Що довше триває війна, то більше військових стають ветеранами. Разом із цим зростає потреба у новій ветеранській політиці, доступній інфраструктурі, працевлаштуванні та психологічній підтримці тих, хто повертається з фронту. Про головні виклики для ветеранів, роботу міста, працевлаштування після війська, суспільні стереотипи та ризики після завершення війни в інтерв’ю для Львівської мануфактури новин розповів заступник міського голови Львова та омбудсмен з питань ветеранів Андрій Жолоб.
Давайте почнемо з того, що мені, мабуть, трохи простіше, бо в мене не було попередників. Мене нема з ким порівнювати. Але водночас і складніше, тому що нема в кого вчитися і нема на кого перекладати відповідальність. Насправді не існує жодного універсального протоколу, як правильно будувати ветеранську політику. Причому не лише в Україні. Навіть коли ми спілкуємося з іноземними партнерами, то бачимо, що в багатьох країнах ветеранська політика з часом перетворилася переважно на соціальний захист: пільги, виплати, вшанування кілька разів на рік.
Ми зараз намагаємося створити щось більше. І найважливіше тут інтегрувати самих ветеранів у процес ухвалення рішень. Тільки ветеран може до кінця зрозуміти ветерана. Так само дружина ветерана краще зрозуміє дружину ветерана. Тому принцип «рівний рівному» для нас є ключовим.
Є три найбільші гріхи. Перший – гіперемпатія. Це коли людина дивиться на ветерана і починає його жаліти: мовляв, бідненький, тобі ногу відірвало. Але він не бідненький. Він виконував свою роботу, захищав країну. Другий гріх – уникання погляду. Коли люди поводяться так, ніби ветеран небезпечний, ніби в нього обов’язково десь у кишені граната чи ніж. Це теж дуже неправильна поведінка. І третій – байдужість. Коли люди кажуть: «Ну і що, що ти ветеран? Я теж тут стою в черзі». Оце, мабуть, найгірше. Мене часто питають, як правильно комунікувати з ветеранами. Я завжди відповідаю дуже просто: не бути хамом і не бути байдужим. Це вже буде хороший початок.
Коли ми говоримо про доступність, то часто думаємо лише про пандуси, ліфти чи пониження бордюрів. Але є ще комунікаційна доступність, і вона подекуди важливіша. Ми зараз працюємо над програмами, які навчають людей правильно комунікувати з ветеранами. Бо проблема не лише в архітектурних бар’єрах. Проблема часто в головах.
Знаєте, суспільство загалом не завжди є добрим. Але коли бачиш людей, які щиро хочуть допомогти, коли бачиш дітей, які відкрито спілкуються з ветеранами, це дуже надихає. Особливо мене тішить молодь. Коли ветерани приходять до шкіл, університетів, спілкуються зі студентами, видно, що нове покоління значно відкрите до таких розмов.
Однозначно так. У нас регулярно відбуваються зустрічі з ветеранами щодо інфраструктури, транспорту, економічних програм. Нещодавно ми мали велику нараду за участю ветеранської спільноти, представників інфраструктури міста та Автодору.
Для мене дуже важливо показати, що жодне рішення не є висіченим у камені. Якщо є обґрунтовані пропозиції, вони можуть бути реалізовані. Ветерани пропонують свої ідеї, ми їх аналізуємо і намагаємося впроваджувати. Головне робити це без зайвих емоцій, тому що керувати містом виключно емоціями це дорога в нікуди.
Якщо чесно, то після звільнення з війська немає бажаючих одразу йти працювати. І це нормально. Кожній людині потрібен час для адаптації. Як казав Сунь-цзи, ніхто насправді не повертається з війни повністю. Частина людини назавжди залишається там. Багато ветеранів хочуть комфортну, високооплачувану роботу з гнучким графіком. Але треба розуміти, що для високих зарплат потрібні відповідні навички.
Ми пропонуємо вакансії від бізнесу, державних структур, приватних компаній. Є справді хороші пропозиції із достойними зарплатами. Але вони потребують кваліфікації.
Часто ми пропонуємо перекваліфікацію. На жаль, не всі ветерани готові одразу йти в професійно-технічні спеціальності. Хоча я, як колишній лікар і людина, яка мала справу з ремонтами, можу сказати, що хороший плиточник сьогодні нерідко заробляє більше за травматолога. Перспективи там дуже серйозні.
Є дуже успішний проєкт «Академія для героїв». Він працює вже два роки. Ветерани проходять дев’ятимісячне навчання в ІТ-сфері, після чого отримують можливість працевлаштування в львівських компаніях. Також активно шукають ветеранів підприємства оборонної сфери. Увесь сектор MilTech потребує таких фахівців, тому що вони мають унікальний військовий досвід.
Робота є. Проблема не в її відсутності. Цікаво, що за статистикою нашого сектору працевлаштування ветерани найчастіше знаходять роботу лише з третьої спроби. Першого разу кажуть: «Мені в армії за таке більше платили». Другого разу питають: «А може є ще якісь варіанти?» І вже третій прихід часто завершується працевлаштуванням. Бо людина починає реально оцінювати ситуацію та будувати нове життя.
Я скажу непопулярну річ. У нашому суспільстві будуть самогубства ветеранів. Буде домашнє насильство. Будуть залежності. Це неминучі наслідки великої війни. Питання лише в тому, наскільки ми зможемо це стабілізувати. Найскладніший період настане після масової демобілізації. Саме тоді ми побачимо пік багатьох проблем, конфліктів і непорозумінь. Я не хочу створювати ілюзію, що ми все передбачимо і все зробимо правильно. Так не буде. Нас чекають дуже складні часи. Але я переконаний, що головним інструментом буде постійна комунікація з ветеранською спільнотою.
Ми повинні знаходити своїх лідерів, своїх сержантів і офіцерів у ветеранському середовищі. Саме через них можна буде будувати ефективну систему підтримки. Дуже важливими будуть спортивні клуби, ветеранські організації, клуби за інтересами. Саме вони допоможуть людям не залишитися наодинці зі своїми проблемами.
Для мене найбільший виклик – це ангажування ветеранів у політику.
Я дуже не хотів би, щоб ветеранів використовували як інструмент політичної боротьби. Бо тоді ми ризикуємо втратити те середовище довіри, яке зараз формується. Нам потрібно, щоб ветерани впливали на державу, на громади, на рішення влади. Але це має бути історія про розвиток країни, а не про політичні маніпуляції. Попереду буде багато помилок. Я це прекрасно розумію. Я отримую багато критики і ще не раз її отримуватиму. Але найважливіше це слухати ветеранську спільноту і рухатися вперед разом із нею. Бо робити щось для ветеранів без самих ветеранів це шлях у нікуди.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
