Василь Чегес: «Поки ми там воюємо, тут все залишається на своїх місцях»

Юлія Швидко

Четвертий рік Василь Чегес, голова Стрілківської сільської ради на Старосамбірщині, намагається навести порядок у селах Стрілки та Лопушанка-Хомина. Стати керівником сіл він вирішив після того, як рік захищав нашу країну в зоні АТО. Будучи розвідником у складі 25 батальйону “Київська Русь”, воював у гарячих точках Мітішино, Дебальцево, Рідкодуб.

Роботу очільника села почав з плачевного фінансового стану – у сільраді були мільйонні борги та заморожені рахунки. Як Василю Чегесу вдалося працювати у таких умовах, він розповів LMN.

– На війні ми чітко бачили свою задачу, відповідально її виконували. На Сході не було кращих та гірших – усі в рівних умовах. Я служив у Київському батальйоні – ніколи не відчував різниці між столичними бійцями та хлопцями зі села. Там знали чітко, де друг, а де ворог. На мирній території усе розмито. Інколи не знаєш, що чекати від людини, з якою щойно щиро поговорив.

Тут замало справедливості. Хлопців, які повертаються додому, чекають змін. Не можуть змиритися: поки ми там воюємо, тут все залишається на своїх місцях. У мене теж був такий період. Згодом зрозумів: аби щось змінити, кожній людині треба почати зі себе. Особисто я не даю та не беру хабарів. У свідомості відфільтрував: що було там – минулося, треба жити тут. Важливо, аби підтримала сім’я. Мені не бракувало розуміння від дружини та дітей.

– Таке рішення прийняв о третій годині вночі. Захотілося усе кардинально змінити у селі. Розбудив дружину, кажу: «Слухай, я вирішив, що хочу стати сільським головою». «Спи, спи, зранку поговоримо», – відповіла. Але зранку вже був впевнений, що хочу очолити село. Цього ж дня зустрів Василя Курія, якого знав як доброго волонтера. Поділився з ним своїм задумом. Той каже: «Молодець, пробуй. Я говорив з людьми зі села, вони хочуть тебе бачити на цій посаді». Але я чекав, хто ще подасть свої кандидатури. Вирішив, якщо хтось гідніший буде претендувати на це місце, поступлюся. Було три кандидати, один передумав балотуватися. Це було змагання двох претендентів. Мені односельчани повірили більше.

– У спадщину від попереднього сільського голови отримав 2 мільйони 180 тисяч боргу та заморожені рахунки. Заборгованість виникла ще у 2008 році, коли почалися відновлювальні роботи після повені. У Стрілках сільська рада взялася ремонтувати міст. Фірма, яка мала це зробити, отримала кошти від держави, але роботу не виконала. Суд постановив повернути гроші. Не знаю, чому виникла ідея не сплачувати борг. Пеня за протермінування майже доросла до розміру самого штрафу. На нинішній день ми ще маємо сплатити 664 тисячі гривень.

На посаді голови вирішив не змінювати стару команду, лише по-іншому розподілив обов’язки між працівниками. Ми ж тоді самі скидалися грішми, аби папір для сільради купити, шукали спонсорів, які би картридж заправили.

Коли вирішив очолити село, мене тут усе не влаштовувало. Згодом виявилося, що не все так просто змінити. Наприклад, дорогу нелегко побудувати. Інколи думав: зарплату сільського голови – чотири посадових оклади – я би й на іншому місці заробив, і відповідальності перед людьми не було б. Але тоді вирішив – то ж треба за це відповідати.

– Почав розмовляти з людьми. Пояснював, що разом багато зуміємо. Важко було їх переконати, що сміття треба вивозити, а не кидати у річку. З 2016 року цим займався. Спочатку ми закупили 40 сміттєвих баків – людей навчили відходи викидати. Згодом пояснили, що за це треба платити. Уже 90 відсотків мешканців користуються вивозом сміття.

Також люди хотіли спортивного майданчика – мають, бажали грати на чемпіонаті в області – грають. Якщо є бажання, то й кошти знайдуться.

Фінансові питання почали вирішувати завдяки підприємствам, зареєстрованим в селі. Податками від них наповнюємо бюджет. Справно платить Укрзалізниця, швейна фабрика та «Нова пошта». Маємо проблему з крамницею, де торгують алкоголем. Спиртне у Стрілках продають, а податки в інше місце йдуть.

За чотири роки поставили зупинки – деякі самі робили, деякі зі сільського бюджету фінансувалися. Тротуар бруківкою виклали, Народний дім перекрили, футбольне поле зі штучною травою облаштували. У дитячому садку опалення провели – правда, залучали обласні та районні кошти. У розвитку сіл дуже допомагають мікропроекти, які виграємо.

– Я це знаю, і всі знають, але на них немає ричагів впливу. Ще Олег Синютка обіцяв до 1 травня всіх закрити, але на нинішній день ні виконання обіцянки, ні Синютки. У селі є активісти, які хочуть змін, які борються проти незаконних вирубок, а є люди, яким усе байдуже. Було би більше борців за  ліс, то, може, навели б порядок.

– З тими прибутками, які маємо, буде плачевно. У нас бідні села, дотаційні. Комунальні дороги підуть на фінансування ОТГ, втратимо державні субвенції на освіту. Отоді серйозно відчуємо брак коштів.

– Ідею створити таку міні-ферму я привіз ще зі зони АТО. У 2005 році їздив на заробітки у Польщу, Чехію. Бачив, як там такі ферми розвиваються. В Україні не було аналогів. На війні зрозумів: треба розвиватися у власній країні, а не працювати на іноземців. Дружині моя ідея сподобалася. Спочатку прийшлося непросто – важко взяти землю в оренду. Мені як АТО-шникові вже три роки обіцяють земельну ділянку. Ще попередній голова дав погодження, але досі все відкладається. Коли отримали дозвіл на оренду, дружина під власну справу взяла кредит. Гроші пішли на будівництво споруди, для закупки молодняка. Маємо 20 голів худоби. Корів не брали породистих, а з нашої місцевості, бо елітні породи вимагають покращеного раціону. У нас наразі скрутно зі заготівлею кормів на зиму.

Ферму облаштували сучасним обладнанням – сироварня, охолоджувач молока, який допомогли придбати районна рада та відділ сільського господарства. Вода холодна та гаряча є, вентиляція.

Продукцію забирає Самбірський молокозавод, замовляють мешканці зі всієї округи. З прибутків чесно платимо податки. Наразі не знаю, чи окупиться цей бізнес, але все та відразу не буває.

Я дружині в усьому допомагаю – до 9 ранку та після 6 вечора. Крім роботи, ще виховуємо троє дітей. Тепер я зрозумів, що на заробітки їдуть чоловіки, які утікають з дому. Я ж хочу бути біля рідні.

– Не хочу прогнозувати, бо боюся розчаруватися. Аби швидше війна припинилася, треба піднімати рівень життя на мирній території. Але це важко, бо люди їдуть закордон, бачать рівень життя там. Треба ламати свідомість і заохочувати людей працювати на рідній землі за значно нижчу зарплату. Але як це зробити, коли всі вже втомилися роками чекати «щасливого завтра».

Фото: LMN