати на якусь спільну позицію всіх церков України.

Найголовніше тут зважати, аби календарне питання не порізнило наш народ ще більше.

Особисто радив би найперше окреслити кожному самому для себе власну позицію, хто, коли і чому святкує. Перед війною 25 грудня називали польським Різдвом. Наші люди вітали поляків «Христос Рождається», поляки вітали нас 7 січня. Варто і зараз зберегти повагу до обох дат.

А інші свята, за умови переходу на юліанський календар, також будуть переноситися?

В тому то й питання, і його піднімав наш глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Коли вже робити календарну реформу, то слід робити її цілковито, бо тоді посунуться і інші свята. І це не лише торкається Різдва. Наприклад, 14 жовтня, коли ми святкуємо Покрову Пресвятої Богородиці, маємо навіть державне свято, ми всі звикли до цієї дати, і уявіть собі, ми її посунемо. На це треба час. Але однозначно для того, щоб відбулися зміни, хтось мусить їх почати.

Входимо у 6-й рік війни. Чи не зауважили, що з кожним роком людей все менше болить це питання?

Думаю, що це факт. Не треба далеко йти, достатньо вийти на центральні площі міст і сіл і можна побачити, що про війну не то, що забувають, – не хочуть її бачити. Очевидно, людина звикає, звикає до всього і до війни в тому числі.

Часто буваю в Ізраїлі на Святій землі. Там від 1947 року введений військовий стан, який постійно продовжується, і люди вже просто до цього звикли. Нам слід приготуватись до того, що війна України з Росією триватиме, доки існуватиме Росія. Це ж не проблема одного Путіна, це проблема всього російського соціуму. Який бачить свою ідентичність лише тоді, коли когось вбиває, вигублює. Це показує вся історія російської держави як імперії. Мав не одну таку зустріч навіть з представниками російської інтелігенції, для них російський імперіалізм – немов справа Божа.

Радив би знайти своє місце у цій війні. Хто може молитися, нехай молиться, хто може допомагати, хай допомагає. Можливо, хтось має можливість створювати заклади для реабілітації. Але дуже важливо знайти свою нішу і не бути байдужим.

Чи змінюються люди, які переїхали з окупованих територій сюди до нас?

Безсумнівно. Знаю багато людей з Донецька і Луганська, які принципово перейшли на українську мову. Вони активно роблять свій вклад, щоб у цій довготривалій війні ми не тільки дійшли до миру, але й перемогли.

Але є і ті, які виховані в радянському стилі. У російській культурі існує таке негласне поняття: де є російська мова, там є російський народ і російські землі. Тому вони, відповідно, йдуть за таким принципом. Їм дуже важко і  інкультуритися.

Більшість росіян, коли приїжджають кудись, вимагають для себе інакших умов. Вони мають відчуття вищості у світі. Це заклалося століттями. Він може жити в трущобі, але вважає себе вищим над іншою людиною. І це ментальність, так просто цього відчуття не викоріниш. Я думаю, що коли Російська Імперія розпадеться, це буде і крах російської свідомості.

Дочекаємо до цього?

Думаю, що так. Зрештою, про це говорять і самі монахи Російської православної церкви. Найбільшою ознакою для мене, як для священника, є те, що там на троні їхньої церкви сіло беззаконня. І це ознака мерзоти запустіння. Вона неодмінно розвалиться, і її розвалять не люди, а Господь Бог.

Росія буде існувати очевидно, але в межах давнього московського царства московітів. Про це говорив ще їхній святий Геннадій Бранчанінов, передбачав прихід диявола на цю землю: «Наш народ повинен зродити диявола». Це його дослівні слова.

А церква дозволяє ненавидіти Путіна?

Путін – людина, хоч ми і не знаємо практично нічого про його дитинство, його батьків, але він має тіло і має душу. Тому він є людиною, хоча заблукалою. Я не сумніваюся, що для отримання влади російський імпералізм використовував різні практики – і церковні, і шаманські, і інших релігій. Зрештою, це не лише прикмета російської влади, але й всіх інших: використовувати всі можливі методи впливу, аби притриматись при владі.

Наше завдання не ненавидіти Путіна, бо ненависть зруйнує тільки нас, а усвідомити, що Путін і імперська Росія є ворогом. Найбільшою дилемою і програшем українського народу за 2019 рік є те, що ми чітко втратили образ ворога. Всюди бачимо його: в українській владі, на місцях, в центральній владі, в ближньому, в сусідові. А вже образ головного ворога, який несе загрозу нашому життю та життю народу, відійшов на задній план. Якщо диявола прийняти за приятеля, то навіщо провадити духовну боротьбу?

Але в українському народі є віддавна таке явище. Пригадуємо гумореску Степана Руданського. Де він пише про бабцю, яка прийшла до церкви і ставила дві свічки – одну Архангелу Гавриїлу, а другу чорту. Коли її питали, нащо так робить, вона відповіла: «Ніхто не знає, де по смерті будем вікувати, треба, добрі люди, всюди своїх приятелів мати». Так от всюди мати своїх приятелів – це і є найбільша небезпека. Втрачається чіткість образу ворога і приятеля.

 

Як примирити українське суспільство, яке понад пів року воює між собою у плані визначення лідера держави?

Роз’єднаність українського народу – одвічна проблема. Про неї писали не лише історики, але й літератори. Є певні речі, які повинні нас об’єднувати  – це мова, культура, духовність і земля. Коли хтось посягає на ці речі, то він, відповідно, провокує поділ.

На превеликий жаль, українці не мають єдності позицій щодо головних стратегічних цінностей, на яких будується народ. Про це свого часу згадував Митрополит Шептицький у своїй «Як будувати рідну хату» . Він говорив про те, що здатність народу самоорганізовуватись належить до основоположних ознак того, що цей народ є народом. А зараз українцям хочуть нав’язати думку про важливість такого явища, як москофільство. Тепер деякі політики називають це «гіпертолерантність». Це страшна хвороба, бо таким чином можна піти навіть на толерування зла.

Центральна влада зводить нарід на манівці і, як на мене, це є дуже небезпечний прецедент. Така дорога є шляхом до внутрішньої колотнечі. Це те, чого хоче Росія.

Давайте відійдемо від політики, ми вступили у Новий рік. До речі, завжди цікавило, у ніч на 1 січня немає посту?

Згідно постанов синоду Єпископів УГКЦ, в Новий рік, коли мова йде про м’ясні та молочні страви, піст знятий. Адже піст не може бути причиною, щоб людина робила якийсь гріх. Єпископи свого часу побачили, що через ту календарну проблему нарід і так святкує, тому й зняли на цей день обмеження в їжі.

На превеликий жаль, піст останнім часом набув якогось такого модного характеру. До прикладу, багато хто його чекає, аби привести своє тіло у форму і гарно виглядати. Хтось за моду взяв вегетаріанство. У цьому всьому губиться сама істина посту. Адже насправді він не полягає на стримувані від їжі. Якщо ви так вважаєте, то знайте – злі духи також не їдять. Ціллю посту є пізнання Христа. Людина, яка дбає тільки про їсти і пити, – про духовне ніколи думати не буде.

А от від чого я би рекомендував відмовитися у цей час, так це від корпоративів.

Чому?

Бо корпоратив зараз перероджується в якусь окрему релігію. На перший погляд, наче має на цілі поєднати робочий колектив, але не робить цього. Натомість нищить сім’ї. Люди тратять шалені кошти на це. Деякі компанії тратять від пів мільйона і до кількох мільйонів гривень за один вечір. Ці гроші ж можна було потратити на якісь гуманітарні цілі. Допомогти дітям-сиротам, пенсіонерам, військовим.

Різдво Христове зараз також набуває більше земних ознак, ніж Божих. Цей передсвятковий ґвалт, клопоти довкола Вечері зовсім не мають нічого спільного з церквою чи не так?

Свято Різдва повинно показати нам, що Бог є з нами, з кожним із нас. Свята вечеря про, яку ми говоримо, – це вже суто наша українська традиція. Її немає в інших культурах. Ці 12 страв, що символізує 12 апостолів, є елементами нашої культури. Вони вже поступово і, на превеликий жаль, зникають. Насправді Свята Вечеря мала б об’єднувати сім’ї. У сучасному світі знайти час на спілкування з рідними дуже важко. Батьки на роботі, діти самі по собі. Свята вечеря – це гарна нагода просто зібратися і подякувати Богові за все, що маємо. Вона не є обов’язковою, але дуже би хотілося, щоб проіснувала ще якомога довше. Можна цей стіл зробити скромним. Не сваритися і не вилазити зі шкіри, аби встигнути все купити і зварити. Зробіть менше страв, хочете, навіть не традиційні, але приготуйте – заради того, щоб сісти і поговорити з рідними.

Коли я був на душпастерстві в Італії, мені повідомили, що одна наша жінка захворіла, та ще й загубила паспорт. Так сталося, що в сам Святвечір мусів погоджувати ці питання в Римі. Мали багато суєти, а ввечері, коли вже чекали з нею на літак, взяли собі чаю і сіли поговорити. Жінка почала змінюватися на очах. Розповідала про своє життя, роботу. За дві годин очікування на літак просто ожила. Я зрозумів чого, їй бракувало – елементарного спілкування і усвідомлення, що вона комусь потрібна. От і вся причина її хвороби.

Дайте три поради, з чим слід йти в Новий рік.

По перше – треба мати віру, ніколи не сумніватися, що нас провадить Бог. Друге – мати любов. Світ потребує її. Не на словах, не у смайликах, а у вираженні конкретних дій. У вмінні пробачити і собі, і комусь. І третє – треба бути мужнім. Майбутнє любить мужніх людей, а не слабодухих. Бути готовими на виклики – як у власному житті, так і у житті свого народу. Мужність – це вміння вистояти, не повернутися назад і не опустити руки.

 

Фото: photo-lviv.in.ua

  • 0
  • 6292
Схожі інтерв'ю