Богдан Антошко: «Потім будуть плакати та стогнати: ні лісу, ні річки, тільки земля – і то та, що в межах села»

Юлія Швидко

Голову села Скелівка на Старосамбірщині Богдана Антошка називають одним із перспективних сільських керівників. Він – один з перших у районі запровадив сортування сміття, домовився, аби на території Скелівки розмістили батареї для видобування сонячної зеленої енергії. Як йому це вдається, що заважає у роботі та що варто змінити, Богдан Антошко розповів LMN.

— Для села почав працювати ще у 2004 році, коли треба було провести газ. Ніхто не хотів за це братися, та ще й помер голова сільради, з яким було б набагато легше реалізувати  газифікацію сіл Скелівка, Глибока і Засадки. Чесно кажучи, й мені воно тоді не треба було, але ж газ мав хтось провести. То справа з коштами, то в полі з тракторами, то в селі з людьми – не знав, на кого покластися. Пізніше взявся за ремонт всередині церкви – на це пішло два роки. Згодом затишшя, у селі  нічого не робиться. До попереднього голови кажу: «Дивіться, у Соляноватці вже є вуличне освітлення. А ми – Скелівка, колись були містечком, і у нас нема». Вирішив: піду на вибори, бо треба щось робити. Як переміг, одразу віддали пустуючу землю в оренду – маємо з чогось виживати, бо сільські ради кинули на самофінансування. Окрім того, в нас є свої три виробники сільгосппродукції. Тепер маємо доходи, хоча їх завжди бракує. Шкода, що державна сортдільниця на нашій території не дає прибутку, маючи під собою 130 гектарів землі високого ґатунку.

Одного року виграли мікропроект – на 2 кілометри провели вуличне освітлення, другий рік  – знову мікропроект на 2 кілометри. Торік ми зробили генеральний план села, без якого неможлива реалізація будівництва сонячних батарей, районна рада трохи помогла фінансово. Цього року виграли мікропроект на ремонт приміщення сільської ради.

— Здали в оренду три ділянки землі під сонячні батареї – 42 гектари. Сподіваємося, що з того буде користь для громади. Працюємо з «Хаман-зелена енергія». Спочатку вони взяли в оренду одну ділянку, тоді попросили другу, згодом й третю. Вибирали ті, що пустують. Правда, декілька городів треба було перенести, над тим питанням працюємо і сьогодні. Доводилося розмовляти з людьми, переконувати. Інколи господарі й город не хочуть обробляти, і віддати шкода. Дехто пообіцяв, але навесні засадив ділянку. Поки справа з батареями дійде до реалізації  – урожай ще встигнуть зібрати.

Як буде від них дохід, в першу чергу доробимо вуличне освітлення. Далі зупинки поставимо. Ми одну поставили, як їхати на Хирів – досить гарна, європейська, сучасна.

Не будемо мати користі від цієї зеленої сонячної енергії, бо вона піде у загальну мережу. Але заробимо на оренді землі. Нам виходить ще один бюджет – це дитячі майданчики, бруківочку треба в парку вистелити. Якщо вже буде результат, то й думка людей покращиться. А незадоволеним ніщо не допоможе: вони залишаться в опозиції.

— І що? Ми то його сортуємо, але у нас його хочуть забирати валом. Доводиться самим реалізовувати. Для скла знайшли чоловіка, який завезе у Самбір. У селі поставили великий контейнер на пластикові пляшки. Повеземо у Торчиновичі, де їх приймають. Залишається звичайне побутове сміття – його треба спалювати. Взимку даємо у котельні, які опалюють магазини та школу.

Закон про сортування сміття мав діяти з 1 січня 2018 року. Одразу почали сортувати. Але як то приймати закони, але не продумати механізми їх виконання? Я це розумію так: ми розставили контейнери по вулицях. Селом має їздити машина, яка збирає пляшки. Через тиждень збирає пластик, потім макулатуру. Але того нема.

— Реформа децентралізації не продумана. Вона мала бути схожою, як в Польщі. Але там громадам віддали ліси, річки, поля, а нам віддадуть, коли всі ліси повирізують.  В Європі добре заробляють на продажі землі – за 10 чи 20 соток бюджет громади отримує немалі кошти. У нас гектар копійки коштує.

Наразі громадам субвенції дають – то 5 років проживуть. Потім будуть плакати та стогнати: ні лісу, ні річки, тільки земля – і то та, що в межах села. За ту, що поза межами, ще мають депутати голосувати, дати тобі чи ні. А за що вони мають існувати? Інвестор, якого ми 5 років чекали, так і не прийшов в Україну. Боїться: закони неправильні, судді корумповані. Вкладе 1-2 мільйони євро – і не знає, чи їх назад поверне. В Україну прийшов чех,  купив апарат, що бурить вугілля. За годину видобував стільки, що заміняє сотні працівників. Вклав гроші, все залишив та поїхав геть. Каже: тут неможливо працювати. Бюрократія та корупція.

— Так, поляки доробляються у місті, купують ділянку у селі та будуються. Лише у нас втікають зі села. Бо тут мають бути робочі місця. Треба інвестора, який би працював у селі. У місті його діяльність, як і в Польщі, варто заборонити. Нехай інвестор-фермер: той кроликів розводить, той слимаків – уже в Сусідовичах пробують, той кози. Треба якусь виробничу лінію ставити не у Самборі, Львові, а по селах. Наприклад, по памперсах. Чого виробництво тут не налагодити, а возити з Польщі?

— Якщо 10-15 років назад усі хапалися хто за що може, то сьогодні всі позакривалися. Малий бізнес знищено. Олігархи все взяли в свої руки. Навіть виробляти сонячну енергію заборонили домашнім господарствам. Бо побачили, що люди на тому можуть заробляти. Якщо ти не крадеш і чесно працюєш –  виживеш, але багато не заробиш.

Раніше й покупець був багатший. Тепер три рази новий візочок огляне – тоді по інтернету замовить вживаний.

Ми колись робили дитячі візки – на цілу Україну вийшли. Якби був закон, що коли є свій виробник дитячих візків, то ті, що везуть з Польщі, мають заплатити мито – ми би до сьогодні робили. А так багато позакривалися.

Польські візки дешевші, бо вони їх роблять з 1939 року, а ми з 1997. У них технологія відпрацьована – прадід робив, дід робив, онукам бізнес передали. У нас в Україні був неналагоджений процес.

— Правильно, людей треба на рік-два звільнити від податку, хай стануть на ноги.

Скоро у селі на корову будуть показувати, як на щось екзотичне. Людям невигідно їх плекати: закупники приймають молоко по 4,75 за літр. Мають бути пільги для молодих фермерів, яким на розвиток давати кошти. Наприклад, у Польщі – хочеш  магазин відкрити – на тобі 40 тисяч злотих (12-13 тисяч доларів). Магазин відкрив, через рік мав відзвітуватися. Якщо не працюєш, поверни кошти. Якщо працюєш, то грошей не треба віддавати.

У нас одна ферма стоїть незадіяна, але вона нікому не потрібна.

— Зі Скелівки до Польщі – 22 кілометри. Хтось доглядає бабку-полячку, хтось памперсами торгує, інший електротехніку возить. На підсадку сідають у буси – 400-500 гривень за добу заробляють. Будівельники їдуть до Польщі. Був лозунг перед виборами: «Дуда просить голосувати за Порошенка, тому що росте економіка… Польщі». І це не жарт. Наші заробітчани і в Чехії, і в Угорщині, і в Румунії, дивлюся, і в Ефіопії, і в Індонезії.

— Крім робочих місць, ще треба розвивати культуру. У Скелівці два роки підряд проводимо Швейкіаду. Щороку велосипедисти їдуть до Швейка через Фельштин, то колишня назва Скелівки. Тут з 2002 року стоїть скульптура бравому солдату. Зупиняються біля нього роверисти, щось перекусять, пофотографуються і їдуть на Прагу, до Відня. Тоді ж влаштовуємо День села.

Регулярно проводимо футбольні матчі. Маємо три команди, як й міста Добромиль, Хирів. Цього року приймаю активну участь в чемпіонаті ветеранів.

— У політику мають йти молоді люди, яким по сорок, які ще встигають у ногу з часом та його технологіями.  Усе треба змінювати. Набридли ці паперові рукописи. Якщо й подаємо електронні документи, то ще мають бути паперові дублікати. Цього вже ніде в цивілізованому світі нема.

Фото: LMN