За час повномасштабного вторгнення я чотири рази потрапляв під обстріл, – льотчик Олександр Шемет з Нового Калинова, який літав на «Азосталь» | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
17 Березня, 11:10
logo-black

За час повномасштабного вторгнення я чотири рази потрапляв під обстріл, – льотчик Олександр Шемет з Нового Калинова, який літав на «Азосталь»

Військовослужбовець Олександр Шемет – начальник з повітряно-вогневої й тактичної підготовки у 12-й окремій бригаді армійської авіації, – був льотчиком на борту екіпажу, який виконав останній – шостий політ на «Азовсталь».

Попри ворожі обстріли йому вдалось пробратись на завод, вийти з нього неушкодженим, евакуювавши звідти 8 важкопоранених українських захисників. За це та інші заслуги Олександр Шемет отримав звання «Герой України». Львівській мануфактурі новин він розповів, чому обрав фах пілота і як евакуював поранених бійців з оточеної ворогом «Азовсталі».

Чи свідомо ви обирали професію пілота? Що вплинуло на ваш вибір?

У нашій сім’ї не було військових. Однак мій двоюрідний брат, а згодом і рідний хотіли стати саме військовими льотчиками. Через стан здоров’я їм це не вдалось. Відповідно все це викликало в мене такий собі спортивний інтерес.

Окрім того, сам я родом з Чернігівщини. Там було льотне училище, тому літаки інколи пролітали, і це викликало в мене бажання також на них політати. Думаю, це теж вплинуло на мій вибір.

Де ви навчались і як потрапили до 12-ої окремої бригади?

В Чернігові навчали літати на винищувачах, і туди я, на жаль, через стан здоров’я не пройшов. Однак для льотчика моє здоров’я було задовільне, тому я обрав вертольоти.

Навчався я у Сизранському військовому авіаційному училищі льотчиків. Там я навчався літати на Мі2. Згодом освоїв ще два типи вертольотів – Мі24 та Мі8. Після навчання я дуже хотів повернутись додому. Звісно, мені пропонували службу у росії, однак я відмовився і обрав Україну.

В Новий Калинів потрапив одразу після навчання. Скажу відверто, я для цього нічого не робив, доля сама мене сюди привела. Мені сказали їхати у Львів, де згодом скерували сюди. Я приїхав, пішов на службу і служу по сьогоднішній день.

Ви брали участь у війні ще з 2014 року. Які найбільш пам’ятні вильоти у вас є з того часу?

Я брав участь на самому початку війни, у березні 2014 року. Тоді я потрапив у Чернігівську область, де ми здійснювали патрулювання. Не можу сказати, що це були складні вильоти.

Потім я потрапив на війну у 2015 році. В той час, по домовленості з росіянами, авіація як така у війні не застосовувалась. Тому я виконував такі вильоти як евакуація поранених, перевезення вантажів. Не скажу, що це були прості польоти, однак складність більше полягала у метеорологічній ситуації, адже за пораненими потрібно було летіти в будь-яку погоду.

Чи думали ви про те, що буде повномасштабне вторгнення?

Логіка мені підказувала, що війна буде, однак вірити в це зовсім не хотілось. Та вже коли вона почалась, то робити було нічого, окрім як йти гнати ворога з нашої землі.

Де вас застало 24 лютого?

Я був вдома, до мене подзвонили та викликали в частину. 24 лютого я ще побув тут, а вже на наступний день відбув в район Житомира, на київський напрямок, де виконував бойові завдання.

За час повномасштабного вторгнення я чотири рази потрапляв під обстріл, два з них вертоліт був пошкоджений. Ще один обстріл був саме під Житомиром, я бачив, що по мені стріляють, однак зміг вийти неушкодженим.

Четвертий, останній раз – коли вже безпосередньо літав в Маріуполь. Тоді по вертольоту з ворожого корабля вівся обстріл. Однак, дякувати Богу, ми уникнули ураження.

Коли вам стало відомо, що ви летітимете на Азовсталь? У чому полягало ваше завдання? Чи був страх, що можете не повернутись?

Про це мені стало відомо вранці 4 квітня. Коли я починав думати про те, що зі мною може статись у цьому польоті, в мене «їхав дах». Тому я просто перестав про це думати. Я переконував себе, що все буде добре.

Нам необхідно було туди доставити вантаж, а вже звідти забрати поранених. Наш екіпаж забрав 8 важкопоранених бійців з Азовсталі.

Вертольотів було два, але другий, на жаль, не долетів. Завдання у нас було однакове – забрати 8 поранених захисників. Другий екіпаж, що летів за нами, збили за 7 кілометрів до лінії зіткнення.

Які були найбільші складнощі під час польоту?

Було три моменти, в яких мені необхідно було, так би мовити, напружитись.

Перший момент – при підході до Азовсталі. Ми летіли вночі, в окулярах нічного бачення. Маріуполь росіяни крили усім, чим можна було. На море витягнуло дим від пожеж, обстрілів. А коли в окулярах потрапляєш в такий дим, то перестаєш бачити. Це був перший раз, коли я напружився.

Другий – коли ми виконали посадку на Азовсталі. Недалеко був пагорб, він проходив між Маріуполем і морем. Вертольоти сіли за цим пагорбом, прикриті ним зі сторони Маріуполя. Саме це дуже допомогло нам, бо я бачив, що по цьому пагорбу росіяни завдають ударів. На щастя, обстріл був не такий інтенсивний.

Третій раз – коли по нашому екіпажу почав гатити ворожий корабель.

І ще був один момент, мабуть, найскладніший, коли ми потрапили під ворожий обстріл корабля, я від нього відійшов, і починаю по радіо запитувати другий екіпаж, який йшов за нами, а відповіді немає. І от весь наш політ я його періодично запитую, а відповіді немає.

Коли я вже перелетів на нашу сторону після лінії зіткнення, другий екіпаж вийшов в ефір, і це для мене була велика радість. Але недовга. Він виходить в ефір, і сказав: «Сім кілометрів до лінії зіткнення, залишок палива – 250 літрів». Для вертольоту це мало.

Я зрадів, що вони живі, кажу їм: «Тягніть на свою територію і даси мені місце посадки та координати».

Я сказав це, але відповіді назад, на жаль, вже не отримав. Напевно, в цей момент, після того, як вони вийшли на зв’язок, їх відразу й збили, або ж у них закінчилось паливо. На жаль, на 100% невідомо, що у них трапилось. Як і не відомо, хто там вижив, і чи вижив хтось взагалі.

Однак те, що вертоліт впав – це точно. Наші військові потім піднімали безпілотник в той район, то було видно, що вертоліт лежить пошкоджений.

Які вильоти у вас були вже після Азовсталі?

Були інтенсивні бої, коли росіяни захопили Лисичанськ та Сєвєродонецьк. Це був червень минулого року. Кожного дня по два-три, а бувало й чотири рази доводилось робити бойові вильоти, аби стримувати ворога.

На Донецькому напрямку, дякувати Богові, під ворожі обстріли я не потрапляв. Ну принаймні я не бачив, щоб по мені вели обстріл.

За ваші досягнення ви отримали звання Героя України. Чи змінились якось ваші внутрішні відчуття після отриманої відзнаки?

Особисто в мене після отримання цього звання взагалі нічого не змінилось. От від слова зовсім. Нагородили й добре.

Розмовляла Вікторія Михаць

  • 0
  • 2716
Схожі інтерв'ю