Раніше Артур Дронь сам писав Радіодиктант, тепер українці записуватимуть його слова. Письменник і ветеран зізнається: таке завдання його дещо тривожить. Водночас людей, які лише переходять на українську, він закликає не боятися помилок. Напередодні Радіодиктанту національної єдності поговорили з Дронем про мову, про те, чому людям із різним досвідом війни буває важко порозумітися, та книжки, які можуть допомогти почути одне одного.
Артур Дронь — письменник і ветеран російсько-української війни. У березні 2022 року приєднався до Збройних Сил України, служив у 125-й окремій бригаді територіальної оборони. У жовтні 2024 року дістав тяжке поранення.
— Якою була твоя перша реакція, коли тобі запропонували написати текст для Радіодиктанту національної єдності?
— Перша реакція була така, що це несподівана, але приємна пропозиція. Дещо тривожна, бо я ніколи не стикався з подібним завданням. Писати щось одразу з думкою, що цей текст має прозвучати на дуже велику аудиторію і багато людей одночасно його записуватимуть, — зовсім не той спосіб, у який я пишу свої книжки. Це незвично, але я шаную ініціативу Радіодиктанту. Сам декілька разів його писав, тому погодився одразу.
— Ти одразу знав, про що хочеш написати?
— Так, коли отримав пропозицію і погодився, у мене вже була загальна ідея, задумка, концепція тексту. Питання було в тому, як найкраще реалізувати її на папері.
Довідка: Тема цьогорічного радіодиктанту – «Лист, який не закінчується». За задумом автора, пишучи спільний текст, кожен зможе подумки звернутися до когось близького.
— Радіодиктант щороку об’єднує українців у різних куточках світу. Що для тебе означає ця традиція?
— Для мене ця традиція — власне про те, що закладено в її назві, про єдність. Це кілька хвилин, коли сотні тисяч людей об’єднуються довкола своєї мови. Ми слухаємо одні й ті самі слова, записуємо їх, думаємо про одні й ті самі сенси. І це справді об’єднує.
Мені здається, що сьогодні ця традиція може бути навіть важливішою, ніж колись. Що небезпечніше навколо, то більша потреба в єдності, у різних ініціативах і способах нагадувати собі про неї та відновлювати її. Зараз дуже небезпечно, а отже, потреба в єдності також дуже сильна. Тому ця ініціатива досі має для мене особливе значення.
— Ми часто говоримо про перехід на українську, але люди можуть боятися помилок або соромитися свого мовлення. Що б ти сказав тим, хто хоче перейти на українську, але поки не наважується?
— Точно не варто боятися помилок чи труднощів. Для людей, які все життя або значну його частину спілкувалися іншою мовою, перехід на українську не буде миттєвим і абсолютно ідеальним. Це закономірно й зрозуміло.
Будь-які помилки чи труднощі — це краще, ніж спілкуватися російською мовою під час того, як росіяни намагаються нас убити й щодня вбивають багатьох українців.
— Чи змінилося твоє ставлення до української літератури? Можливо, є книжки, які тепер читаються інакше, ніж до війни?
— Під час повномасштабної війни я перевідкриваю для себе частину української класики, яку, можливо, раніше трохи інакше розумів або якій недостатньо приділяв уваги. Тепер маю можливість перечитати її.
Це загалом суспільна тенденція, адже ми бачимо, як багато українських класичних письменників перевидають останніми роками. І моя особиста потреба повернутися до письменників минулого, перечитати їх і подивитися на них по-новому з цим збігається.
— Чи може література допомогти подолати втому від війни? Чи, навпаки, її завдання — не дозволяти читачеві відвернутися від того, що відбувається?
— Я б не зводив завдання літератури до чогось одного. Література велика, вона має багато функцій. З різними читачами різні книжки працюють по-різному.
Деякі допомагають долати певні труднощі, інші щось пригадують, ще інші виконують інші завдання.
Мені здається, що література може допомогти в діалозі між різними досвідами. Ми знаємо, що під час однієї й тієї самої війни переживаємо дуже різний досвід. Іноді нам важко про це говорити, важко знайти спільні слова. Тоді ми взагалі мовчимо, а прірви між нашими досвідами стають більшими й глибшими. Ми не знаємо, що із цим робити.
Мені здається, література могла б щось змінити в цьому напрямку.
— Ти якраз працюєш із цією темою у своїй новій книжці «Лікарня Святого Пантелеймона». Про що вона?
— У новій книжці є тексти-монологи від імені різних людей із різними досвідами та ранами, яких завдає війна. Вони відверто й прямо говорять про те, що пережили.
Це мати, яка втратила на війні сина-захисника, хлопець, який пережив російський полон, ветеран, який втратив обидві руки й ноги. Це дуже різні досвіди та історії, і кожен герой прямо проговорює свій біль.
Мені хочеться, щоб люди, які мають схожий біль чи досвід, могли прочитати ці тексти й нагадати собі, що вони не самі. На жаль, є багато матерів, які пережили або переживають втрату своїх дітей. І така книжка може допомогти конкретній читачці знайти для себе трохи сили або зрозуміти щось нове.
А для читачів, які не мають такого досвіду, література може виконувати протилежну функцію — розповісти про те, чого вони не знають. Вони не зможуть повністю зрозуміти чужий біль, але завдяки цим розповідям можуть хоча б щось почути, спробувати зрозуміти іншого й знайти спосіб говорити одне з одним.
Тому не можна звести всю літературу до однієї функції. Навіть та сама книжка може виконувати різні завдання для різних читачів.
Довідка: книжка Артура Дроня «Лікарня Святого Пантелеймона» вже доступна для передзамовлення на сайті «Видавництва Старого Лева».
— Твою книжку «Гемінґвей нічого не знає» переклали англійською, а її примірник подарували Папі Римському. Чому для тебе важливо, щоб історії українців про війну читали за кордоном?
— Мені здається, що завдяки літературі, перекладам книжок і культурним взаємодіям наші друзі за кордоном можуть собі нагадувати, що українців далі щодня вбивають. І що ця загроза стосується не лише нас, а й інших цивілізованих країн.
Сам факт того, що у 2026 році може відбуватися така війна, що можливі така жорстокість і порушення міжнародних норм, свідчить: якщо це відбувається в Україні, то може статися і в будь-якій іншій європейській країні. Ніхто від цього не застрахований. Тому цивілізовані держави мають спільно зупинити це.
Я бачу цінність перекладів у тому, щоб говорити з нашими іноземними друзями й розповідати їм історії українців. Щоб переводити їхнє розуміння російсько-української війни з геополітичної та новинної площини, у якій вони бачать її в медіа, в особисту площину реальних людських історій.
Це історії людей, які опинилися в умовах боротьби за виживання. Тому для мене це важливо. Я тішуся, що можу робити свій внесок у цю справу, і вдячний своїм перекладачам та видавцям.
— Чи відрізняється те, як українці та іноземці сприймають літературу про війну? Чи доводиться пояснювати іноземному читачеві речі, які для нас уже стали частиною повсякденності?
— Так, відрізняється. І так, пояснювати доводиться.
Тут потрібно розрізняти, про яких саме іноземців ідеться. Іноземці в Литві, Польщі чи Німеччині — це різні люди з різним досвідом і розумінням. Ми часто сприймаємо їх просто як європейців або людей за кордоном, але рівень розуміння та сприйняття війни в різних країнах відрізняється.
Чим ближче країна до Росії, чим більше там знають, розуміють і пам’ятають, що це за держава, тим менше українцям доводиться пояснювати.
— Яке українське слово для тебе зараз особливе? Чому саме воно?
— Не знаю, багато є особливих слів. Але в мене є улюблене слово — «навзаєм». Мені дуже подобається, як воно звучить. І подобається, що його значення сформульоване одним словом.
Радіодиктант національної єдності відбудеться 27 жовтня об 11:00 за київським часом. Цьогоріч текст читатимуть удвох: учитель української мови та літератури Артур Пройдаков і волонтерка Даша Астаф’єва. Трансляцію можна слухати на Українському Радіо та Радіо Культура, дивитися на Суспільне Культура й на ютуб-каналі Українського Радіо.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
