«У лютому 2014 року ми пройшли у військкомат, надали свої дані. Відтоді чекали. У травні був час призову. Миколу викликали першого, бо був держслужбовцем. Я пішов з ним. У нас є ще брат Петро. Він – військовослужбовець, тому в АТО вже був з лютого. Він уже мав уявлення, що таке війна. Бо ми спочатку не розуміли, – пригадував Іван Маланич. – Коли їхали на Схід, командир сказав: «Це війна. Не всі повернуться додому». Добровольці почали відмовлятися. Ми з братом залишилися. Коли загинуло семеро людей, до нас прийшло усвідомлення. У селі Побєда був обстріл. Перше враження: петарди, а далі пішли смерчі. А ми не знали, що таке смерчі, ураган, град. Було важко, страшно. Але на війні завжди було щось таке, що гріло душу. Наприклад, дитячі малюночки», – розповідали раніше брати Іван та Микола Маланич про те, як потрапили на війну.
