регіональні новини
Написати нам
25 Лютий, 21:48
Геннадій Когут: “Що поєднує Новий Завіт і віру наших предків. Частина 3. Зимові свята”

Попередні частини можна прочитати тут і тут.

Впродовж багатьох сотень і тисяч років йшли спроби знищити нашу країну. Вороги нашого роду добре розуміли, що подолати фізичною силою народ, який живе в гармонії з Богом і Природою, шанує і поважає своїх Предків і свій Рід,  зневажає смерть і цінує честь і гідність понад життя, практично неможливо. Історія їх цьому навчила. Необхідно було відлучити наш народ від свого коріння, нав’язати чужі ідеали і принципи, підмінити поняття, сфальсифікувати історію, змінити сонячну віру у триєдиного Бога (Христос і є носієм цієї віри) і всіх рідних Богів, дітьми і внуками яких вважали себе наші пращури, на віру в єдиного родового бога Єгову, який вимагав рабської покори і послушності, терпіння і страждання.

Основний принц для поневолення у всі часи був – розділяй і владарюй. Нічого нового не вигадали і тоді, коли на нашу землю грецькі митрополити з прямого дозволу князя Володимира почали впроваджувати за допомогою сили і страху нову «релігію любові» іудохристиянство. Спочатку намагалися  силою меча і золота, підкуповуючи жадібних і знищуюючи непокірних, знищуюючи жертівники і вбиваючи волхвів.  Але навіть сотні років такого терору не дали сподіваного результату. Люди продовжували на генетичному рівні тримати у серці пам’ять про прадідівські звичаї і ритуали. Так і не ставши справжніми іудохристиянами, вони частково залишалися православними язичниками.

Немає жодної принципової різниці між сонячним Християнством – релігією любові і рідновірством – також релігією любові. Рідновіри не можуть признати Християнство, бо вважають Христа юдеєм і сином Єгови. Всі криваві діяння Єгови вони автоматично переносять на Христа. Нацькувати одних на одних – принцип «розділяй і владарюй» в дії. І християни і рідновіри – діти однієї землі, одного народу, однієї сонячної релігії.

Спираючись на працю українського етнографа, професора, вченої і просто патріота Галини Лозко «Коло Свароже» і працю митрополита Іларіона (Івана Огієнка) «Дохристиянські вірування українського народу», хочу показати як відбувалася іудохристиянізація шляхом підміни назв, понять, імен богів і як український народ зумів зберегти частинки сакральних знань, молитов, обрядів, ритуалів, символів, інколи навіть не розуміючи їх глибини і істинного значення.

Ніяким чином не претендую на істину. Це моє бачення, мої роздуми, мої висновки від сотень прочитаних і опрацьованих наукових, релігійних, світоглядних праць та художніх творів.

Принципу «розділяй і владарюй» ми можемо протиставити лише принцип – «Об’єднуймося і владарюймо на нашій Богом даній землі».

У цих статтях звичаї, обряди і деякі дати можуть мати і мають деяку розбіжність. Але акцент робиться не на тому, а на самому процесі.

«Християнство принесло нам новий календар з установленим поділом на місяці й дні. Новий рік удавнину розпочинався з 1-го березня (марта), коли пробуджувалася вся природа по зимовій перерві; цей рік був прийнятий і Церквою, бо за переданням творення світу відбулося власне з 1 березня місяця. Але пізніше Церква пішла за грецьким Новим роком з 1-го вересня, а з 1492 року громадський Новий рік остаточно прив’язався до стародавнього природного часу, до 1-го березня.

І тільки в 1700 році цар Петро І встановив на Сході Новий світський рік на 1 січня, що було тоді в більшості держав на Заході. Але рік церковний позостався на 1 вересня й дотепер».

kogut-ill

Язичницький календар має назву Коло Свароже: «Мати-Птиця співає про дні ті, і чекаємо на часи, коли крутитися стануть Кола Сварожі до нас, і часи ті настануть для нас» (Велесова Книга). Коло Свароже наших предків — це сучасною мовою зодіакальний круг. Сварог — чоловіче втілення Всесвіту, Бог-творець Всесвіту, небесний коваль, що викував світ, створив перших людей, населив Землю живими істотами, став покровителем шлюбу і сім’ї. В індоєвропейській традиції Сварог (ведійський Тваштар) зображався з топірцем у золотих руках, звідси й відомий вислів про «золоті руки» означає майстра, творця. В Рігведі він має ще епітет «прекраснорукий», тобто Бог-митець. Сварог — творець усіх живих і мертвих форм природи. Він є втіленням космічних потуг: світла, вогню й повітря. Він — батько зодіакальних сузір’їв (Божичів), які отримали по-батькові — Сварожичі: «Се Отець Сварог, а інші суть Сини» (Велесова Книга, дощ. 22).

Сварог вшановується в різних обрядах Кола Сварожого як універсальна постать Божественних потуг: «Сварог, що створив світло, це Бог світла, і Бог Прави, Яви і Нави, се маємо їх як істину» (Велесова Книга, дощ.15-А). Святковий календар у всіх народів, у тому числі і в нас, розпочинався зимовим поворотом сонця на літо, коли день починає прибувати. Це було Свято народження сонця (Dies natalis solis), що святкувалося наприкінці грудня й на початку січня, зустріч нового соняшного року. Це т. зв. Коляда, найважніше, центральне зимове Свято, все пересякнене хліборобськими ознаками

Митрополит Іларіон у своїй праці «Дохристиянські вірування українського народу» зазначив:

«Цікаво тут підкреслити, що головні релігійні терміни в нас були ще задовго до Християнства, і нова Грецька Віра не змогла їх вигнати з всенароднього вжитку й замінити новими грецькими. Робилося звичайно так, що старі наші релігійні терміни набирали собі нового християнського значення, але формою позосталися незмінними, – грецькі терміни приходили тільки тоді, коли в нас не було й відповідного поняття, напр.: Ангол, Ікона, Літургія, просфора, Апостол і т. ін.

Таким чином найважніше релігійне слово «бог» формою позосталося в нас незмінним, і не було заступлене новим грецьким teos.

Взагалі слово “бог” сильно розгалужене в нас, а це вказівка, що воно старе й дуже поширене з глибокої давнини. Слово “збіжжя” (збожжя, корінь “бог”) – це те, що подають боги; позбавитися заступництва богів – “зубожіти”. А “небога” це та, від кого відступається опіка Божа, сирота, безпомічна; звідси й “небіжчик” – людина без земного опікуна бога”.

З дуже давнього часу в нашій мові склалося багато виразів зо словом бог, які дійшли й до нашого часу: бозна – бог знає, помагайбі – помагай Боже, спасибі – спаси Боже, Бог вість, боронь Боже й т. ін. Цікаво, що в нас слово бог де-не-де змінилося на біг, а це вказує на його глибоку давність та засвоєність, бо, скажемо, Господь не змінилося в нас ніде на Госпідь.

Головна основа нашої християнської релігійної термінології позосталася дуже давня, часто дохристиянська, напр.: Молитва, молитися, гріх, грішити, грішник, жертва, жертвувати (пор. жерти), жертівник, Сповідь, сповідатися, говіння, говіти, Причастя, причащатися, проповідь, Храм, Вечірня, Утреня, Рай, пекло (грецьке ад), святкувати,

Свято, Небо, небесний, душа, вінчатися, Похорон, – і десятки інших релігійних термінів».

Кожне з календарних свят є певним етапом у сезонних господарських заняттях хліборобського народу, яке починалося спеціальними благословеннями, моліннями, жертвопринесеннями. Поняття жертви має своє обгрунтування у Велесовій Книзі: «Жертву тобі правим — вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою» (дощ. 31); «Боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лиш плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди» (дощ. 24-Б). Під час моління жертва кладеться у вогонь, а жертводавець спостерігає за тим, як Боги приймають його молитву (напрям диму, колір вогню тощо), решта жертви розподіляється між віруючими, роздається дітям.

Процитую митрополита Іларіона:

«Наші обрядові пісні часто являються за формою й змістом закляття, щоб сталося конче те, про що співається: щоб збіжжя й плоди родили. Завданням таких обрядових пісень є, – піснею, голосом, танками, ритуальними діями допомогти зросту плодів. Наші веснянки взагалі переповнені вегетаційними (рослинними) магічними діями.

Переслідування народнього календаря і Церквою, і владою, як останків поганства, йшло в нас і в інших безперервно, але вивести всього неможна було жодною силою, – старовина позоставалася в православних народів більше, в католицьких менше, хоч Західна Церква в цьому відношенні не була лагідніша за Східну. І ця старовина поєдналася з новим, і створила міцне двовірство».

Галина Лозко у праці «Коло Свароже» зазначила:

«Виступи проти стародавніх обрядів у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста Івана Вишенського в XVII віці проти всіх народніх Свят: Коляди, щедрівок, Купала, волочільного, Провід, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін.

Виступав проти двоєвір’я й Архимандрит Іоаникій Галятовський († 1688). “Супліка на Попа” ще в XVIII віці скаржиться, що той
… Не велів Коляди колядувати,
На вулицю ходити, й на Купайла через огонь скакати,
Об клечінні заказав вінців робити,
І тих вночі на воду до річки носити.

У 1719 році вийшов наказ проти вечорниць, – з наказу гетьмана Івана Скоропадського видала його Київська Консисторія. Ось тому від стародавнього дохристиянського культового календаря позосталося не так уже багато, і сам він обернений часто тільки на етнографію. Магічне значення культів та обрядів поволі все гинуло, і переходило в забаву головно молоді та дітей, як то сталося з Купайлом».

Зимові свята

21 листопада – порубіжне свято між Осінню і Зимою – Видіння – (за новим стилем це 4 грудня, коли християни святкують Введення до храму пресвятої Богородиці Діви Марії). Це останній день у році, коли Душі Предків з’являються на Землю до Весни. Господь відпускає на Землю душі праведних, аби вони могли побачити, «увидіти», своє тіло. Звідси існує ще одна назва свята — Видіння.

Це свято ще називали Введення Зими, бо з нього починалися морози, тому казали: «Введення прийшло, Зиму в хату привело».

З приходом зими на селі, як правило, уже всі господарські роботи завершено, люди починають готуватися до зимового циклу свят. Відчувається наближення традиційного часу зимових розваг селян, часу таємничого ворожіння, угадування майбутнього, долі, що найбільшою мірою, звичайно, цікавить молодих незаміжніх дівчат. А поки що молодь допомагає старшим.

Свято Введення за старих часів було пов’язане з початком нового року наших предків, а з плином часу відбулося свого роду злиття з християнським циклом свят. Дуже важливо, хто цього дня першим увійде до хати, оскільки, відповідно до народних вірувань, «перший полазник» приносить у дім свою енергетику — на щастя або на нещастя. Отже, якщо «перший полазник» — молодий, здоровий, та ще й грошовитий чоловік — найкраща ознака, це віщує здоров’я та добробут усій родині. Відповідно, якщо «перший полазник» — хворий дідусь, то значить, цю родину чекають хвороби й нестатки протягом наступного року. Найгіршою вважається ситуація, коли «першим полазником» стає літня жінка, та ще й недоброї вдачі. Саме тому старі люди цього дня старалися сидіти вдома, до чужої домівки не заходити — негараздів не віщувати.

Якщо цього дня хтось чужий захоче позичати щось — недобрий знак. Вважалося, що до Введення можна лопатою копати землю, а після Введення й до самого Благовіщення — у жодному разі не можна: земля має відпочити й на наступне літо сили набратися.

Митрополит Іларіон так писав про це свято:

«На Введення 21-го листопада зима вводиться в свої володіння. Звечора подекуди святять воду дохристиянським звичаєм: беруть її там, де сходяться три води, і проливають через полум’я. Це дуже цілюща вода. Напередодні корів обсипають сім’ям, а вим’я мастять маслом, щоб давала багато молока. Також обкурюють їх і замовляють, щоб відьми не приходили.

На Введення багато ворожіння та гадання. Хто перший з чужих прийде до хати, – так і станеться: як багатий і здоровий – на щастя, а як старий та недужий – на зле. До Введення покінчуеться вся господарська, робота, бо починається новий господарський рік. Хто б по цьому тер коноплі, накличе бурю: був на це свій час!»

6-го грудня – Свято Велеса (отже, це 19 грудня за новим стилем – Свято Святого Миколая). Велес сходить по сонячному промінню на Землю і приносить зародки багатства, врожаю, приплоду (згадаймо Діда Мороза з мішком подарунків). Його треба було гукати в цей день, саме так, як діти кличуть Діда Мороза й сьогодні. З його приходом починається вивчення колядок, підготовка до Різдва. У Велесові книзі написано: «Це Велес навчив Праотців наших орати землю і злаки сіяти, і жати віна-вінча на полях страдних і ставити Снопа до Огнища, і чтити Його як Отця Божого!»

Велес, “скотій бог”, цебто бог достатку, як пояснює його Початковий Літопис. Спочатку він, як і інші божки, був соняшним богом, але пізніше набрав собі іншого значення. Слово “скот” в давнину визначало взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес – це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців. Він, за твердженням міфологів, був не тільки охоронцем черід на землі, але пастухом і небесних стад, цебто хмар, і цим пов’язувався з Перуном.

Важливість цього божества бачимо з того, що князь і дружина клянуться Перуном і Велесом по договорах з греками, з 907-го року починаючи, і він часто пояснюється “скотій бог”. У Літопису панує форма Волос, але в інших пам’ятках знаходимо й Велес. У “Слові о полку Ігоревім” поет і співець Боян зветься Велесовим онуком: “Віщій Бояне, Велесів внуче”, а це показує, що Велес був і богом поезії й музики, взагалі богом культури й мистецтва.

На зв’язок Велеса з Родом вказує звичай останнього снопа (Дідуха), якого урочисто вносять у світлицю на Різдво і ставлять на Покуть – вважається, що духи Предків перебувають у його колоссі. З Велесом пов’язаний також обряд «Велесової бороди» – під час жнив на полі залишали незжатими кілька пучків колосся і, зв’язавши їх стрічкою, клали до них хліб на рушнику як пожертву і подяку за добрий врожай.

Різдвяні обряди донесли до нас відгомін колишнього вшанування Велеса – вивернуті кожухи на учасниках ритуального карнавалу та на весіллях, коли мати обсіває наречених у такому кожусі. «Будь багатий, як кожух волохатий», – бажали на Різдво і на весіллях.

Велесу присвячували і цілий тиждень після Стрітеня.

Митрополи Іларіон пише:

«У християнських часах Велеса заступив Св. Власій, що святкується 11 лютого. Заступив не тільки через фонетичну співзвучність, але й через нахили свого життя, бо з його життєпису знаємо, що Св. Власій був добрим пастухом, чому й замінив попереднього пастуха Велеса, і став покровителем черід (стад). У Новгороді на місці, де стояв ідол бога Велеса, пізніше була побудована Церква св. Власія, покровителя скота».

24 листопада – Останнє з жіночих свят – Свято Долі (дівоча посвята) (свято святої великомучениці Катерини, що припадає на 7 грудня.) Відомий народознавець Галина Лозко так описує це свято у праці «Коло Свароже»: «Доля – одне з втілень Рожаниці, вона має інформацію про долю дівчини чи жінки, але не має енергії, щоб майбутнє їй показати. А жінка й дівчина має енергію, але не має інформації. Тому вона пропонує Долі поспілкуватися з допомогою символічної мови, яку створює сама. Наприклад, напередодні свята увечері дівчина бере заготовлені заздалегідь листочки різних дерев і надає їм імена відомих їй парубків. Так вона дає Богині Долі своєрідний код, за допомогою якого Доля повинна відповісти на поставлене запитання: 

«Доле, хто мій суджений?» Потім названі листочки кладе під подушку, а вранці, прокинувшись, дівка кличе малого хлопчика і просить його витягнути один з листочків. Так вона дізнається ім’я того, хто має стати її чоловіком. Жінки, як правило, ворожать про майбутній добробут родини, народження чи здоров’я дітей та чоловіка.»

Звичайно, що існувало багато інших форм ворожіння в цей день.

30 – го листопада – Калита – Доля парубоча (парубоча посвята) – за новим стилем – 13 грудня святкуємо День святого Андрія ПервозванногоНезважаючи на те, що це християнський святий, обряди й традиції цього дня сягають дохристиянських часів.

Це одне з сонячних свят, пов’язане із «завмиранням» сонця взимку. Цього дня відбуваються заклинання й угадування майбутнього, ритуали з калитою та інші ворожіння. Це було ініціальне свято молоді, початок вечорниць.. Зібравшись в одній хаті, дівчата випікали калиту – обрядовий хліб у вигляді сонця з діркою посередині, щедро прикрашений родзинками, калиною, приправлений медом.

Андрієва ніч допомагає незаміжнім дівчатам пізнати свою долю: чи доведеться ще рік дівувати, чи на щасливицю чекає вдале заміжжя. Ворожити слід у ніч перед святом.

В українській традиційній обрядовості із днем святого Андрія пов’язувався комплекс давніх, язичницького походження ритуалів, що мали переважно любовно-магічне та аграрно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами, веселощами і розвагами молоді андріївські, як і катерининські, вечорниці припадали на час Пилипівського посту і, отже, ніякою мірою не відповідали нормам християнської моралі. Спроби духовенства подолати цю народну позацерковну традицію, не дали бажаних наслідків. У дожовтневий період вечорниці на Катерини і Андрія, як і інші свята, все більше втрачали магічну функцію і перетворювались на своєрідну забаву, привід, щоб зібратися неодруженій молоді.

21.12. – 22.12. Зимове Сонцестояння. Різдво Божича-Коляди (за новим стилем – Святий вечір і Різдво Христове)

Різдво Божича-Коляди – це народження молодого Сонця. Закінчується Корочун – найтемніша частина року.

Коляда. Бог зимового Сонця, який повертає Коло Свароже до Весни. Густинський літопис – мабуть чи не єдине писемне джерело, що вказує на Коляду як на Бога. Слово коляда багатозначне: Святий Вечір, обряд славлення на Різдво, сама пісня, винагорода за колядування, різдвяний подарунок

Але в народному уявленні існує також жіноча постать – Богиня Коляда – не тільки як уособлення свята, але як Богиня-Мати, що народжує сина Божича-Коляду – тобто молоде зимове Сонце. У західних слов’ян існувало свято Божича (Різдво), якому випікають «Божичний коровай». Про теїстичні риси Коляди як Всевишнього Бога можемо судити з текстів деяких слов’янських колядок.

Наприклад, у сербів і хорватів співають:

Дай нам, Боже, Колядо!
Добре пасовище, Колядо!
Для корівок, Колядо!
І овечок, Колядо!…

Є образ Богині Коляди й в українських колядках:

Ішла Коляда та й по вулиці,
Коляда! Коляда!
Та й по вулиці, по метелиці.
Прийшла Коляда на тисовий двір:
– А чи спиш, чи лежиш, пане господарю?

У колядках Коляда згадується як персоніфікація свята, або як постать Богині:

Прийшла Коляда наперед Різдва.
Коляда! Коляда!
Ой ходила Коляда, ой гуляла Коляда
По зеленому саду, по багатому двору!

Народження нового Сонця – Божича – це початок астрономічної зими і зодіякального знаку «Козоріг». Початок нового річного Сонячного Кола. Одне із пояснень імені «Коляда» – від слів «Коло дається». Якщо порівнювати річне Коло з добою, відповідає 12-й годині ночі, або нулю годин опівночі.

Святкування починають напередодні ввечері. Святвечір настає з появою на небі першої зірки. Під час святкування виконуються наступні обрядодійства:

  1. Внесення пшеничного снопа – Дідуха (уособлення єдности з духами Предків).
  2. Внесення поминальної страви – куті, звареної з цілих зерен пшениці, як уособлення зародку нового життя та зв’язку поколінь.
  3. Запалення живого вогню й свічки, або трисвічника.

Якщо на святі не було жерця, його обов’язки виконував голова родини. На столі мало бути 12 пісних страв за числом місяців року. М’ясні страви на Святій Вечері не можна було вживати, бо це є свято єднання людини з Природою, а їжа тваринного походження, особливо м’ясо обтяжує людину грубими матеріяльними енергіями і затруднює зв’язок з тонким Світом. Після Вечері бажаючі йшли колядувати, обходили родичів та знайомих, співаючи пісні-колядки та вітаючи зі святом. Колядники могли розігрувати цілі дійства, гуртуючись у вертепи. Ватаг гурту ніс восьмипроменеву зірку – символ творення Всесвіту. Обов’язковою була наявність серед дійових осіб чоловіка, рядженого козою. «Вмирання», а потім «оживання» кози зображувало «вмирання старого Сонця» і «народження нового Сонця» Божича. Ще коза міфологічно зв’язана з Велесом, який опікується Божичем протягом зимового часу. З точки зору астрології коза також відображає астрологічний знак Зодіаку – Козоріг, в який нині умовно увійшло Сонце. Уранці на Коляду до схід Сонця вітали одне одного, запалювали свічу – прообраз Сонця, що має народитись, обходили оселю, обкурюючи запашним зіллям і скроплюючи освяченою водою. Сідали до святкового столу. Вітали одне одного різдвяними подарунками.

Наведе цитату з праці Митрополита Іларіона:

«Починаючи від Свят-Вечора аж до Водохреща колядують, цебто співають ритуальні пісні, так звані колядки. Колядки – це часто величання з вірою, що те, що говориться про господаря та його родину, конче сповниться, і цим колядки наближаються до заклять. Господарю й господині в колядках бажаеться щастя й здоров’я, врожай та багатство. Серед колядок є немало дуже стародавніх змістом. Колядують або окремі особи одинцем, або групи парубків та дівчат, тоді їхній голова зветься “березою” (румунське бреза – замаскований, болгарське брезая – маска).

Багато колядок і щедрівок на честь Коляди або з побажаннями врожаю. Уже пізніш, за Християнського часу, поставали нові колядки й щедрівки, в яких почали згадуватися Особи християнського світу. Творенням цих нових колядок і щедрівок вславилася Київська Могилянська Академія в ХVІІ-ХVIII віках, та її вихованці, а в Західній Україні ченці Почаївської Лаври в XVIII столітті. З бігом часу християнський елемент у колядках зростає усе більше.

Пізніше Християнство заступило перше Свято народження сонця (Dies natalis solis) Святом Народження Христа, але обряди старого Свята скрізь позосталися мало змінні. Християнська Церква на початку святкувала Різдво або 25 грудня (відповідно до 25 березня до Благовіщення, як було на Заході), або 6-го січня (на Сході), і тільки пізніше, з IV віку по всій Церкві стали святкувати Різдво одного дня, 25 грудня, а на 6-го січня було встановлене саме Богоявлення.

Церква сильно боролася із старим Святом народження сонця, але була не в силі зовсім його вивести. Знаємо, що вже в V віці папа Лев І Великий (440-461) сильно скаржиться, що римський народ святкує не Різдво Христа, але схід нового сонця, його народження, Сатурналії.

Так само й наша Церква завжди виступала проти Коляди, але не могла вивести старих обрядів. У “Синопсисі” 1674-го року Інокентія Гізеля, Києво-Печерського Архимандрита, читаємо: “Ніції пам’яти того біса Коляди й доселі не престають обновляти, наченше от самого Рождества Христова, по вся Святия дні собирающеся на богомерзкія ігралища, пісні поють, і в них аще і о Рождестві Христовом поминають, но зде же беззаконно і Коляду, ветхую прелесть діаволскую, много повторяюще, присовокупляють”».

22 – 23 грудня свято Роду і Рожаниці (Різдво Богородиці у християнстві)

На другий день Різдвяних свят здійснюються обряди на честь Рода — Прабога, творця людського роду. Род — духовна енергія Пращурів, яка єднає усі покоління: покійних, живих і ще ненароджених, отже, він є ядром, що зміцнює народ і формує його майбутнє. Рода і Рожаниць «годують» кашею, пирогами, варениками й самі прилучаються до цих пожертв. Митрополит Іларіон так писав про Рід і Рожаницю.

«Давні пам’ятки нераз згадують ще й про Рід та Рожаницю, як про богів, але не окреслюючи їх значення. У «Питаннях Кирика» з XII віку читаємо: “Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед”. Отже, як бачимо, цим богам приношено жертви. Дослідник Афанасьев доводить, що Рід – це бог долі, Доля, талан, суд-присуд; пор. приказку: “Так йому й на роду (з давнього Роду) написано”. А Рожаниці – це богині людської Долі, як грецькі Мойри, чи латинські Парки, це феї, що появляються при народженні дітей.

/115/ Устав Св. Сави в “Сповідальних питаннях” ставить Рід і Рожаницю в число головних богів: “Ли (чи) молилася єси Вилам, ли Роду і Рожаницям, і Перуну, і Хурьсу”.

У нас Рожаниці святкувалися на другу Пречисту, на Народження Богородиці 8-го вересня. “Слово Св. Григорія” розповідає, що “по Святім Крещенії череву роботні Попове уставиша Трепар прикладати Рожества Богородиці к Рожанічьній трапезі, отклади діючи”. Отже, мішали Різдво Богородиці з Рожаницями. Справляли це Свято так, що справляли трапезу з “крупичного хліба, сира й добровонного вина”, пили й їли, і співали Тропаря Різдва Богородиці. Про цю трапезу Роду й Рожаницям згадує й Слово Христолюбця XI віку.

У цей день також поминають померлих і вшановують старших родичів та «родителів» (батька і матір, тобто тих, хто народив). Волхви здійснюють «рождественноє волшеніє» (різдвяне волхвування), що означає віщувати за зірками майбутнє родів – «родословіє» (родослів’я). В давні часи наші Пращури читали «Рожденник» – книгу, в якій указані добрі і злі дні та години, і їх вплив на долю народжуваних немовлят, – тобто за давніми «волшебними» книгами віщували дитині долю. Такі віщування згодом називалися ще «звіздочотіє», «звіздословіє» або «звіздозаконіє». Християни довго і безуспішно боролися з вірою в Рода і Рожаниць. Так, у Кормчій книзі 1284 р. внесено правило № 61 від 6-го Вселенського собору, яке наказує суворо карати тих, «іже в получаї вірують і в родословіє, рікше в Рожаницю». Тут слово получаї означає «доля, рок, сліпий випадок».

Продовження Роду – головне призначення людини на Землі. Існували спеціальні молитви про продовження Роду. Для цього зверталися до Дажбога (ідеального, духовного початку) і до Велеса (матеріального, тілесного). З Родом пов’язана також Ясна – Богиня жіночої плідності, тотожна Рожаниці. Вона, як і Доля-Стріча тче нитку нового життя. Про продовження Роду молили також Сварога, який є першоджерелом всього сущого: «Спершу Сварога Пращури молили, де Роду Рожениць було джерело, препросили і тоді бо кришили хліб наш” (Велесова Книга, 15-А).

2 січня (у інших варіантах 4, або 6 січня) – Водокрес (Ярдан) – свято Богині Дани. За новим стилем 19 січня – Богоявлення. Хрещення Господа нашого Ісуса Христа.

Дана – всеслов’янська Богиня Води, непорочна діва і мати всього живого – втілення жіночого першопочатку життя. Її свято відзначали в перших числах січня, коли наша планета Земля перебуває на найближчій відстані від Сонця і, як вважають астрономи, вода змінює свою полярність – «освячується». Вважалося, що в цей час Молоде Сонце, що народжується – Бог Яр брав шлюб із Богинею Даною і тому це свято називали ще Ярданом. Ярданом називали також місце на ріці, де вирізався хрест із льоду для освячення води.

Цікавою є інформація з прауі Галини Лозко «Коло Свароже» про знак хреста:

«…Знак рівнобічного (рівнораменного) хреста є знаком Сварги – найвищого Неба, що його бачить людина над головою. Це знак сонячного вогню, животворної Божественної сили. Такий «хрест» в давніші часи слов’яни називали «крижем». Подібний знак, але із загнутими кінцями, називався коловоротом (коловратом). Ці знаки широко використовувалися у житті наших пращурів: у формі рівнораменного хреста будували жертовники Богам, орієнтовані строго за сторонами світу; косі рівнобічні хрести викарбовували на каменях, що служили дороговказом до Святині (наприклад шлях на священну для Слов’ян гору Соботку, нині територія Польщі); криж також є мірою для полотна, яка дорівнює довжині від середнього пальця піднятої вгору руки до великого пальця протилежної ноги дорослої людини; така мірка полотна використовувалася в обряді освячення й наречення дитини – звідси її назва «крижмо». Крижем, Крижиком, Сварожиком називали обрядовий хліб – пожертва Матінці – Землі для спонукання її родючості; Коловорот, або Сваргу, писали на писанках, виготовляли з тіста як прикрасу на великодні короваї, вишивали на одязі, рушниках і т.д.»

Хрест, як символ, був антагоністичним до юдейської ідеології. Можливо тому Ісуса розп’яли на хресті, а не на Т-подібних перекладинах, як це робилося в той час у Римі і її провінціях, адже він був носієм ворожої до юдеїв сонячної віри, звичаї і обряди якої лягли в основу християнських свят.

На Свято Водокреса проводилися наступні обрядодійства:

  1. Свята Вечеря напередодні Водосвяття, що зветься Голодною Кутею. Вживається кутя, узвар, пісні страви, відсутнє обрядове запрошення душ пращурів.
  2. Зранку – відвідання водоймищ даної місцевости. Принесення в пожертву Дані-Воді калинового узвару.
  3. Обрядове освячення води.
  4. Очищення водою через обрядове купання або вмивання у річці, або в озері.

Переказ про Богиню Дану записав Геродот: вона незрівнянна красуня, непорочна діва і мати всього живого, Богиня родючості. Її днем вважалася п’ятниця, коли вона суворо судила тих, хто порушував звичаї. До таких порушень належало прядіння та шиття в п’ятницю, яка вважалася святом. Дані приносили жертви, кидаючи коштовності у води річок та озер, криниць та джерел. Вірогідно, і слово данина походить від жертви Богині Дані. Цей звичай і нині побутує в багатьох народів у вигляді кидання монет у воду, щоб знову повернутися до тих місць на землі, де людина була щасливою.

Дана-Вода складає пару протилежностей з Вогнем-Сварожичем, що є чоловічим першопочатком життя. В українських міфах розповідається, як «цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили». Вода обожнювалася нашими пращурами, бо вона є цілющою, очищаючою, родючою силою природи, справді Живою Водою, про яку розповідається в народних казках. Оспівана в українському фольклорі Богиня Дана досі живе у підсвідомості народу. Не даремно їй присвячені кілька свят у календарі (як взимку, так і влітку).

Приспівом до багатьох народних пісень є праіндоєвропейська форма, яку вже сам народ не розуміє, але виконує як певний ритмічний елемент, просто за традицією:


Сіді, ріді,
Сіді, ріді,
Сіді, ріді,
Дана!

Інший варіант: “шіді, ріді”. О. Знойко висловив також припущення, що сі (ші) – давнє індоєвропейське «вона», ді – «діє», рі – «річка». Таким чином виходить: «Вона діє, річку творить – Дана!».

2 лютого – свято Богині Стрічі (за новим стилю 15 лютого – Стрітеня Господа нашого Ісуса Христа).

На межі січня і лютого відбуваються обряди вшанування Богині Стрічі (слов’янська Стріча — дослівно «добра Доля», її антипод Нестріча), тому ці обряди мають назву Стрітення, і означають «стрічу» Зими з Весною, які в давні часи супроводжувались інсценізацією боротьби холоду з теплом, молитвами про добре літо, умилостивленням добрих сил природи. У цей день пробуджується громоносна сила, тому освячується «громична» свічка, оскільки Стріча (вона ж Перуниця) також є жіночою блискавичною потугою. Ця свічка вважається оберегом від блискавки, а також лікувальним засобом від різних хвороб.

Доля – Стріча має ще ім’я Ясна, яка пряде нитку життя.

У цей день виконувалися наступні обрядодійства:

  1. Освячення свічок-громниць як оберегів від стихійних лих силою Велеса.
  2. Освячення стрітенської води, що її використовують з лікувальною метою проти вроків та пристріту (ушкодження біополя). Стрітенська вода є оберегом для воїнів та подорожніх, нею благословляють в дорогу або на війну. Захист здійснюється силою Велеса, який на цю пору має найбільший вплив.
  3. Запалення вогнищ, як символів зростаючої сили Сонця.
  4. Споглядання за погодою, відчуття внутрішнім зором настання весни.

11 лютого Велике свято Велеса. (24 лютого за новим стилем – день священномученика Власія, єп. Севастійського)

Він — Бог честі, присяги, а також і матеріальних благ, покровитель тварин. Давнє значення цих обрядів полягало в освяченні кожного подвір’я, господарства рядженими волхвами (в масках тварин), що мало сприяти родючості, добробуту родини.

Митрополит Іларіон пише про Велеса:

«Одним з важніших богів був у нас і бог Велес, “скотій бог”, цебто бог достатку, як пояснює його наш Початковий Літопис. Спочатку він, як і інші божки, був соняшним богом, але пізніше набрав собі іншого значення. Слово “скот” в давнину визначало взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі, тому Велес – це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців, ніби лат. Меркурій. Він, за твердженням мітологів, був не тільки охоронцем черід на землі, але пастухом і небесних стад, цебто хмар, і цим пов’язувався з Перуном.

Важливість цього божества бачимо з того, що князь і дружина клянуться Перуном і Велесом по договорах з греками, з 907-го року починаючи, і він часто пояснюється “скотій бог”. У Літопису панує форма Волос, але в інших пам’ятках знаходимо й Велес. В “Слові о полку Ігоревім” XII в. поет і співець Боян зветься Велесовим онуком: “Віщій Бояне, Велесів внуче”, а це показує, що Велес був і богом І поезії й музики, взагалі богом культури й мистецтва…

В Християнських часах Велеса заступив Св. Власій, що святкується 11 лютого. Заступив не тільки через фонетичну співзвучність, але й через нахили свого життя, бо з його життєпису знаємо, що Св. Власій був добрим пастухом, чому й замінив попереднього пастуха Велеса, і став покровителем черід (стад). У Новгороді на місці, де стояв ідол бога Велеса, пізніше була побудована Церква св. Власія, покровителя скота».

 

Третій тиждень лютого – Колодій (Масляна) Велесовий тиждень – у християн перед початком великого посту.

Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя) – давньослов’янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила масляну у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого – початок березня за ст. ст.), проте вона так і не на була релігійного змісту. На Україні масляна не мала такого широкого розмаху, як, для прикладу, у центрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях, ходили в гості, влаштовували бенкети. У деяких місцевостях масляна зображувала заміжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. Широке розповсюдження мав звичай колодки (колодія), відомий у кількох варіантах. Наприклад, розігрували народження і поховання дерев’яної ляльки (колодки) – відгомін давнього ритуалу знищення опудала Зими. Найчастіше ж колодку у вигляді поліна, качалки, стрічки, хустки, квітки тощо чіпляли парубкам і дівчатам як символічне покарання за те, що вони не взяли шлюб минулого року, а ті відкуповувалися грішми або могоричем. На Поділлі хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами – купували (запивали) колодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала перкалеву хусточку, оздоблюючи її квітками та ініціалами свого обранця, та дарувала йому на Великдень – повертала колодку. Такі ритуали нерідко завершувалися укладанням шлюбу. Обрядові страви цього тижня переважно молочно – масляні (вареники, пироги з сиром і сметаною, млинці та ін.) на цьому тижні не шили і не пряли.

Знову процитую митрополита Іларіона:

«Найбільшим святом після Стрітення в лютому є Чортовий тиждень, який супроводжується своєрідними маскарадами, рядженими, загальними веселощами. Покровителем цих обрядів є постать Велеса — Бога таємничих знань, музики, поезії, який є зв’язковим світів Нави і Яви (духовного світу Предків з живими нащадками). Саме карнавальне вбрання учасників дійства стало причиною християнського перекручення образу Чорта, як волохатого, рогатого, хвостатого. Чорт, Чорнобог — символ ночі, зими, холоду, але водночас і таємничості, рівноваги в природі, відвертості, ворожіння, адже ніч виявляє деякі речі, невидимі вдень (наприклад, сузір’я, що є провідниками до певних Божественних сил, Чумацький шлях та ін.).

Християнство застало в українського народу вже розвинену демонологію, і властиво істоту її змінило мало, – воно головно принесло нові назви: диявол, демон, сатана. Але, з бігом часу, Християнство змінило сам погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу, нечисту.

Зате Християнство принесло багато нових способів боротьби з цими малими божками, що стали зватися головно бісами. Слово біс (ст. сл. бес) широко відоме в нашій літературі з XI віку, яким тепер у полемічній християнській літературі стали звати стародавніх богів.»

  • 0
  • 1316

Схожі публікації