Геннадій Когут: “Що поєднує Новий Завіт і віру наших предків? Частина 2”

Роздуми над працею митрополита Іларіона «Дохристиянські вірування українського народу». Частина 2. Частина 1 – тут.

Наведу ще одну важливу цитату з праці митрополита Іларіона:

«Старі вірування були істотні для людини, охоплювали все її життя, і такими позосталися й далі, і при християнстві, загубивши тільки старих богів, та й то не всіх. Зводити дохристиянські вірування до самого тільки фольклору, календаря, медицини, до самої етнографії, як це в нас часто робили й роблять, ніяк не можна, бо реальні факти говорять про зовсім інше: дохристиянські вірування були й позосталися, як істотні вірування…

Аналіз сучасних простонародних вірувань показує, що багато з того, що було вдавнину, позосталося й тепер, при християнстві, тільки підчищене ним. Ці давні вірування були для людини її філософською системою, і давали їй можливість розуміти довкільний світ, бо ці вірування відповідали на всі запити його духа.

На саму істоту поганства вже вдавнину було два головних погляди. За одним поглядом божки – це біси, і це диявол нахиляє людей до поганства. А коли божки – то біси, то невільно навіть імен їх згадувати, бо так навчало Святе Письмо: “Не згадуйте ймення їхніх богів” (Іс. Нав. 23. 7), “Я їхніх імен не носитиму в устах своїх” (Пс. 15. 4). Ось через це наші книжники спочатку вперто замовчували імена наших дохристиянських божків, і взагалі нічого докладніше про них не писали. “Слова” (проповіді) не раз твердять, що про поганство “срам” і говорити. Академік А. Шахматов твердить, що в нашому найдавнішому Літопису спочатку не було імен давніх божків, – їх названо пізніше, коли з ними розпочалася вже сильніша боротьба.

Другий погляд на поганство зовсім інший. Божки – це тільки ідоли, це ніщо (пор. 1 Кор. 10. 19), а саме поганство люди виявляють у тому, що вірять у природу, в саму твар (твориво), а не в Творця, і служать цій тварі (пор. Рим. 1. 21–32). І так навчали й Отці Церкви. Правда, обидва ці головні погляди на поганство взяті з Святого Письма. При цьому другому погляді можна вже було називати божків по іменах.

А що робити з ідолами та взагалі з поганством, наші давні книжники добре знали, бо Книга Повторення /21/ Закону виразно навчала про це: “Жертівники їхні порозбивайте, а їхні стовпи поламайте, святі дерева їхні постинайте, а бовванів їхніх попаліте в вогні” (7. 5, 12. 2–3). Так, власне, й робили в нас зараз по прийнятті християнства.

У “Слові о полку Ігореві” 1187-го року проведений ще один погляд на наших давніх божків: це не біси, не ідоли, але наші предки, люди – їхні онуки: “Погибашеть жизнь Дажьбожа внука”, “Встала Обида в силах Дажьбожа внука”, “Бояне, Велесов внуче”. Це для нас дуже важливе: давні боги не біси, і злилися вже з нами, як наші предки. Взагалі, в “Слові” ані єдиним слівцем не ображено наших стародавніх вірувань, хоч автор його був християнин.»

Іван Франко у статті «Тополя Тараса Шевченка» зазначає:

«Але особливо любов мужа й жінки, парубка й дівчини має велику чародійську силу, а сльози такої любові пропалюють камінь, висушують воду, переломлюють пута смерті і засуви гробниці. Християнство надало давнім віруванням темну, зловіщу закраску, приписуючи чари силі злого духа і наполягаючи на тім, що з діл злого духа тільки зло і погибель може вийти. Під впливом християнства давня віра в солідарність і симпатію між мертвими і живими перемінилася в віру в упирів, котрі по смерті шкодять людям і силуються погубити їх тіло і душу…»

Давні християнські общини існували на Русі задовго до того, як було введено офіційне християнство. Вони не зустрічали ніякого супротиву з боку корінного населення, бо проповідували Христове вчення любові і були абсолютною протилежністю іудохристиянству і по своєму духу тотожні народним віруванням.

Князь Володимир, охрестивши Русь, практично віддав свій народ на розтерзання візантійському священству. У 966 році він підписує спеціальний «Устав», у якому надає право митрополитам – чужинцям (грекам) судити русичів – українців за різні провини, до яких належали саме рідні народні звичаї та обряди:

«Якщо довгий час не хрестять же дітей своїх… Хто нехтує великий піст… не поститься у велику суботу та лає інші пости, не ставить на церкві хреста, і хто будує церкви без благословення священника, за порушення закону, єретицтво, віщунство, потвори, чародійство, кобєніє (ворожіння за пташиним льотом)», зілейництво… Якщо моляться творінням: Сонцю, Місяцю, Зорям, Хмарам, Вітрам, Криницям, Рікам, Дібровам, Горам, Камінням… Або, якщо хтось під овином (стодолою) молиться, або ворожить під гаєм, або біля води… то всі суди від Бога дані споконвіку священним церквам.»

За цим «Уставом» за всі перечислені гріхи дозволялося засуджувати і до тілесних покарань (тортури), і навіть до смерті. Це була абсолютна влада над народом нечистих на руку нехристів і вони в повній мірі скористалися цією владою, знищуючи всіх і все, хто міг завадити впровадженню «релігії любові».

Крім того, зібрана з народу данина на церкву відправлялася у Візантію. Так «святий і рівноапостольний» Володимир розрахувався за підтримку своєї влади, за що і був згодом канонізований.

Людині, яка жила в повній гармонії з природою, рідні Боги та міфічні істоти були природними й рідними. Іудохристиянські проповідники у всіх слов’янських країнах знищили безліч язичницьких творів, які писали волхви для потреб богослужіння та практичного життя свого народу.

Така агресія викликала супротив. Не маючи можливості фізично захистити свою віру, наші предки намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись у глухих місцях та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. Писемні джерела язичницької релігії були знищені агресором світового іудохристиянства. Хто знає, як би виглядала наша рідна міфологія, коли б вона мала писемні пам’ятки, як, наприклад, у греків, адже наші вірування ні давністю, ні глибиною не поступаються грецьким.

Християнство запозичило у наших предків не тільки певні свята і обряди, але й ідею Триєдиного Бога. Адже у Старому Завіті визнається тільки один Бог Єгова – жорстокий і кровожерливий родовий бог юдеїв, про якого Христос каже, що він є диявол. Єгова є богом тільки для «вибраного народу», про це він сам заявляє у Старому Завіті десятки, а то й сотні разів. Всі інші народи повинні підкоритися юдеям і служити їм, або мають бути знищені. Аж ніяк цей кривавий бог не може бути Богом Отцем для Ісуса і для нас.

У слов’ян ідея триєдиного бога втілювалася у образі бога Триглава, або Трояна. Він символізував триєдність Богів: Сварога – Бога Отця, Перуна –Бога Сина і Святовита – Бога Святого Духа. Християнство запозичило культ святої трійці саме з язичництва. Про нього сперечалися єпископи ще на Нікейському соборі в 325 р. – назвавши це світоглядне уявлення про троїстість Бога «язичницьким», вони все ж не змогли позбутися його, творячи християнські догмати. Відомий український вчений, професор Володимир Шаян писав:

«Поняття Трійці не є первісно християнським в історії порівняльного віровознавства. Стрічаємо вірування в інших індоєвропейських, або, простіше, арійських віруваннях, і то в текстах, які є безсумнівно далеко старші від появи цього вірування як догми християнізму.»

В прадавніх українських віруваннях чітко прослідковується віра в єдність трьох світів – Прави, Яви і Нави. Права – це світ богів, Ява – земний світ і Нава – світ померлих предків.

Вчення про Праву є основою релігійного світогляду українського язичництва, на що звертають особливу увагу волхви, віщуни — автори культової пам’ятки українців Велесової Книги:

«Права , а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює живоття наше, і та, як одійде, смерть єсть. Ява тече і твориться в Праві, Нава бо є після них. До тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві єсть Яв» (д. 1).

Первісно слово «православ’я» означало «славлення Богів», тобто язичницьку богослужбу. Прав (Права) — закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення — язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називалися славами.

Отже, українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним. Лише з Х століття ним стали позначати східнослов’янську галузь ортодоксального християнства. Християнська церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити людей до нової релігії. Аналогічно надавалися близькозвучні назви храмам ( напр., церква святого Власія на місці капища Велеса, або святого Вита на місці зруйнованого храму Святовита)..

Російська церква зробила з українським терміном «православіє» те ж, що зробила Росія із українською назвою Русь.

Хоча, заради справедливості, варто відзначити, що термін «православні християни» в найбільшій мірі відповідає сучасній християнській вірі нашого народу.

Віра в божественне народження народу грунтувалася на легендах про кровну спорідненість русичів-українців з Богом, про яку згадує «Слово о полку Ігоревім»: русичі — «Дажбожі внуки» , віщий Боян — «Велесовий внук»; а також у Велесовій Книзі:

«Славимо Дажбога і буде він наш кровний заступник від Коляди до Коляди» (дощ. 15-А). Боги Прави тут «є нашими Праотцями, бо ж се ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення Богів наших» (дощ. 24-В); «Боги наші суть великі родичі» (дощ. 33).

У книзі відомого народознавця, доктора філософських наук Галини Лозко «Коло Свароже» вімічається:

«Багатий пантеон Богів праукраїнського язичництва свідчить про розвинуте Богорозуміння, яке формувалося протягом кількох тисячоліть. Багатопроявність Божественної істоти знайшла своє відображення в постатях багатьох Богів, які мають розглядатися як многоіменна цілісність чи множественна єдність, а не як абсолютний політеїзм (багатобожжя). Для слов’янина-язичника різні прояви Божої сили мали бути названі словом: грім і блискавка — Перуном, весняне сонце — Ярилом, літнє — Дажбогом, водна стихія — Даною, Мокошею, творенням роду опікуються Род і Рожаниці, родючістю поля — Русалки, Берегині і т.д. Велесова Книга зберегла для нас повідомлення про сорок Богів, імена яких записані у 72 варіантах, а також імена покровителів місяців чи тижнів, які досі вважалися втраченими: дощич, листвич, сінич, житниць, пташич, цвітень та ін. Кожне Божество вшановується згідно календаря Коло Свароже, де Батько Сварог — є небесним зодіаком, а його сини Сварожичі — зодіакальними сузір’ями, яких є тринадцять. Найголовнішими в цьому календарі є свята сонцестояння і рівнодення, а також проміжні між ними (всього вісім): Різдво Божича-Коляди, Колодій, Великдень Дажбожий, Русалії, Купайло, Боги-Спаси, Світовид Осінній та Калита. Часом, як і календарем взагалі, керує Числобог: «І Числобог рахує дні наші, чи бути дню Сварожому, чи бути ночі»— записано на одній з дощечок Велесової Книги.»

Митрополит Іларіон у згаданій статті вказує:

«З бігом віків так постав т. зв. синкретизм, правильніше – двоєвір’я: поєднання дохристиянської віри даного народу з Вірою Новою, Християнством. І це двоєвір’я панує й сьогодні в світі, де сильніше, а де менше, але воно таки панує у всіх народів світу. Панує так, як було і за перших віків Християнства: у духової інтелігенції Християнство більш-менш нормальне, а в “простого” народу – сильне ще й двоєвір’я, чи т. зв. поганство, по старосл. язичество. І це поганство, не дивлячись на двотисячорічну християнізаційну працю Церкви, таки позосталося в світі, хоч не скрізь однаково.»

Таке твердження зрозуміле в устах християнського священнослужителя. Якщо ж зробити детальний аналіз і порівняння православних свят і обрядів наших предків і сучасних християнських, то мимоволі виникає думка про те, що саме православ’я наших предків і є справжнім Старим Завітом того християнства, яке проповідував Христос, його апостоли і перші християнські общини.

Тож у наступних статтях я спробую зробити такий аналіз і порівняння православних і християнських свят по календарних циклах – зима, весна, літо і осінь.

Слава Ісусу Христу!