Мати полоненого моряка Ольга Оприско: «В України є один ворог – Путін, то його й треба звинувачувати” (ВІДЕО) | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
10 Квітня, 17:09
logo-black

Мати полоненого моряка Ольга Оприско: «В України є один ворог – Путін, то його й треба звинувачувати” (ВІДЕО)

Юлія Швидко

«Привіт, мої дорогі мама, Оля, Андрійко. Найперше хочу заспокоїти вас – я живий, здоровий. Тут тепло, є телевізор та холодильник. Годують нормально, а ще волонтери передали кілька передач. То у мене є апельсини, лимони, яблука, банани, ковбаса, сир, всілякі смаколики – майже, як вдома. Відношення до нас зі самого початку добре. Як не дивно, навіть з повагою. Я тут багато читаю. У бібліотеці дуже хороший вибір. Є навіть рідкісні книжки, а найголовніше – широкий вибір книжок про море. Крім того, кожен день займаюся спортом – не даю собі розслабитися. Ну і відсипаюсь. Тут є магазин, то все, що мені потрібно, докуповую. Гроші мені на рахунок перекинули. Людина у житті все має попробувати, а тут – така нагода. Знаючи мене та мою любов до екстремальних ситуацій, думаю, що ви мене зрозумієте», – читає листа від сина з полону Ольга Оприско зі села Надітичі Миколаївського району.

136 днів її син, 47-річний Андрій Оприско, перебуває у російському полоні. Його разом з 23-ма іншими українськими моряками після збройного нападу в Керченській протоці 25 листопада захопили російські прикордонники. Востаннє мама Андрія отримали від нього два листи у кінці лютого.

Розмовляємо з Ольгою Василівною у неї вдома. Жінка живе сама. Онуки – Оля і Андрій – мешкають з мамою в Києві.

У кімнаті під вікном стоїть старовинна прядка. Її Андрій Оприско знайшов на горищі. Реставрував, полакував і поставив на видному місці. Він дуже любить старовинні речі, зазначає мати.

 

А як ви контактуєте зі сином? Чула, що наче відмовилися писати йому листи.  

 

– Тепер я листи пишу. Відмовлялася, коли на початку казали, що писати треба тільки російською мовою. Хоча я – вчителька російської мови, мені було би неважко, але не хочу. Хлопці у такому тяжкому положенні відмовлялися розмовляти російською, і я не буду. Коли син написав листа українською – я йому відповіла. Пишу, то знімаю на телефон. Передаю внучці, а вона – адвокатові. Кілька разів передавали через консула. Але від сина вже давненько нічого не отримувала. Пояснюють, що в’язничні цензори дуже завантажені, швидко не встигають все перевірити, тому так листи затримуються.

 

Памятаєте день, коли сина взяли у полон?

 

У той день пішла до сусідки, вона має інтернет. Каже: «Ольга Василівна, щось на флоті у наших недобре. Повідомили, що взяли у полон». – «Називали, які кораблі?» – «Називали». Перелічила, я Андрієвого не впізнала. Наступного дня уже назвали прізвища. Важко передати, які то були почуття. Страх був за всіх – там ж хлопці по 19 20, 23 роки. Повідомили, де вони знаходяться. Казали, що доступу нема. Лише серед місцевих татарів знаходилися волонтери, які їм приносили їжу. Видали тюремний одяг, морську форму забрали.

Передчуття та переживання за сина були постійно, бо то є море. Там не йдуть такі, хто його не любить. До полону Андрій часто дзвонив. Не повідомляв якісь військові таємниці, а говорив про красу моря, описував кольори, відтінки. Якби ці враження записав – вийшла би чудова книжка.

 

Звідки така любов до моря? На Львівщині, де Андрій ріс, його ж нема?

 

– Коли Андрій був дитиною, з чоловіком щороку возили його на море. Чоловік теж був вчителем. Мав декілька уроків української мови, але як офіцер запасу в основному вів військову підготовку. На море їздили по путівці. А як її не мали, то зупинялися у моєї подружки в Одесі. Її чоловік Володя був моряком закордонного плавання, працював на науковому судні. У море ходив на півроку. Подруга мого Андрія завжди агітувала. Просила її: «Валя, не агітуй. Я маю його одного. Піде на півроку у море. І що з того: є дитина і нема дитини». Поки ми сперечалися, я бачила, що від цієї ідеї Андрій в захопленні. Плавати навчився у 4 роки.

Після 10 класу хотів вступати у морехідне училище. Я відмовила, то він знайшов інший вихід. Валя підказала: «Андрійко, не пускає мама на море? У Рівному є інститут водного господарства. Випускники працюють у нас, в Одеському науково-дослідному інституті. Можливо, й ти потрапиш до нас. А тут вибереш собі море». Він послухався.

 

Але ж в Одесу він не переїжджав.

 

– Ще в інституті оженився, дитина народилася. Їм з невісткою надали однокімнатний гуртожиток. Невістка хотіла закінчити навчання зі своєю групою, то не брала академіки. З березня до нового року дитина була з ними. Важко. Син вирішив, що піде на вечірнє відділення, дружина залишиться на денному. Але уже на Різдвяні свята дитину привезли мені.

Після закінчення інституту Андрій влаштувався начальником бази відпочинку для залізничників у Тухлі на Сколівщині. Під час канікул там відпочивали діти залізничників. Роботу пильнував. Не ліг спати, поки не перевірив, чи всі діти на місці. І весь час думав про море.

 

Що казав, коли у нас відібрали Крим?

 

– На початку лютого 2014 року помер Андріїв батько, у березні – бабця. Під час Революції Гідності рвався до Києва, але не міг поїхати – тільки один похорон пережили, тут бабця у важкому стані. У 2015 році тяжко переживали ці втрати. А у 2016 році Андрій дізнався, що можна служити по контракту.

Коли забрали Крим, впевнений був, що то тимчасово. Завжди казав: «Мама, флот новими катерами поповнився. Крим ми відберемо. Дивися, скільки зараз є багато молодих фахівців».

Перше його місце служби було на кораблі «Шостка». Казав, що звикає, все добре. Літом поступили нові катери – їх називали «порошенківськими». Ходив дивитися. Захоплювався: «Вони повністю автоматизовані. Хотів би на такий катер попасти». Добився, що його перевели зі «Шостки» на катер «Вишгород». Там служив, поки їх не забрали.

 

Наступного дня в України оголосили «воєнний стан». Зявлялися думки, що це все підлаштувала діюча влада.

 

– Не один раз чула, що Порошенка у цьому звинувачують. Але я в це не вірю. В України є один ворог – Путін, то його й треба звинувачувати. Він усе робить для того, аби довести свою правоту.

 

Як думаєте, кому вдасться визволити хлопців з полону?

 

Хіба що спільними зусиллями зі світовою громадськістю та світовими лідерами. Із нашими представниками навіть говорити не хочуть. Може, хіба інша влада буде… Але мені здається, що Путін так легко не відступить.

 

Ви залишилися сама. Чи вам хтось допомагає?

 

– Місцева влада підтримує. Наступного дня після захоплення приїхав голова районної адміністрації – це мій учень. Я ще не знала, а вони вже отримали повідомлення. Розпитував, чи знаю, заспокоював. Через день машину дров привезли. А тоді мені опалення зробили.

У відділі соціального захисту дали мені субсидію. Від німецького фермера, який у нас орендує землю, приходили, питали, що треба. Пралку мені нову купили, плитку. Голова села постійно цікавиться, чи щось потрібно. Не залишають мене наодинці з бідою.

На коліна до Ольги Василівни залазить сіамський кіт Жульєн. Жінка гладить його по спині. Це Андріїв улюбленець.

  • 0
  • 1315
Схожі інтерв'ю