регіональні новини
Написати нам
13 Липень, 16:26
logo-black

Андріана Мальська: «Маркіян – вроджений дипломат, завжди вміє схилити мене на свій бік»

Юлія Швидко

Тиждень тому у Львівщини з’явився новий керівник. Посаду голови ЛОДА після Олега Синютки посів юрист Маркіян Мальський. Від мешканців області одразу посипалися запитання про політичну кар’єру та мільйонні статки 35-річного обласного очільника. Їх LMN поставила дружині голови ЛОДА Андріані Мальській.

Зустрічаємося з нею на третій день після призначення чоловіка на нову посаду. Розмовляємо у кондитерській «Вероніка» на проспекті Шевченка у центрі Львова. Андріана щойно прийшла з роботи. Вона – викладач, кандидат медичних наук, працює у напрямі дитячої кардіології у Львівському медичному університеті імені Данила Галицького на базі Львівського Охматдиту.

Коли попередник вашого чоловіка Олег Синютка написав заяву на звільнення, почалися розмови, що Маркіян Мальський може зайняти місце голови ЛОДА. Чи ви готувалися до цього?

– Ситуація була дуже раптовою та несподіваною. Можливо, Маркіян і припускав, що колись матиме такий кар’єрний ріст, але не зараз і не в даному випадку.

Ми у цей час були у Відні: я стажувалася, Маркіян – по справах. Спочатку чоловікові зателефонував знайомий, який сказав, що вже є список претендентів на це крісло. Маркіян у тому списку – і його номер телефону подали в Адміністрацію президента. Згодом був дзвінок з Адміністрації, запропонували очолити Львівську ОДА. Маркіян одразу відповів «ні». Тоді почалися дзвінки від друзів: «Хто, як не ти?», «Коли, як не зараз?» Просили добре подумати.

Тоді Маркіян всерйоз задумався: чому б ні? У 2004 році ми разом стажувалися на канадсько-українській парламентській програмі. Жили у Торонто, працювали під час виборів. Кожен з нас був закріплений за певним депутатом. Нам там повторювали: ви тут маєте навчитися, повернутися додому – і все це впроваджувати у своїй країні. У наших головах відклалося: постійно щось треба робити для держави. Можливо, зараз саме той момент, коли варто взяти все в свої руки. Звісно, це буде складно. Але нам ніколи не було легко.

Зійшлися на тому, що коли тобі відчиняють двері, то треба в них входити. Маркіянові ще раз зателефонували з Адміністрації президента – і він погодився.

Чому ця пропозиція для вас була не на часі?

– Львівщина не підтримала Володимира Зеленського. Розуміємо тактику Адміністрації: Львівщина непокірна, тому треба було поставити людину, проти якої область би не бунтувала.

Але не можна не зазначити: приємно, коли тебе обирають на посаду на підставі твого резюме. Так має бути зі всіма серйозними призначеннями.

Чи радився Маркіян з вами?

– Колись я не дала чоловікові поїхати працювати у Київ. Настоювала, аби залишилися у Львові. Виявилося, що тут значно тяжчий ринок праці порівняно зі столичним. Згодом Маркіян влаштувався на свою першу роботу. Там йому платили гарну зарплату, годували обідами і дали службову машину. Коли він вирішив перейти в Arzinger, я казала: «Як ти можеш? Ти залишаєш таку добру роботу». Але там виявилася ще краща зарплата, хоча й не годували та без службової машини. Це була міжнародна компанія зі серйозними підходами та стандартами. У чоловіка пішов стрімкий кар’єрний ріст. Після цього я собі зарубала на носі, що більше не буду радити. Тепер я його в усьому підтримую. Вважаю, що у Маркіяна добре розвинута інтуїція, він – розумна людина. До того всі його рішення були правильними.

64558689_1042642582792155_5605640303689072640_n-2
67137178_458492898280601_8611952295166345216_n

Як сини сприйняли таку зміну у батьковому житті?

– Дуже переживають, як то тато буде працювати. Уже на цих вихідних його не бачили, у робочі дні він приходить з роботи об 11-ій вечора. Нашим хлопцям – 8 та 10 років, то вже мають елементарне уявлення про ситуацію. Питають: «Чого тато на це погодився? Так довго працює і так мало буде заробляти». Ми їм кажемо, що це ненадовго, треба трошки потерпіти.

Не лише у ваших дітей виникає це запитання. Де логіка: заробляти мільйони, а погодитися на копійчану зарплату?

– Маркіян з перших робочих днів працював у приватній структурі, очолював фірму, яка досі є лідером Західного регіону. Вона надає консультаційні юридичні послуги великим інвесторам та серйозним клієнтам. Там досить високі ставки, дуже добрі зарплати та дивіденди. За 12 років Маркіян зумів достатньо заробити. Ми усе вкладали в нерухомість. Тепер маємо прибутки зі здачі в оренду. Також я продовжую працювати. Усі попередники, крім Олега Михайловича, були у кріслі голови ЛОДА рік. Цей час ми маємо за що прожити. Бо важко не погодитися, що зарплата – не те, по що варто було йти на цю посаду. Він пішов за тим, що завжди вчив його тато – аби щось добре зробити для людей.

Які проблеми в області обговорювали з чоловіком?

– Я – лікар, тому для мене болючою темою є медицина. У державі відбувається реформа. Вона ще далеко від ідеалу, але у цьому напрямку треба багато працювати. Зараз йде перехід від системи, коли все безкоштовно, тобто, нема нічого і все в поганому стані, величезні лікарні без медичного забезпечення. Уже на сьогоднішній день люди зрозуміли: багато хвороб можна лікувати вдома. Правильно, що реформування пішло з первинної ланки. Адже в світі 75 відсотків допомоги надається саме цією ланкою. Насправді, хворому не треба одразу лягати в стаціонар, багато проблем вирішується на рівні сімейного лікаря.

До стаціонару реформа ще не дійшла, запрацює зі січня 2020 року. Тоді гроші підуть за пацієнтом. Не буде, як зараз, що держава платить за ліжко, а не за хворого. Бо пацієнти бувають різні: комусь вирізали апендицит, в іншого – важке захворювання, тому кошти потрібні різні.

Також непокоїть вирубка лісів в області. У 1989 році мій тато купив хатину у Сколівському районі. Щороку їздимо туди відпочивати. Щоразу помічаємо, як змінюється ліс. Ще коли я була дитиною, лісники слідкували за порядком – ліс був допильнованим. Тепер ситуація якась неорганізована.

Лякає небезпека на дорогах. На багатьох напрямках покращилося дорожнє покриття. Але у нас все працює навпаки – якщо покращується дорога, погіршується безпека, водії на великих швидкостях порушують правила дорожнього руху. Для мене як для дружини, мами це виглядає страшно.

Та найбільше дратують черги на кордонах – з цим треба щось робити.

66657094_453177065231844_1815818722850373632_n
66518311_356920308299104_4414633700570955776_n-1

Як думаєте, вам важко буде у статусі “першої леді” області?

– Почала читати книжку Мішель Обами «Становлення». Пише, що перша леді – це не робота, а тимчасово незайняте місце, на яке ти сідаєш. Перед тобою сиділа купа жінок, і кожна робила щось своє. В принципі, ти можеш нічого не робити, але я так не зумію. Вже давно займаюся багатьма благочинними проектами для лікарні Охматдит. Думаю, що такий статус лише допоможе поглибити доброчинну діяльність.

Коли вийшла з декрету, мене дуже все вражало – хотілося змінювати.

З першим проектом допомогли друзі з Дік-Арту. Організовували фестивалі писанок, шоколаду, з яких ми отримували кошти. Вхід коштував 25 гривень, гривня з них йшла на благочинну мету. Таким чином ми зібрали понад 50 тисяч гривень. Кошти пішли на облаштування кардіопалати та загального санвузла у відділенні старшого дитинства лікарні. Цих грошей не вистачило, бо було багато роботи, тоді мені Маркіян дуже допоміг. Ми почали шукати спонсорів серед Європейської бізнес-асоціації. Так нам вдалося зібрати необхідну суму.

Наступним моїм проектом була їдальня. Вона – багатофункціональна: там обідали пацієнти, а між тим вчилися як пацієнти, так і студенти. Мене гнітив її радянський стан, оскільки неодноразово проводила свої заняття саме там. В тракті проекту я познайомила із  Мар’яною Савкою із «Видавництва Старого Лева», яка якраз шукала соціальну мету для свого проекту «12 неймовірних жінок». Про цю подію написало інтернет-видання «Твоє Місто». Цю публікацію прочитав директор однієї будівельної фірми. Наступного дня  нам запропонували  зробити повний ремонт приміщення.

Також було створено кабінет для психолога, відремонтовано маніпуляційну, а буквально тиждень тому ми завершили Лор-операційну.

Чи хочете у політику?

– Я є щасливою від того, що роблю, і буду продовжувати у тому напрямку. Я б радше почала працювати над докторською дисертацією.

Яку маєте мрію?

– Матеріальних мрій у мене вже немає. Хочу, аби все було добре у нашій родині, аби діти жили у європейській державі, про яку ми мріяли у дитинстві. Також працюю над створенням фонду стипендій для талановитих студентів-медиків із UMSA – української медичної студентської організації, які їдуть на стажування за кордон. Я сама неодноразово стажувалась за кордоном, і вважаю, що тільки так можна навчити сучасну молодь думати інакше.

66609766_2423729474578629_3529150811529543680_n
64760080_2375187649423777_8979153698118696960_n

У підлітковому віці уявляли собі таку сім’ю, яку маєте зараз?

– Мій чоловік вчився в 4-тій школі, а я – в 53-ій. Його в 7-му класі перевели у Львівську приватну гімназію, а мене в 10-тому. Маркіян до мене досить довго залицявся, а з 11-го класу ми вже остаточно почали зустрічатися.

Весілля нам організували батьки. Це був 2006 рік, ми були на магістерських програмах у Швеції, тому Маркіянова мама заносила за нас заяву. Наша участь полягала, аби вибрати мені сукню, Маркіянові – костюм і погуляти на власному весіллі. Розписалися у Палаці Потоцьких, а забава була у Будинку вчених. Це для нас рідні місця.

Чоловік був на перших та других пологах. Вважаю, що сімейні пологи – це дуже класне нововведення, яке змушує чоловіка розуміти, як насправді жінці важко і складно.

В першу чергу, ми – найкращі друзі. Маркіян – вроджений дипломат, завжди вміє схилити мене на свій бік. Він – простий, легкий, у нас повна сумісність.

Дітей виховуємо власним прикладом. Вони бачать, як ми живемо, що робимо – наслідують. З хлопцями у нас дружні стосунки, але інколи, де треба, буваємо строгими. Між ними різниця у віці – півтора року. Не знають життя один без другого, дуже товаришують.

Ви походите з львівського інтелігентного роду. Яких дотримуєтеся родинних традицій? Які відносини у вашій родині?

– Мені пощастило: мій дід по татовій лінії – Григорій Смольський – був художником зі школи Новаківського, на його честь названа вулиця у Львові, на якій я і виросла. Бабуся – учениця композитора Василя Барвінського. Мамин батько – Юрій Мушак – був перекладачем, літературознавцем, на його честь теж названа вулиця – кінцева трамваю «четвірки». Отак я зростала в оточенні художників, композиторів та літераторів, які закладали мені українські звичаї та традиції.

Усі свята мають проходити у родинному колі – для нас це важливо.

Мені дуже пощастило зі свекрухою. Часом здається, що вона мене більше любить, ніж сина. Розповідала, що мене ще пам’ятає з музичної школи біля Винниківського базару. Я займалася у класі з вчителькою, а Маркіян із мамою проходив через це приміщення у наступне. Я сиділа з набундюченим виглядом, бо ненавиділа музику. Але моя бабця дуже хотіла, аби я грала. Пів пенсії віддавала, щоб я вчилася.

Коли ми почали зустрічатися, Маркіян приходив до нас додому і грав на фортепіано – моя бабця Сяня мліла. Мріяла дожити до нашого весілля, але Бог не дав.

 

Фото: зі сімейного архіву Мальських

  • 0
  • 8843
Схожі інтерв'ю