Роман Панченко: «Тільки від мене залежить, яку межу обрати: вижити чи померти» | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
14 Жовтня, 16:09
logo-black

Роман Панченко: «Тільки від мене залежить, яку межу обрати: вижити чи померти»

Тетяна Пасічник

25-річний Роман Панченко захищав Україну у складі 25-ї повітряно-десантної бригади. У 2014-му отримав важке поранення, зараз пересувається на візку. Два роки тому на Іграх нескорених здобув «золото» у стрільбі з луку.

Про те, як не опускати руки, долати важкі випробування та любити життя, розповів у інтерв’ю LMN.

Роман родом із Запоріжжя. Зараз живе у Львові, у двокімнатній квартирі, яку подарувала міська влада.

Зустрічаємося в одній з львівських кав’ярень. Роман приїжджає машиною, паркується неподалік. Далі – на візку. У кафе замовляє нам каву.

– Після поранення на фронті мене відправили у львівський госпіталь, – розповідає. –  Тоді познайомився зі Львовом. Зрозумів, що хочу тут залишитись. У мене ж після війни почалось зовсім інше життя, от і місто нове, – усміхається. – Тут менше думаю про те, як було колись. Живу сам, батьки залишилися в Запоріжжі. І мені постійно треба щось робити, вирішувати – бо ж нема кому помогти. Але саме ця відсутність допомоги зараз мені потрібна найбільше.

Стрільбою з лука й далі займаєтеся?

– Напевно, здивую вас, але вже ні. Зайнявся цим видом спорту більше заради спілкування, щоб, як то кажуть, не лізли в голову дурні думки. Спорт і справді допоміг переключитися на позитив. Займався по кілька годин шість разів на тиждень. Мав важливу ціль – перемогти на змаганнях в Торонто, і вона допомагала мені триматися. Та коли мене запросили у параолімпійську збірну, зрозумів, що не хочу цього. Поки призупинив тренування.

Зараз ходжу в тренажерний зал, на курси англійської мови, в університеті на заочній формі навчаюсь – в Інституті комп’ютерних наук та інформаційних технологій. Маю підробітки… Та живу! Справ кожного дня вистарчає. Знаєте, мене часто запитують, як мені вдалося вийти з важкого фізичного стану, пережити депресію. Думаю, головне для людини – це бажання жити, жити повноцінно. Не залежно від того, здорова вона чи має інвалідність. Я зрозумів це саме під час поранення, коли був на межі зі смертю.

Досі перед очима той момент?

– Так, він мене багато чого навчив, – усміхається. – 19 червня 2014-го у бої за Красний Лиман, ми з хлопцями пішли у наступ. Я їхав на машині, там мене і поранило. Куля пробила печінку, селезінку, легені, зачепила хребет. Не відчував болю. Була важкість, нібито на мене наїхав танк, не міг дихати. Я вперше таке відчував. І ось тоді зрозумів, що тільки від мене залежить, яку межу обрати – вижити чи померти. І коли тобі кажуть: «Не виключайся!» – треба слухати. Хоча це нереально важко зробити, бо дуже хочеться закрити очі – так стає легше. І в цей момент тільки ти контролюєш – спати чи ні. Якщо заснеш – твій організм може сприйняти це як поразку, і ти просто помреш. Тому всі думки сконцентровуєш на бажанні не спати, дихати, жити. Це бажання помогло і потім, в лікарні, коли навіть медики не давали гарантії.

Ви пробули в лікарні чотири місяці. Хто був поруч?

– Мене двічі прооперували. Вставили у хребет титанові пластини. Вже пізніше зробили третю операцію, аби їх зняти. Тоді у госпіталь приїжджали батьки, які старались мені чимось допомогти. Але мене дуже виснажувала ця опіка. Я звик бути самостійним. Після того, коли вони весь день пробули біля мого ліжка, я просто попросив їх погуляти по місту, подивитись архітектуру. Звичайно, думаю, їм було боляче, але мені так було легше.

 

Я розумів, що маю сприйняти це моє нове життя і адаптуватися до нього. Тоді заново вчився самостійно їсти ложкою, вдягатися, перевертатися, говорити і робити всі речі, про які у минулому навіть не задумувався. Я міг кілограмову гирю піднімати 10 разів над собою і вже нереально втомитись.

У такі моменти дуже важливо, щоб тобі не допомагали, а розуміли тебе.

У госпіталі я познайомився з побратимом Сергієм Калитюком (LMN писала про його одруження – ред). У нього також влучила ворожа куля. До того ж, різниця між нашими пораненнями – близько 4-6 годин. Спочатку Сергія «клацнули», потім мене. Завжди жартуємо, що це Бог так розпорядився, аби Сергію не було сумно одному в реанімації.

Разом нам було однозначно легше. Пам’ятаю, лежимо і треба медсестру покликати. Говорити не можемо – «ревемо», але разом! У нас дуже схожі травми. Ми фізично не могли багато спілкуватися, та й не дуже хотілось говорити. Але завжди один одного розуміли. Я не можу сказати, що я знаю «як воно» Сергію, і він не знає «як мені». Але точно ніхто, окрім нас, не зрозуміє, який шлях ми здолали.

Буває, що опускаються руки?

– Ну я ж людина ( усміхається, – LMN). Це звичайна депресія, яка буває в кожного. Не важливо, військовий ти, чи ні. І кожен сам знає, що його з цього стану витягує. У мене – як коли. Буває, хочеться побути наодинці. Не впевнений, що це допомагає, просто не дуже хочеться когось бачити у такий момент. Інколи на машині з музикою на швидкості люблю покататись.

Буває, «накриває», але це нормально. Такий стан у мене триває кілька днів, не більше.

Часто люди думають, що їхні проблеми – глобальні. Насправді вони такі малі і неважливі. Коли я думаю, що в мене погане життя – дивлюсь на того, кому гірше. Тоді розумію – як добре, що в мене все гаразд. Треба порівнювати.

 

Ви добровільно пішли на війну?

–   У 2013 році почав служити за контрактом. Через рік почалась війна, так

одразу й поїхав туди. Сказати, чи був готовий до цього – навіть не знаю. Просто сприйняв, як за необхідне. Нас ніхто не заставляв їхати.

Ще в минулому колись я думав поїхати миротворцем в гарячі точки, але точно не підозрював, що все зміниться і я воюватиму на рідній землі.

Ділите життя на «до» і «після»?

– А я просто не пам’ятаю свого життя до війни і стараюся не згадувати. Якісь моменти, звісно, проскакують, але в цілому ні. Часто, буває, знайомі цікавляться, яким я був колись – я не можу відповісти. Що в мене тоді було в голові? Бог його знає.

Зараз насолоджуюсь життям, бажаю людям робити те ж саме. Треба пробувати щось нове, не сидіти на місці. Тоді життя буде яскраве і наповнене.

Зараз у мене є мрія. Швидше такого не було.

Про що мрієте?

– Купити яхту і жити на ній.

Фото: iz.com.ua та rus.uatv.ua

  • 0
  • 398
Схожі інтерв'ю