Моя мрія – зіграти партію в теніс з Олександром Усиком, – призер цьогорічної Паралімпіади Віктор Дідух

Цьогоріч на Паралімпіаді-2024 у Парижі представники України здобули 82 нагороди. Серед призерів було чимало представників Львівщини, зокрема й спортсмен, тенісист із Золочівщини Віктор Дідух. Паралімпієць здобув на змаганнях одразу дві нагороди – «бронзу» у командному поєдинку та «золото» в особистій грі.

LMN поспілкувалась із призером цьогорічної Паралімпіади та дізналась, як тривала підготовка до змагань, які емоції вирували впродовж Ігор та яка ціль у спортсмена є наступною.

Взагалі я родом з Рівненщини. Але коли мені було три, ми з батьками переїхали на Львівщину, у село Андріївка. Тенісом я почав займатись ще з п’яти років. Це батько мене, так би мовити, змусив займатись. Адже в 5 років дитина не може точно визначити, чого б вона хотіла. Але згодом, коли в мене почало виходити, я вирішив у цьому спорті залишитись.

Ще з дитячих років я брав участь у різних змаганнях із тенісу, починаючи із регіональних, і поступово на вищих рівнях, зокрема – й на загальноукраїнських. Насправді мої перші серйозні змагання, у яких я взяв участь, навіть до кінця не пригадаю, мабуть, це було ще 1995 році, на Чемпіонаті України. Тоді, здається, я зайняв 9-те місце.

Якщо говорити про теперішній час, то я не можу виділити для себе якісь конкретні змагання, які закарбувались б мені у пам’яті. Звісно, усі змагання поділились на ті, що були до ампутування ноги та опісля. А так загалом пам’ятаються практично усі – попередні Паралімпіади, Чемпіонати світу, Чемпіонати Європи.

Як такого особливого шляху не було. Просто виборов ліцензію, яка дозволила брати участь у змаганнях. В цьому питанні в мене не було як такої потреби обдумувати свою участь, адже ніхто не обирає, грати чи не грати. Зрозуміло, що всі хочуть грати. Тим більше, особисто в мене це не був той випадок, коли я раптом захотів взяти участь. Я все життя в цьому спорті, тож сумнівів не було. Це ж робота, тож я просто, так би мовити, пішов на роботу. Ми ж займаємось цим довгі роки, тренуємось для цього.

В основному моя підготовка до цьогорічної Паралімпіади тривала так, як зазвичай. Адже загалом цей процес не триває місяць чи два, а тримається постійно, бо завжди треба тіло тримати в формі, мати ігровий досвід та досвід перебування в стресовій ситуації.

Але перед змаганнями я менше займався тренувальною роботою, а більше тренувався сам. Так, власне, й підготувався до змагань. Трохи пощастило мені, не без цього.

Чесно кажучи, жодної взаємодії особисто в мене з ними не було. Емоцій як таких теж не було, адже був постійний психологічний тиск, що попереду матч. Тож я постійно концентрувався лише на тому, як грати, що треба пам’ятати і таке інше. Я нікуди не ходив, ні з ким не спілкувався, в моїх думках лише майбутня гра.

Звісно, із нашими спортсменами комунікація була, ми разом тренувались, аналізували та давали одне одному поради щодо гри. Тобто була ця спільна командна робота. Але з представниками інших країн ми не спілкувались. Навіть не виходили нікуди, адже це – змагання, і єдине, що тебе цікавить, це хороша підготовка до гри, тренування та безпосередньо гра.

Насправді ми усвідомлювали, що є сильною командою. Тому так, щоб сподіватись, то не сподівались, але розуміли, що шанси у нас є. Нам вдалось обіграти чемпіонів світу із Бразилії та отримати медаль.

Звичайно, були позитивні емоції від усвідомлення того, що ми здобули цю нагороду. Втім ці емоції насправді складно пояснити. Так, є радість від здобутої медалі, але як такого святкування не було, адже в нашій країні зараз війна, тож це зовсім недоречно. До того ж, змагання продовжувались, тож потрібно було готуватись.

Чесно кажучи, я зовсім не сподівався на такий результат. Це не було моєю метою, тому я не думав навіть про таке. Я просто хотів здобути медаль, хоча б «бронзу», а вийшло одразу всі ігри виграти. Насправді так буває, що коли граєш «на куражі», то все виграєш.

До того ж, найскладнішим був не останній матч, а матч у чвертьфіналі, коли граєш за медаль. Адже коли програєш у чвертьфіналі, то не отримуєш жодної медалі, а у фіналі в тебе точно буде якась із відзнак. Тобто це дуже важливо для спортсменів. Тому чим далі до фіналу граєш, тим страшніше програти.

Зіграти так, щоб мене побачив Олександр Усик. У мене є мрія зіграти з ним партію в теніс. Усик є моїм кумиром, я завжди хотів з ним зіграти. На жаль, до сьогодні комунікації між нами не було. Але я надихнувся ним і також запустив собі вуса. Він з ними вигравав багато поєдинків, і я вирішив, що теж хочу собі вуса. І після того, як я їх запустив, то теж завжди виграю – на Чемпіонаті світу, Чемпіонаті Європи і тепер – на Паралімпіаді. Люди думають, що то я собі за вуса вирішив запустити, а я поки обігрую суперників у матчах.

Особливо нічого не змінилось, адже мене влаштовувало моє життя й до того. Я працюю тренером, навчаю грати у настільний теніс. Тож після повернення я повертаюсь до роботи, продовжуватиму тренувати вихованців та своїх власних дітей.

Внутрішньо я теж не відчуваю жодних змін. Яка різниця, чемпіон ти чи ні. Так, це приємно, але щоб щось змінилось після цього, то ні. Тобто життя не змінилось взагалі та й, я думаю, що його і не треба міняти.

Із перемогою першим, як би не дивно, привітав мене мій суперник – представник Китаю. Він мені пожав руку. А щодо оточення, то після гри було чимало дзвінків, але я не запам’ятав, хто був першим. Та й воно не надто важливо, адже однаково приємно.

Ейфорії в мене не було, але просто я був дуже сконцентрований на матч, і мені потрібен був час, щоб відійти від цього. Насправді навіть зараз я ще досі відходжу від тих змагань, відновлюю психіку, адже досі не до кінця зміг впоратись із тією напругою. Адже змагання – це емоційно складний період, коли ти повністю віддаєшся матчу, і потім навіть ті ж привітання складно сприймати, ти не можеш на них адекватно відповідати.

Очікування. Дуже довго потрібно було чекати на матч, і очікування та хвилювання – це найскладніше, що було на змаганнях. Постійно думаєш про це, напруга зростає, ти не можеш викинути це з голови, воно тисне на тебе, складно спати.

Заспокоюватись мені допомагала моя тренерська робота. Я наводив в голові цифри, постійно себе переконував, що матч – це лише цифри. Так воно допомагало. Я вірив, що є шанси, і рахував, які саме шанси. Тобто я багато рахував, і це рахування давало мені віру, що якщо суперник слабший, то ймовірність моєї поразки менша, ніж 50%.

Звичайно, я задоволений власними результатами. Я ж навіть не очікував, що буде «золото», адже був би радий і «бронзі». Хоча є певні нюанси, де ми могли ще в команді виборювати медаль, але через певні неправильні кроки ці шанси зменшились, і медалей з тенісу ми мало взяли.

А загалом у нашої збірної неймовірні результати. Наші спортсмени дуже потужно виступили. Враховуючи те, що триває війна, світло вимикають, умови для тренувань такі собі, а ми стільки медалей здобули. Дуже сильно спрацював параолімпійський комітет, увесь персонал на найвищому рівні виконував свою роботу. Організовано було все настільки чудово, що нам залишалось думати лише про гру.

Тим не менш, щодо тенісу, то я вважаю, що ми погіршили свої виступи, тож треба робити висновки і готуватись, бо в іншому випадку на наступній Паралімпіаді результати можуть бути ще гіршими. Звісно я розраховую брати участь у наступних Іграх, адже моя постійна тренерська робота дозволяє мені тримати себе в формі для змагань.

Мене підтримує увесь народ України, люди вірять в мене, вірять в наших спортсменів. Родина, друзі, команда, всі хочуть,  щоб я виграв. Всі роблять свою роботу для цього.

Але чи воно мені допомагає? Мабуть, ні. Нічого з цього мені не допомагає під час гри. Навпаки, це – більша відповідальність, адже знаєш, що багато людей очікує, це тисне морально.

А от коли знаходиш собі суперника, того, хто робить тебе злим, тоді стає легше, воно допомагає знаходити сили тренуватись. Тож я живу із думкою, що треба бути злим, так простіше та легше налаштуватись. В кожного своя мотивація, у мене от така, і якщо вона допомагає вигравати, то, мабуть, її непотрібно міняти.

Звісно, позитивно відреагував. Якщо більше людей закордоном зацікавляться Україною, подіями в нас, то мене це лише тішитиме. До того ж, можливо, українці більше зацікавляться настільним тенісом, адже зараз у нас дуже мало спортсменів із цього виду спорту. Тому я радий, що так сталось.

Моя академія знаходиться в селі Андріївка на Золочівщині. У нас тренуються не лише діти, а будь-якого віку бажаючі. Тут є готель, ресторан і зал для тренування. Тож люди мають змогу приїхати до нас на тиждень, на навчально-тренувальні збори, жити тут та тренуватись. Це, власне, моя основна робота.

Взагалі я переконаний, що теніс потрібно розширювати, адже в нас недостатньо спортсменів. Це дуже доступний та зручний вид спорту, а людей дуже мало ним цікавиться. Це – наслідок того, що в нас недостатньо місць для тренування, недостатньо тренерів. Але це зачіпає не тільки теніс, але й багато інших видів спорту, адже в нас немає належних умов для тренування, якщо сам собі їх не створиш. От я не мав залу – побудував собі його, потренувався і виграв. Але щоб мати умови, я був змушений побудувати собі спортзал.

Насправді я не люблю ставити собі цілі, адже часто буває, що ставиш ціль і пролітаєш. Тому треба не ставити цілі, а тримати рівень гри. Звісно, далі будуть різні чемпіонати, в яких я братиму участь та намагатимусь гідно виступати, допомагатиму своїм вихованцям також виступати на змаганнях. Сприятиму тому, щоб військові, які повертаються з війни, також займались тенісом, щоб цей вид спорту розвивався.