Микола Поляниця: «Старі політики будуть боятися, а нові перестануть псуватися» | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
25 Червня, 20:49
logo-black

Микола Поляниця: «Старі політики будуть боятися, а нові перестануть псуватися»

Юлія Швидко

Депутат Старосамбірської районної ради Микола Поляниця чотири роки відстоює інтереси мешканців Тур’є – найбільшого у районі села з найменшим бюджетом. Як весь цей час працювалося та що вдалося зробити для односельчан, депутат розповів LMN.

Ви з 2000 року працюєте у місцевій школі. Що вас, педагога, спонукало податися у політику?

– Колись, як більшість населення України, був пасивним до політики. У грудні 2013 року у мене народився син, а у січні я залишив дружину з дітьми та поїхав на Майдан. Уже там зрозумів: за свободу надто велику ціну платимо, треба щось змінювати. Після Революції Гідності зустрівся з активним учасником Майдану Василем Курієм. Він каже: «Політика брудна, бо зараз її роблять брудні люди. Треба щось змінювати – молодим, незіпсутим». Вирішив стати депутатом, аби село підтримати. Дружина спочатку відмовляла, а потім подумала та каже: «Таки треба щось для Тур’є зробити». Односельчани у мене повірили.

Під час передвиборної кампанії з якими перешкодами зіткнулися?

– Опоненти намагалися мене підкупити, аби зняв свою кандидатуру. Коли поїхав на Майдан, то у дружини через хвилювання зникло молоко. Опонентам казав: «Якщо моїй дружині повернете молоко, тоді поговоримо». Дав зрозуміти, що назад дороги нема.

Які ви бачили найсерйозніші проблеми у селі? Чи вирішили їх?

– Найбільша проблема, яка досі залишається невирішеною – дорога. Тур’є відірване від світу. Якби була дорога, то звідти до Східниці можна доїхати менше, ніж за півгодини. У курортному містечку наші мешканці знайшли б собі роботу. Також там могли би реалізовувати свою сільську продукцію. Вони ж вирощують городину, тримають корови, збирають ягоди та гриби, а збуту нема. Якби була дорога, то й інвестор знайшовся, який би захотів розвивати село. Тур’є перестало би бути найбільшим селом з найменшим бюджетом. Чотири місяці тому написали до Кабінету Міністрів та Верховної Ради України, аби звернули увагу на нашу проблему. Наразі реакції нуль.

Чотири роки тому у селі знищувалися будівлі. Клуб стояв неперекритий – перекрили. Стара школа також даху не мала. Цього року виграли проект – перекриємо. У новій школі вікна поміняли.

Чи буває, що дорікають вам виборці?

– Є різні категорії людей. Одні підтримують – намагаються допомогти. А є недоброзичливці, яким ніхто ніколи не вгодить.

У нас важко працювати, бо маємо маленький бюджет, від якого усі страждають. Якщо ми виграємо по мікропроектах – зупинки ставили, клуб перекривали – треба співфінансовувати. Наприклад, мікропроект передбачає роботи на 200 тисяч гривень. Половину дає Львів, решту мають додати район та село. У сільському бюджеті – нуль, доводиться жебрати. Коли вуличне світло проводили, з місцевих збирали, спонсорів шукали.

Як вважаєте, політику очистили?

– Не зовсім. Далі варто набирати нових та молодих людей. Але, як не прикро, й вони псуються. Тому треба чистити правоохоронні органи. Якщо поліція, прокуратура, СБУ почнуть чесно та нормально працювати, то порядок наведеться і в медицині, і в освіті. Старі політики будуть боятися, а нові перестануть псуватися.

Також для очищенням влади є важливим, аби депутати були мешканцями того чи іншого села. Тоді проблеми села також будуть і їх проблемами. Ти постійно на очах в людей, вони тебе контролюють.

Реформа децентралізації покращить рівень життя для людей?

– Якщо вона буде проходити без посередників, то можливо. А то гроші йдуть з Києва до громади через Львів. Дорогою частина губиться.

Три роки тому у нас активно велися розмови про об’єднання громади. До Стрілок би приєдналося 21 село. Зараз все притихло. Народ виступає проти. Люди хвилюються, що сільську раду закриють. По кожну довідку змушені будуть в Стрілки їздити. Усю документацію треба буде переписувати, чогось нового навчитися. Фінансування школи, амбулаторії перекинуть на місцеві бюджети.

А у нас тут слабенько з коштами. Хоча, якби проклали дорогу, все могло би змінитися. Аж бачу, як тут розвивається туризм. Відпочиваючі їхали би до Трускавця, в Тур’є заїжджали. Також можна розвивати сільське господарство. Наші хлопці повертаються зі заробітків, купують трактори. Починають трошки більше сіяти, садити. Раніше в основному люди садили картоплю, тепер малинники заводять. Ще й м’ясом можна би було займатися.

Закордоном стерта межа між селом та містом. Коли ми такого дочекаємося?

– Теоретично, по кількості населення та інфраструктурі між селом та містом немає бути різниці. У селах повинні працювати міні-фабрики, заводи, аби люди мали заняття. Також тут можна понабудовувати дитячих майданчиків. Тоді у села його статус залишиться лише по документах, як у Сокільниках, Солонці.

Але зараз на практиці більші міста до себе стягують менші, а менші до себе кличуть села, бо тут нема робочих місць. Якщо би було заняття, кожен б намагався тут затриматися, прикрашав би свою хату. У селі стоять багато запущених будинків, з яких повиїжджали господарі.

По селах у районі смертність суттєво переважає над народжуваністю. Після Другої світової війни Тур’є називали «Китаєм», бо народжуваність зашкалювала. У сім’ях було по шість – вісім – десять дітей, одне подружжя 14 виховувало. Хто тоді мав троє-четверо дітей – вважалося дуже мало. Тепер то багатодітні сім’ї.

Раніше молоді люди ще трималися села, бо діти мали пільги при вступі у вищі навчальні заклади. Зараз їх скасували, все вирішує ЗНО. У місті дітям до школи легше дістатися. Сільським дітлахам по тих дорогах важко добиратися на навчання – вдосвіта встають, пізно повертаються. Ще треба батькам по господарству допомагати. Вони мають менше часу для навчання. Також лише частина села має інтернет. А як вчитися без нього? То й не дивно, що зі села втікають. Тут залишаються 10 відсотків пар, які одружилися. 90 відсотків нас покидають.

Аби люди перестали виїжджати, треба зробити дорогу, провести інтернет. На це піде не менше п’яти років. Якщо село розвивати, то через десять років, можливо, й стреться межа між ним та містом.

Через погану дорогу не їздить транспорт?

– У нас село проїзне. З Дрогобицького району двічі їздить автобус, зі Старого Самбора – трохи частіше. Зранку їздив до Самбора, та його хотіли забрати. Голова районної адміністрації Іван Грись, аби зробити добре селу Сушиці, хотів зняти автобус з Тур’є. Ми не дозволили. Аби не втратити хоча би мінімальний добробут, треба постійно тримати руку на пульсі.

Чи чекаєте від нового президента серйозних змін?

– За попереднього президента на керівних місцях у районі сиділи колишні регіонали, які й не намагалися працювати на благо народу. Приближеним допомагали, іншим – ні. За останніх п’ять років у районі загострилася проблема з лісом. За цей час її ніхто з чиновників не піднімав. Напевно, були в долі. Якщо би активісти не шуміли, то ми би вже без жодного дерева залишилися. Вирубка, яка велася, найближчим часом може призвести до екологічної катастрофи. Дерева тримають воду, а нам вже недалеко до повені.

У лісах «працюють» фахівці, які за цей час навчилися професійно красти. Коли їх лісовози зупиняємо, завжди мають якісь папірчики з лісгоспу. На території Тур’є працювало сім пилорам. Під впливом активістів тепер ледве три жевріють. Пилорами дотичні до тих лісництв. Не буде вирубок – і вони зникнуть. Якби працювали офіційно, платили податки – їм би це стало невигідно. Мій дід – вже покійний – не раз повторював: «Нам тут на деякий час треба німців. Вони би тримали дисципліну. Украв раз – відрізали палець, другий – руку, третій раз вже не полізе». Українець хоче батога. Прикро, що одні – справжні патріоти  – гинуть, захищаючи нашу країну, а другі її розкрадають. Надіємося, що новий президент щось змінить.

 

Фото: надане Миколою Поляницею

  • 0
  • 997
Схожі інтерв'ю